Доброго дня, шановна редакціє газети
«Час і Події»!

У мальовничому селі Переволока, неподалік містечка Бучач, мешкає в непримітній хатині моя мати - Парасковія Пудило. Про її життя, напевно, можна було б написати книгу.

 

Авторка листа Віра Лучка

Її розповіді не завжди відповідають хрестоматійним догмам, і це лише додає їм вартості. Це мій обов'язок - написати про історію моєї родини, щоб люди про це дізналися.

«...Уранці знову здійнявся вітер, підіймаючи із землі хмари куряви. А перед моїми очима - події, які забути неможливо!.. Сім'я наша була багатодітною. Але доля жорстоко забирала життя одне за одним», - розповідає мама.

Главою родини був Павло Якович Лучка, батько моєї матері. Душа в душу жили з дружиною Марією. А в синів їхніх доля по-різному склалася. Михайло загинув на війні. Йосип у сорок другому поїхав до Німеччини, після війни перебрався до Англії, потім проживав в Америці. Помер 19 жовтня 2014 року. А Василеві на світі Божому судилося прожити лише 24 роки. Потрапив під обстріл з літака, куля влучила в ногу. Почалася гангрена... Лікарі намагалися врятувати життя хлопця, але не змогли.

Найдраматичнішою була смерть Володимира Лучки, українського повстанця. Взимку 46-го він загинув у криївці на Малому Забрідді. Разом з ним там замордували ще двох повстанців.

Цих трьох убитих юнаків привезли до сільської ради, покликали Павла Яковича на впізнання. Побоюючись того, що могло бути потім, потерпаючи за свою сім'ю, він, перемагаючи невимовний душевний біль, сказав, що його сина серед убитих нема. Але й це не врятувало родину від розправи.

На той час у селі стояв гарнізон, начальником його був Рогов. За його наказом кожен день чергувала підвода, яка вивозила трупи в Бучач. Туди ж повезли й цих трьох убитих повстанців.

	Парасковія Пудило вдома… Село Переволока, Бучацького р-ну, Тернопільської обл.

Після того, коли загинув Володимир, батьки з меншими дітьми вдома довго не жили. Повернулися аж у лютому 1950 року. Й одразу ж хату оточили енкаведисти. Прозвучали страшні слова: «Збирайтеся». Суд відбувся тут же, в селі. Вирок: виселення в Сибір. Довічне.

«У цей день разом з нашою сім'єю було вивезено ще десять родин, сумна доля спіткала й отця Семенюка. Везли через Старі Петликівці, боялися, щоб повстанці не відбили ув'язнених, такі випадки траплялися. Нас вивозили за підтримку УПА, інші сім'ї - за господарювання (куркулі)», - розповідала мама.

Спочатку їх привезли в Бережани, де утримували два місяці в нелюдських умовах. У тюремній камері тримали 116 осіб. І нікому не дозволяли виходити надвір. А згодом були тяжка подорож до Сибіру, мученицьке життя в чужому краї. Подальший перебіг подій знову передаю маминими словами.

«Їхали в товарному вагоні. Розмовляти заборонено, туди-сюди ходив конвой, і тільки було чути: «Покойнікі єсть?» Померлих, як псів, викидали з вагонів, і ніхто не знав адреси їхнього останнього прихистку. Хоч посередині вагона стояла «буржуйка», більш, ніж два тижні ми обмерзали та майже не отримували їжу. Давали лише окріп, баланду (капусняк) і хліб. Одного разу дорогою водили в лазню. Етапами висаджували сім'ї. Спочатку в Челябінську, Новосибірську, Іркутську.

Наша зупинка - Хабаровський край. Ліс, мороз і холодні бараки, в яких повзали блощиці. Кухня на 6-8 сімей була надворі, кожен намагався дуже рано вставати, щоб встигнути приготувати їжу. На всі бараки - одна криниця, але води в ній не було, її довозили паровозом. Часто вона була з мастилами, тоді їжу готували на сніговій або дощовій воді. Продуктовий пайок отримували лише ті, хто працював. Батька і матір на роботу не брали, оскільки вони були вже похилого віку (64 і 66 років). Через це вся робота лягла на мене. Дописавши собі один рік, змогла влаштуватися на лісоповал обрубувати гілки дерев. То ж сокиру в руки - і в ліс, у 40-градусний мороз. Траплялися випадки, що вовки роздирали людей. Попереду йшли чоловіки: прокладали слід, а сніг був по пояс. Продуктів не вистачало, щоб прогодувати сім'ю, дуже часто збирала кедрові горіхи (по 30-40 кілограмів за ніч), ми лущили їх і обмінювали на їжу.

Через деякий час я була другим номером біля пилки. Досі стає страшно, як згадаю люті морози, високі сніги й замерзлий окраєць хліба за пазухою, який брала з дому. Коли приходив час обідати, хліб ставав кам'яним від морозу, я розігрівала його на вогні, щоб можна було вкусити. А ще часто вночі бачила сон: до бараків підбігають цілі зграї диких кабанів, ведмедів, світять голодні очі вовків. Усе це колись було реальністю.

Через рік привезли брата Федора, сім'ї стало легше, оскільки він одразу пішов на роботу - вантажив дерева й теж отримував продукти. Через 5 років я працювала на залізниці стрілочником. Тоді наша сім'я проживала в окремому будиночку, а батька взяли на роботу сторожем магазину. Люди були дружні, бо знали біду й допомагали одне одному.

Рік 1954 приніс дві події: помер батько, а я вийшла заміж за Петра Пудила. Петро - родом зі Самбора, Львівської області, був вивезений через батька-оунівця. В 1955 році народжуються близнята, але семимісячний хлопчик помирає, а в дівчинки Віри - ДЦП. Через декілька днів після пологів уже вийшла на роботу, дитину доглядала мама. Ми вірили, що настане той день, коли повернемося в Україну. І він настав.

Батько Віри, Петро Пудило, в далекому Сибіру, на засланні	Будні виселених у Сибір. Мати, Парасковія Пудило, з маленькою Вірою на руках

 

У 1953 році, після смерті Сталіна, вийшла амністія. Ми поїхали додому. Тільки Федір залишився і в 1959 році трагічно загинув, похований у тому Сибірі.

Здавалося, що все найстрашніше залишилося там, у снігах і безкраїх лісах. Та тільки-но приїхали, то зрозуміли, що й удома, серед своїх, доведеться ще немало натерпітися. В нашій хаті оселилися чужі люди (зубний лікар з дружиною-вчителькою, яких відрядили на роботу до села). Три місяці жили ми у Володимира Андрійовича Лучки. На руках - хвора дитина, яку потрібно було лікувати. І люди, що мешкали в нашій хаті, зрозуміли наш біль - добровільно вибралися. Та не мала милосердя влада. Невдовзі одержали ми від неї такий припис: сплатити за рік проживання в хаті і вибратися (куди? - невідомо). Чоловіка ніде не брали до роботи, казали нам услід: «Бандери!» До кого зверталися - всюди наштовхувалися на глуху стіну, яку пробити було неможливо. Щоб сім'я якось могла звести кінці з кінцями, мій чоловік поїхав на заробітки в Росію. Старенька мама за вбитого на фронті сина отримувала пенсію - 16 карбованців. А комісія оцінила рік нашого проживання в нашій же хаті в 170 карбованців. Економили на всьому - на їжі, лікуванні доньки, позичали гроші, щоби викупити батьківську хату в держави.

У далекій Америці брат Йосип дізнався про нашу долю. Зумів налагодити з нами зв'язки, ми листувалися. Одного разу йому вдалося передати посилку, та в районній газеті одразу ж з'явилася публікація про те, що сім'я Парасковії Пудило просить «подачку» в Америки.

Чи не надто багато горя випало на нашу долю? Але все пережили, дякуючи Богові. Вже у вільній Україні визнали нашу родину невинно засудженою: мама, тато, брати, чоловік - усі реабілітовані. Згодом одержали пільги, вже жилося легше.

Так би мені хотілося, щоби ми, українці, не забували, яку ціну заплачено за волю. Щоб не продавалися на виборах, були добрішими одне до одного, бо це дуже важливо нині...»

 

P. S.

І сьогодні, на 84-му році життя, Парасковія Павлівна активно цікавиться політикою, знає всіх депутатів Верховної Ради, хто з якої фракції, як виступив, що сказав. А ще співає в церковному хорі, пам'ятає багато повстанських пісень, які співає в школі на вечорах, куди її запрошують діти.

Дай Боже їй, матері трьох дітей, бабусі чотирьох онуків та двічі прабабусі, ще довгих років життя і доброго здоров'я.

 

P. P. S.

Дуже шкода, що мій вуйко, Йосип Лучка, який проживав в Америці, в місті Гартфорд, штат Коннектикут, не зміг прочитати цю статтю, бо на 91-му році життя, 19 жовтня 2014 року, відійшов у вічність. Він дуже любив і підтримував Україну і вірив в її краще майбутнє. Можливо, ці спогади будуть цінними і їх прочитає його син, Лучка Йосип, який мешкає в Нью-Йорку.

Дякую вам, що ви, українці в Америці, підтримуєте нас, українців в Україні. Бажаю вам успіхів. Нехай творче натхнення завжди буде поруч. Нехай ваша праця знаходить гарні відгуки в серцях людей, а поле вашої творчості завжди колоситься щедрим врожаєм цікавих тем.

Вдячних вам читачів, миру, злагоди і любові, невичерпної енергії і геніальних творчих ідей.

Із задоволенням перечитую сторінки газети «Час і Події».

 

З вдячністю і повагою до вас,
Віра Лучка (Пудило)

Місто Львів, серпень 2017 року