1 серпня року Божого 2017-го австралійська земля прийняла у своє лоно тіло спочилого українського патріота Федора Павловича Габелка, який завершив свій земний біг на сотому році життя 25 липня цього року.

Пан Федір разом зі своєю родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками-вурдалаками та їхніми прихвоснями Голодоморів - українських і казахських (киргизьких), а пізніше став одним з перших і найбільш послідовних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях німецьких кацетів, примусової праці, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталіністів із НКВД та СМЕРШ-у...

Впевнений, що кривава рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього його подиху в далекій Австралії... А кілька днів тому мені вдалося побувати біля тих місць, де колись бігав босоніж малий Федько: на Лубенщині, біля хутора Гуляївка, поблизу села Березоточа, там, де виріс Федір Габелко - український патріот, письменник, редактор, ерудит і митець, який щойно відійшов на Вічну ватру. Я взяв грудку рідної землі з того місця, де він жив, набрав води з річки Сула, де він хлопчиком рибалив, поклав квіти, де колись під припічком гуляївські українці закопували пуповини своїх новонароджених малюків... Якраз тут Явдоха та Павло Габелки виховували, бавили й пестили свого маленького Федька, який пізніше став знаменитим Федором Павловичем, що все своє життя жив і дихав Україною, яка була для нього найбільшою любов'ю...

Федір Павлович Габелко

 

І чомусь я пригадав вірш, який давно написав український поет і журналіст, ровесник Федора Габелка, уродженець Київщини Михайло Ситник та помістив у своїй збірці поезій «Відлітають птиці», що побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Гайденав далекого 1946 року. Ось ці такі напрочуд зворушливі поетові рядки:

«Умру, а жить не перестану,

Любов'ю буду вічно тліть...

Важким я колосом устану

Із грудки рідної землі.

 

Збирать врожай на поле йтимеш -

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моє зерно».

...А тепер, коли вже немає між нами Федора Павловича Габелка, дедалі більше переконуюся, що рясно посіяне ним патріотичне зерно ми будемо ще довго-довго знаходити на українському генетичному полі, як досі читаємо твори його ровесника, вбитого у 1959 році агентами КДБ в американському Чикаго поета Михайла Ситника, автора поетичних збірок «Від серця» (1941), «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), поеми «Залізничний сторож» (1947) та «Цвіт папороті» (1975) й численних віршів, що друкувалися в емігрантській періодиці.

На відміну від поета М. Ситника, публіцистові й письменнику Федорові Габелку вдалося уникнути розправи з боку московських комуністів, яких він критикував ціле своє довге понад 99-річне життя.

Завдяки моєму безпосередньому знайомству в 2012 році та кількарічному приятелюванню з майже щотижневим листуванням зі світлої Пам'яті Федором Павловичем Габелком, а також уважному читанню редагованого ним часопису «Прозріння», я багато в чому (в прямому значенні цього слова) прозрів особисто, чимало після прочитання окремих міркувань свого земляка, як також розмов та контактів з ним, думав-передумав, багато що переоцінив і багато що переосмислив.

А сьогодні навіть не хочеться вірити, що поховали у далекій Австралії одного з останніх українських ерудитів та енциклопедистів Федора Габелка, корінного полтавця, митця, полеміста та багаторічного члена багрянівської УРДП.

Відомо, що Федір Павлович Габелко творив під псевдонімами «Ф. Лубенський», «Ілля Малетич», «Т. Ф. Павлович», «Ф. Федорко», він проявив себе видатним громадсько-політичним й театральним діячем, видавцем і редактором. Напередодні Другої світової війни у 1939 році закінчив Харківський кіноінститут. З початком німецько-совєцької війни був мобілізований до Красної армії як інтендант, потрапив у полон, пізніше перебував у концтаборі, звідки втік. Від 1945 року пан Федір перебував у місті Регенсбург (Західна Німеччина), працював у редакції часопису «Слово», став членом видавничої спілки «Універсальна бібліотека», видав збірку власних оповідань з життя остарбайтерів «Три хрести», брав участь у підготовці до друку збірок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А. Чайковського, А. Кащенка та інших. Від 1949 року він перебрався до Австралії, де у місті Аделаїда заснував видавництво «Дніпро», видавав церковно-громадський часопис «Наш голос», був культурно-освітнім референтом Української громади Південної Австралії, керував вокально-музичною, драматичною й хореографічною студіями, поставив п'єсу «Розгром» Івана Багряного.

Федір Габелко та д-р О. Панченко. Мельбурн, 2012 рік

Тоді Федір Габелко проявив себе як актор, декоратор та адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство сприяння Українській Національній. У 1950-х роках Федір Павлович вчителював у товаристві «Рідна школа» в Мельбурні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п'єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Ой, не ходи, Грицю...», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші. Переїхавши до Канберри, він заснував Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали «Основа» та «Голос громади». 1989 року пан Федір із родиною знову повернувся до Мельбурна, де заснував і очолив мистецьке об'єднання. Федір Павлович Габелко, як я вже зазначав вище, був багаторічним членом УРДП, а від 1987 року він був головою крайового комітету цієї партії, як також очільником Легіону імені Симона Петлюри. Він також заснував і видавав часопис «Прозріння», займався малярством, став автором портретів Тараса Шевченка і Симона Петлюри, багатьох пейзажів та акварелей.

У пам'ять про свого старшого друга Федора Павловича Габелка я підготував для читання та подав до уваги української спільноти його оповідання «Три хрести»», що було написано автором під псевдонімом «Ілля Малетич» й видано в українському видавництві «Промінь» у повоєнному Регенсбурзі ще 1947 року. В цьому оповіданні Малетич-Габелко, зокрема, пише: «...Пролунав сурчок. Потяг рушив... За декілька хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав у свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клубками, піднімався вгору, а потім знову падав униз і застилав пройдений шлях...»

	О. Панченко. на місці села Гуляївка

...І ось пролунав останній сурчок, рушив потяг і помчав у незвідану останню путь з тілом вірного сина України незабутнього Федора Павловича Габелка.

...Й чомусь знову пригадалися поезії Михайла Ситника:

«...Листя пада, мов золото,

Крок дзвенить насторожено.

Я надвоє розколотий,

Я стократ розтривожений...»

Майже таким був мій душевний стан після відходу у Вічність пана Федора...

А сьогодні вся патріотична Україна сумує, бо відійшов на Вічну ватру правдивий український патріот, наш знаменитий земляк-полтавець Федір Павлович Габелко.

Прощавай навіки, старший друже, козаче Федоре! Хай земля твоєї другої батьківщини - Австралії - буде тобі легкою, ніби рідною, трохи лубенсько-гуляївською, грудку якої колись таки привезу на місце твого останнього спочинку...

Спи спокійно, любий Федоре Павловичу, вірний сине знедоленої й багатостраждальної землі української...