Через місяць пролунає перший дзвоник, який сповістить про початок нового навчального року. Наступне речення, яке я напишу, прозвучить досить мелодраматично, але я не знаю, як сказати по-іншому: далеко не всі діти розпочнуть заняття у стінах своїх рідних шкіл. Бо ці школи потрощено російською артилерією.

Мабуть, вся країна здригнулася від звістки, що надійшла 28 травня цього року: о 6:30 недільного ранку місто Красногорівку було обстріляно з важкої артилерії. Били у житлові квартали, і прицільно - в єдину в місті лікарню та у нещодавно відремонтовану будівлю школи № 2, в якій 25 травня пролунав останній дзвоник. Школу пошкоджено так, що відновленню вона не підлягає - тільки зносити її залишки та будувати нову. Лікарня - під загрозою закриття...

Що відбувається нині у прифронтових містах? Про це я попросила написати маленьких власкорів Донбасу - дітей, що живуть та навчаються у зоні бойових дій і є учасниками освітнього проекту для дітей Сходу «Жовтий Автобус».

Сестри Мирослава та Настя Трофимчук, Олена Єфімова - з Красногорівки, учениці тієї самої школи № 2. Коли я зателефонувала Насті та Мирославі 28 травня, аби дізнатися, чи не зачепило їх «подарунками» російських бойовиків, дівчата якраз фотографували свою понівечену школу...

Красногорівка

Мирослава Трофимчук, 16 років, м. Красногорівка, Донецької обл.:

- Коли живеш на війні, завжди готовий до всього, але до такого не були готові навіть ми. 28 травня 2017 року, 6:30 ранку... Час, коли місто вже прокинулося, і кожен його мешканець поспішає у своїх справах.

Школа № 2 у Красногорівці. Фото Мирослави Трофимчук

Обстріл Красногорівки почався несподівано, з якоїсь дуже важкої гармати. Навколо все здригалося і тряслося, від страху всередині все переверталося, і з кожним прильотом здавалося, що наступний приліт буде в твій будинок. Так страшно ще не було ніколи. Ми ховалися вдома, на підлозі в коридорі, і залишалося лише молитися - за себе, за своїх братиків і сестричку, за своє багатостраждальне маленьке містечко.

Слава Богу, того дня біда нас минула, але вона не пройшла повз нашу лікарню і мою рідну школу, і ще повз багато житлових будинків - будинків, у яких були люди. Були поранені, мій молодший братик ще тиждень не міг прийти до тями. Побачивши масштаби обстрілу, я жахнулася - за всі три роки війни не було таких сильних руйнувань, як цього дня. Моя школа, в якій два дні тому пролунав останній дзвоник, була зруйнована. Наша лікарня, яка ні на день не припиняла надавати допомогу нужденним мешканцям, частково була зруйнована, і зараз вона - на межі закриття. Скажіть, як місто з населенням понад вісім тисяч людей може залишитися без лікарні? Адже серед мешканців Красногорівки - багато літніх людей і маленьких дітей, допомога яким потрібна цілодобово.

Нам хочеться кричати і плакати від того, що ми бачимо, від того, що відбувається поруч із нами, відбувається у нашій країні. Хочеться закричати на весь голос: «Дорослі!!! Припиніть війну, ми так хочемо миру!»

Олена Єфимова, 15 років, м. Красногорівка, Донецької обл.:

- Вибух... І ще один, і ще... Багато мешканців Красногорівки дивляться на вибиті вікна, купи сміття, на знесений другий поверх школи № 2. З цього все і почалося...

Мене звати Олена. Мені - 15 років. Закінчила 9-й клас. Вчуся в школах № 1, № 2 і № 5. Ви запитаєте, як таке можливо? А я відповім: під час війни можливо все. Будівлю моєї рідної школи № 1 зруйнували ще на початку війни. Тому ми змушені поневірятися з однієї школи в іншу, в пошуках безпечного приміщення для навчання. У холодні пори року ми вчимося в будівлі школи № 5, тому що вона - єдина, де є опалення. А коли на вулиці тепло, переходимо до школи № 2. Тепер, мабуть, будемо вчитися в школі № 5 постійно...

Зазвичай, після закінчення 9-го класу школярі складають іспити і святкують випускний. Будівля школи № 2 постраждала за день до нашого першого іспиту і за тиждень до випускного. Всі плани зруйновано за одну ніч. Іспити проводили в будівлі 5-ї школи. А випускний нам допомогла відсвяткувати дуже хороша людина - Максим Потапчук. Як тільки він дізнався про те, що трапилося, одразу вирішив зробити нам подарунок на честь закінчення дев'яти класів. Максим організував наш виїзд до Маріуполя. Там ми змогли провести святкову частину випускного вечора. Нам накрили величезний стіл з різноманітним частуванням. Як виявилося, це був не єдиний подарунок. Кожному з нас виділили 300 гривень для того, щоб ми зробили покупки в книжковому магазині. Це було просто приголомшливо! У нашому місті немає подібних магазинів, тому з кожної поїздки ми намагаємося привезти якомога більше сучасної літератури.

Ще нам випала можливість зануритися у прекрасне тепле море. Нам було дуже весело і зовсім не хотілося повертатися додому. Але через 72 години ми вже були в нашому улюбленому місті. Після Маріуполя воно здалося мені таким хворобливим і втомленим...

З вікна автобуса, на якому ми поверталися в Красногорівку, я побачила школу № 2. Так гірко було дивитися на її руїни і розуміти, що ти нічим не можеш допомогти. Мене запитали про перспективу нашої школи. Я не можу відповісти на це запитання. Ще вчора вона стояла ціла і неушкоджена, і ми з упевненістю могли сказати, що ще багато учнів увійдуть і вийдуть через її двері. Сьогодні ж вона - майже повністю зруйнована. Туди нікого не пускають. Кажуть: «Небезпечно». Зараз всюди небезпечно. І страшно.

Попасна

Прифронтову Попасну було звільнено від російських найманців 22 липня 2014-го. Місто пережило жахливі часи, і зараз час від часу на його околицях гуркотять постріли з різнокаліберної зброї. Та Попасна напрочуд швидко залікувала свої рани, майже повністю відбудувалася і впевнено живе мирним життям. Бо у міста - дуже правильний мер, Юрій Оніщенко, який обіймає цю посаду з 2010 року і багато чого зробив для містян і під час окупації, і після неї.

Найбільше, що мене вразило під час мого останнього приїзду до Попасної у червні цього року - це дороги. У центрі міста вони - такі, що більше схожі на злітну смугу. «Ремонт доріг у Попасній почався у 2015 році», - розповів «Дню» заступник мера Михайло Табачинський. - «У 2016-му твердим покриттям виклали близько восьми кілометрів на центральній вулиці, на що було витрачено 25 млн. грн. з держбюджету. Найняли відповідальних підрядників, у яких техніка - повністю імпортна, залучили організацію, яка стежила за якістю їхньої роботи, здійснювала нагляд за дотриманням технологій. Продовжуємо працювати далі. Щоби повністю оновити всі дороги у місті, потрібно близько 100 млн. грн. Звісно, таких грошей швидко не знайдеш, тому робимо, коли надходять кошти».

А на центральній площі, на місті поваленого пам'ятника Леніну, вирує фонтан. Мер деякий час все обіцяв спорудити його, але інші справи відволікали. Тоді учні однієї зі шкіл у своєму КВНі розіграли цю ситуацію, і мер відреагував на критику, побудувавши фонтан. Тож і зараз про свою рідну Попасну розповідатимуть її школярі.

Маргарита Рубаненко, 16 років, м. Попасна, Луганської обл.:

- Попасна - це невелике українське місто, районний центр у Луганській області. Зараз воно перебуває на території зіткнення у зоні АТО, але живе своїм звичайним життям, наскільки це можливо. Для цього Попасна пройшла довгий шлях відновлення.

Раніше це було тихе та спокійне місто з розміреним темпом життя його жителів, але три роки тому до нього несподівано увірвалася війна. Вона почала поступово розлучати друзів та рідних, нівечити долі та відбирати життя. Багато людей поїхали з міста, а ті, хто залишився, боялися виходити на вулицю й інколи були змушені тижнями сидіти вдома та у підвалах.

Потім діти продовжили ходити до школи, декілька разів під час навчання були змушені ховатися у коридорах та бомбосховищах, проте усі намагалися жити далі. Минав час, кількість обстрілів зменшилася. У 2015 році люди почали повертатися до рідного міста, і життя ставало більш спокійним. Попасна почала відновлюватися, з'явилося багато змін. Школи відремонтували, бо вони постраждали під час бойових дій, знову почали проводити міські та районні заходи, відремонтували дороги, перейменували вулиці, встановили пам'ятники героям АТО та побудували фонтан на головній площі міста. Людям, будинки яких постраждали під час бойових дій, виділили будівельні матеріали, щоб вони мали змогу відремонтувати своє житло.

Місто знову стало охайним, люди знову ходять його вулицями. Такі ж самі, тільки тепер добріші одне до одного, хоч у їхніх душах оселився страх. Війна досі продовжується, інколи чутно постріли й вибухи, проте населення нашого міста відрізняється від інших людей лише жагою до життя, вмінням цінувати його та мир, який став для нас найдорожчим скарбом, який ми ще не знайшли.

Зараз у місті проходить багато заходів: свята, благодійні акції та змагання. Дорослі працюють, діти відвідують літні пришкільні табори, підлітки гуляють та ходять на дискотеку. Тож Попасна повертається до нормального життя та гідно проходить випробування війною та часом.

Катя Шулакова, 12 років, м. Попасна, Луганської обл.:

- У 2014 році в Попасну прийшла війна, вона сильно змінила життя міста та його мешканців. Близько 30% споруд міста були зруйновані снарядами, зокрема, школи, дитячі садки, житлові будинки тощо. Люди ховалися у підвалах і льохах, але деякі з них - безуспішно. У Попасній постраждало багато мирних мешканців, біженців, військових. Звичайно, війна не лише фізично покалічила людей, а й їхня психіка більше не буде такою, як раніше. Багато мешканців покинули місто, їхні будинки і квартири були пограбовані злодіями і мародерами. Але, попри все, місто почали відбудовувати заново. Зараз майже всі будівлі відновлені, в місті з'явився фонтан, звичайно, не без підтримки влади. Життя у Попасній почалося з новими силами, незважаючи на обстріл і канонади.

Римма Ханатова, 12 років, м. Попасна, Луганської обл.:

- Попасна - невелике місто, яке розташоване на сході нашої незалежної країни, в Луганській області. Зараз місто вважають зоною проведення АТО. Особисто мені здається, що всі ці події починалися з моменту проголошення незалежності України, оскільки після цього сценарій розвитку країни був алогічним. В ефірах радіостанцій лунала, здебільшого, російська музика, на екранах телевізорів показували, здебільшого, фільми російського походження. Але з часом багато людей почали дотримуватися українських традицій і почали вважати себе українцями.

Але в 2013 році, після Майдану, певна група людей почала організовувати мітинги проти «хунти». Населення розділилося на дві групи, перша група підтримувала владу України, друга ж хотіла змінити владу в бік Росії, прикриваючись гаслами «Ми за незалежність» і «Донбас годує всю країну». Потім команда «ополченців», щоб показати свою силу і владу, обладнала блокпост і організувала цілодобове чергування - спочатку з мисливською і нелегальною зброєю. Пізніше вони захопили Луганське СБУ, після чого у них з'явилася більш серйозна зброя.

Коли влада України усвідомила всю ситуацію, почалася антитерористична операція, але з усіма ознаками війни. У липні 2014 року місто було тимчасово окуповане бандитами, які називали себе «військом». Але, на щастя, 22 липня у Попасну зайшов батальйон «Донбас» і звільнив місто від сепаратистів. Дуже шкода, що було багато жертв, як військових, так і мирних жителів, багато зруйнованих будівель, будинків, доль.

Зараз місто не обстрілюють, хіба що околиці і блокпости. Як би дивно це не звучало, але після початку війни місто почало відновлюватися і стало кращим. Був побудований фонтан, капітально відремонтовані дороги. Наше місто відвідували багато артистів. Якоюсь мірою війна підштовхнула до змін на краще, але це коштувало людських життів, і в цій історії це - найгірше, адже всі будівлі можна відновити, відбудувати, але долі і життя людей - ні.

 

Автор: Олена Чередниченко

Джерело: «День»