Перебуваючи у Києві, вже навіть не міг пригадати, який за рахунком цей мій візит, але на 26-му році незалежності України можу погодитися, що від першої моєї поїздки туди 27 років тому національний стан дещо покращився, хоча, правду кажучи, не набагато. Основною мовою у Києві і далі є російська, хоч українську або її суржиковий варіант сьогодні чути більше.

Сьогодні моя увага спрямована не на мову, хоча це дуже важлива тема. Ця тема набирає дедалі більш серйозного розголосу навіть в українських ЗМІ. Підсумовуючи стан з українською мовою у столиці на сьогодні, досить вказати, що російська мова все ж таки є домінантною навіть у державних структурах, міністерствах, освітніх інституціях, культурних закладах, а тим більше, у приватних підприємствах. Так званий закон Ківалова переважає над Конституцією (він досі ще не є скасованим, хоч від появи нової української ВР минає скоро три роки). Конституція залишилася документом, що втілюється, коли вигідно.

Є інші явища в столиці, котрі прямо приголомшують. На розі вулиць Богдана Хмельницького та Хрещатика розташований як і колись, за УРСР, але тепер відновлений, восьмиповерховий універсальний магазин, власником якого є чоловік, який, мабуть, давно повинен сидіти у тюрмі за корупцію, а то і за національну зраду, а натомість - він далі пишається привілеями найбагатшого чоловіка країни. Колись ЦУМ (Центральний універмаг) був розрахований на потреби широких прошарків населення Києва. Ціни були порівняно доступними для пересічного мешканця Києва. ЦУМ пішов шляхом приватизації до олігарха. Тепер ЦУМ пишається лише люксусами. У ньому найдорожчий телевізор коштує 162000 гривень, а найдешевший йде за 12000 гривень. Чоловічий костюм - від 13000 гривень і вище.

Багато покупців я не бачив, але обслуга була першокласною. Однак, продавці воліли зі мною розмовляти, скоріше, англійською, ніж українською мовою. Домінантною мовою, звичайно, була російська. Мене здивувало, що навіть на мої американські долари Ахметовський магазин ЦУМ у Києві був занадто дорогим. Але для людей з кола Ахметова, напевно, ні. Приватизація відбулася за попередньої влади, але закріпилася і розвинулася за нової. Ще один брак конкретного результату великої революції з великими жертвами. Можна запитати: за що люди вмирали?

Рінат Ахметов виглядає вповні захищеним від кримінального переслідування. У нього відбуваються зустрічі з президентом Порошенком, незважаючи на те, що він був підпорою президента Януковича, не підтримував Революцію гідності, а, натомість, навіть допомагав так званим сепаратистам і наїзникам. Що ще треба було йому зробити, щоб стати кримінальним об'єктом за національну зраду? Як для мене - це загадка.

Завершив я з ЦУМ-ом, скористався метро на Хрещатику та поїхав на Арсенальну станцію. Вийшов і йду до Києво-Печерської лаври. Там має бути також державний музей театрального мистецтва, в якому в цей час діє окрема виставка про визначного митця українського театру Леся Курбаса.

Можна поставити запитання, що виставка про репресованого українського театрального режисера має спільного з духовною релігійною скарбницею і частинно оперативним храмом, здається, української церкви, але чужого покрою?! Відповідь, мабуть, варто шукати у тому, що Лавра - це національна скарбниця духовності та культури. Але для Курбаса точно московський патріархат є зовсім чужим.

Іду з донькою колишньою вулицею Січневого Повстання. По дорозі зупиняюся коло меморіалу Голодомору, запалюю свічку пам'яті, розмовляю з кураторами, прочитую довгі списки загиблих по областях, дивлюсь відеострічки, слухаю церковні похоронні дзвони. Остаточно виходжу по сходах нагору з духовним натхненням та прямую до Лаври по тій самій вулиці.

На дорозі стріть московський піп у чорному з молодим, але спитим обличчям та жовтими зубами. Роздає, здається, літературну пропаганду, підходить та промовляє до перехожих. До мене також підходить. Не дивно, що, у результаті, доходить до сутички між нами, і признаюся, що не лише з його вини. Я його бачив здалека та шукав конфлікту, тож легко знайшов. На кінець обізвали ми один одного, я його «безбожним агентом Путіна, Кирила і Сатани», він мене - просто «американським агентом», та й пішов я з легким обуренням і задоволенням, що вивів попа з рівноваги.

При вході на території Лаври стоїть вартовий. Розмовляє російською мовою та вказує, що потрібно купити вхідний квиток. Я вже і так злий, а тут знову конфлікт щодо мови, правда, спровокований мною. Врешті, закономірно входжу на територію самої Лаври. Будівлі та атмосфера тут прекрасні і зворушливі, але важко розрізняти, що державне, а що церковне, що українське, а що московське.

Увійшли в Успенський собор. Він - московський. Ще один піп. Далі - група попів. Монастир московський. Врешті, знайшовся театральний музей біля бібліотеки, включно з експонатами та записами про Леся Курбаса. Музей і виставка українські і стимулюючі, але враження про москальських попів, собор та монастир не дозволяли сприймати позитиви у належному настрої.

Повертаюся на станцію Арсенальну. Не зрозуміло, що Арсенальне повстання має спільного з українською державою. Але, принаймні, вулиця тепер називається іменем гетьмана Мазепи. Мабуть, хоч це дратує попів, бо Мазепа досі під анафемою Москви. Столиця України - місто парадоксів.