Дивлюся на маму єфрейтора Агеєва і розумію, що мені її зовсім не шкода. Вчителька ретельно підбирає слова, боячись помилитися й образити «приймаючу» українську сторону, але навіть у такому жахливому стані страх перед російським «начальством» – сильніший.

Жодного слова російська мати не сказала про те, що її син приїхав до України зі зброєю в руках для того, щоб убивати українців, у яких теж є матері. Ні жалю, ні каяття, а благання про милосердя спрямовані в бік «хунти», яка є не такою страшною, як помста її рідних упирів.
Фільм «Вантаж 200» Олексія Балабанова я вважаю епітафією на смерть СРСР. Події кінострічки відбуваються в далекому 1984 році, але у фільмі можна чітко розгледіти і 2017 рік.
Найстрашніша геополітична катастрофа ще не сталася. Вона ще попереду. Геополітичні розлади потрібно лікувати. Протиставлення себе всьому світу – найкоротший шлях до краху і саморуйнування.
Балабанов зняв фільм про справжню Росію, яка повторює передсмертний крик «супердержави». Знову війна, тільки не в горах Афганістану, а в степах України. Знову труни з вантажем «200», а назустріч трунам ідуть живі новобранці під солодкі мелодії постарілої комсомольської попси.
Країна, що застигла в совку, як дохла муха в бурштині. Країна, яка замінила гасла «Слава КПРС» на плакати «Єдиної Росії». Країна, яка безперервно потребує того, щоб усім пишатися, сприймаючи рівноцінно битву на Курській дузі і «танковий біатлон» в українському Донбасі.
Росія робить відчайдушну спробу, намагаючись зачепитися за підніжку радянського поїзда, що пішов у небуття, тому є всі шанси повторити шлях СРСР. Тільки всьому світу потрібно буде добре подумати, а чи треба її знову рятувати, підгодовуючи «спадкоємців перемоги» курячими стегенцями?
Вдивляючись в обличчя мами полоненого солдата, я шукаю хоча б щось людське і щире, що попереджає і застерігає інших матерів, але не знаходжу. Вона – продукт розпаду епохи, заупокійний лом змертвілого СРСР.

Вона – представник «русского мира», з якого, разом з нафтою, викачали не лише добро і любов, але і здатність чинити опір системі, яка пожирає її дітей.
Перезавантаження цього міфологічного простору – неможливе. Країна, де за «патріотичний» електорат борються Навальний і Гіркін, не має права на життя.
Оруеллівський 1984 рік розтягнувся на кілька десятиріч. Забруднена куфайка з написом «СРСР» вицвіла. Цю країну потрібно втратити! І цього разу – остаточно.

Автор: Валерій Фуйор
Джерело: «День»