По мутній віконній шибці, сором'язливо прикритій запилюженою і сто років непраною фіранкою, повзла сонна муха. Час від часу зупинялась, потирала лапкою об лапку і повзла далі, певно, хотілось їй, бідолашній, вибратися на вулицю. Там - життя, а тут - мовби застигло воно, заклякло, злякалось чогось.

Пахло мишами і зіллям.

Попід стінами - давні шафки та бамбетлі, поїдені шашелем та побиті життям. На стінах, помащених щедро підсиненим вапном, - божники з квітчастими рушниками. І фотокартки на стінах. Чоловік у військовому кітелі та з орденами, а ось - молода у скромній ситцевій суконочці та у фаті, що в ній і досі вгадується ота сама засиджена мухами фіранка з вікна. Чи то, може, так лише здається?..

У кімнаті - хоч затхло, але прохолодно, хоч на вулиці - спека така, що з випадкового подорожнього зійшло би три поти.

Муха таки знайшла шпаринку і з дзижчанням випурхнула назовні, де одразу потонула в океані залитої світлом зелені.

Подвір'я густо поросло муравою, тут і там - кошлаті кущі бузку та бузини, а над ними - рої бджіл та джмелів.

Рипнули двері, і з хати виповзла сіра постать. Маленька, миршавенька, мовби дитяча.

Бабунечка. Обличчя з борознами зморшок, руки сухенькі, мовби висушені на сонці та видублені вітром. Незграбненька якась така бабуня, ногу тягне за собою, ніби нежива вона у неї...

Виносить на сонечко стільчик, виволікає прядку, а тоді - мішок із куделею. І де вона тільки то все взяла? Уже ж років зо сто, як ніхто і знати не знає, що воно за диво таке - прясти.

Та й, прясти, правда, і потреби нема, та й нікому. Світ змінився. Нашпигований мудрими механізмами, обплутаний дротами, огорнутий невидимими хвилями... От раніше, аби дізнатися про того, хто десь у землях чужинських, що до них три на дев'ять днів конем мчати треба, чари особливі знати треба було, що й не кожен непростий чув про них. А тепер?..

Живуть люди без знань потаємних,

Без богів та непростих.

Прогнали їх люди зі свого світу...

Крутиться прядка, бабця бубонить щось собі під ніс... Тиша.

Нема тут нікого поруч. На десятки кілометрів - сама. Ото час від часу фельдшерка приїде чи хліба привезуть. А їй і того не треба: все, що потрібно, дає їй земля...

Крутиться прядка. Нитка довшає...

Сама. Уже давно сама. Та й завжди сама була. Тільки - не завжди такою кволою та миршавенькою...

Була колись молодою та сильною. Руки мала такі, що півсвіту обійняти могла. Ноги - крок ступить, що доброму вершнику день мчати.

Ех, не ті тепер часи, не той світ настав...

І вона стара стала, і світ уже аж сивий. Якби, певне, не дбала про нього, не крутила б оцю прядку - розсипався б до бісової мами.

Сидить стара богиня попід самим дротом у Чорнобильській зоні і крутить прядку свою, аби світ не зупинився, аби люди множились, аби на добро їм снувалося...

А де ж іще прясти?

Нема більш де...

Ой, не той тепер світ став, не той...

Сонце потроху хилилось на Захід, тіні довшали, небо червоніло. Все голосніше та голосніше сюрчали коники десь у буйній отаві. Трава тут народжується і помирає так, як хочеться їй, не знаючи коси. І земля не знає плуга. Збіжжя здичавіло, змаліло, і стало таким, яким і вона сама його вже ледве пам'ятає. Шпаки щоразу влаштовують біля черешень та вишень свої гучні бенкети, але все одно не годні спожити усіх ягід, що виколисуються на гіллі, і вони червоними краплинами падають на долі. Передвоюються за якусь днину-другу на шумне молоде вино, що його потроху вбирає сита земля і, здається, трохи хмеліє...

Десь там, далеко, - світ людей. Чи того, що від них залишилось. Бо ж оті, що живуть там, у великих містах, відгороджені від неї колючим дротом, - люди?.. Там у них - шум, сморід і безпуття.

Та що з них взяти?

Завжди такими були.

От і сто років тому, і двісті.

І тисячу...

Колись, ще коли зовсім юною була, місила міцними ногами глину та ліпила з неї ляльок-людей (більше жінок пишнотілих та дівчат з гострими персами, аби більше дітки народжувались), а що пташок любила, то мимоволі виходили вони у неї чогось дуже носатими, ніби з пташиними дзьобами. Чоловіків глиняних теж робила, але менше, не треба їх багато: там, де вони множаться - ріки крові течуть, мовби без того не можуть. А часом, узявши до рук шмат глини, бешкетувала: виліпить дівочку, бува, струнку та дзвінку, і причепить їй прутня: ану, що з цього вийде?

Подумає, потримає ту фігурку в руках, та й зімне: не проживе людина без любові, якою б досконалою та самодостатньою не була. Таки краще, щоб і чоловіки, і жінки були, а поміж них - мир та злагода.

А потім, щоб жару живого їм вселити, клала їх у вогонь, вимальовувала на них орнаменти розкішні, глину на крові власній розводила...

Молода була. Може, й дурна. Але ж гарні люди вийшли з тих забавок, хіба ні?

От лише дуже вже велемудрі... А все одно, чула вона, що ніяк допетрати не можуть, що таке, оті її глиняні чоловічки і навіщо вони. Сміється вона. Бо нащо їм правду знати?

Ох, люди-люди... Відмежували вони кавалок лісу, з мертвими порожніми селами та містами, бо земля тут згіркла, і вода стала отруйною. Для них - може - й так. Та не для неї. Вона ж бо - не боїться ні життя, ні смерті. От лише забуття боїться. Бо на кого тоді світ залишити? Кому прядку передати? Хто крутитиме веретено?

Задумалась.

А воно тим часом - споночіло. Заволокла роботу до хати, стала моститись до сну. Так уже заведено, що ніч - час для сну, чарів та любощів. Чарувати - сил нема, для любощів - натхнення. Залишається лише сон. І щоразу, простягаючись на рипучому старому ліжку з провислими пружинами та сріблястими балабушками на бильцях, вона боїться уже ніколи не прокинутись. Боїться забуття. Сама колись придумала людей, Сама тепер і потрапила у залежність від них - доки віритимуть у неї - стільки й житиме...

***

Він біг лісом, не чуючи під собою лап. Земля горіла з усіх боків. Палала не лише земля, а й усе навколо: трава, дерева. Вогняне повітря обпікало його легені. Здавалось, коли хоч трошки стишиться, аби перевести подих, то хвіст спалахне смолоскипом. Страшний вогняний звір гнався за ним, аби в одну мить зжерти.

Ламались дерева і перетворювали ліс на смугу перешкод, здолати яку могли лише найвитриваліші та найміцніші. Він сам не знав, скільки вже не їв і не спав. Боявся зупинитись, аби напитись води із першого ж потічка.

Чад виїдав очі і гарячий попіл падав йому на спину. Ще трохи. Ще зовсім тро...

Все.

Сил нема.

Серце вистрибує з грудей і лапи - мовби чужі. Зараз він впаде, і всьому настане кінець.

Ні. Ще трошки.

Останній ривок.

Ще...

Раптом ліс розчахувся голосним «Ух!» і прорізався вовчим стогоном: палаюча колода впала на вовка.

Потім був біль.

І темрява. Далі йому здалось, що хтось підхопив його і поніс кудись далеко-високо, туди, куди ще не підіймався жоден з його зграї. Та чи було це насправді, він не знає.

Прийшовши до тями, здивувався запахам: за увесь свій короткий і вовчий вік він жодного разу не чув таких. Потім згадав ліс, пожежу. І дерево, що, падаючи, зробило йому боляче.

Спробував поворушитись.

Не зміг.

Від безсилля завив.

- Що, оговтався? Ой, ти ж, сіроманцю...

Над ним стояла якась незрозуміла, ніколи не бачена раніше, істота на двох лапах. Вона огидно пахла, морда у неї була плоска і зовсім без шерсті, словом - потвора.

Від жаху вовк завив іще раз.

- Ну, чого ти?.. Ану, дай гляну.

Вона провела над ним рукою, і його спиною мовби розлилось м'яке тепло.

- Погано... дуже тебе, братику, покалічило.

Вовк захвилювався і спробував підвестись. Від сильного болю в очах почорніло, і він тихенько заскавчав. Потекли сльози.

- Не плач. Ну, чого ж ти?.. - вона водила над ним руками, до чогось прислухалась і скрушно хитала головою.

Що вона не робила, вовкові не легшало.

Вона зітхнула. Обійняла його за шию. Поцілувала.

Вовк закрив очі і затих.

Далі, ледве перебираючи старечими ногами, богиня підійшла до скрині, дістала звідти сувій грубого сивого полотна. Простелила на долівці. Потроху пересунула на нього вовка. Той навіть не стрепенувся, не знати, чи й живий був. Загорнула його дбайливо. Мовби дитину пеленала. Потім почала щось співати, чи й не колискову?

І далі сталось дивне. Вовка не стало.

Вона підняла полотно, тріпнула ним і простелила знову.

Замилувалась дивним шитвом, червоним та золотим.

Рушник. І на кінцях його - дерево життя з птахами та звіриною усілякою, комашками та мушками. А під корінням дерева - риби, вужі та гадюки.

Придивилась. Погладила легесенько, одним пальцем ледь помітну постать чи то вовка, чи то собаки на одному з кінців рушника:

- Не вилікую я тебе, братику. Та й не треба воно. Чекай отут разом з усіма своєї пори. Скоро треба буде новий світ снувати, то й підеш новий вовчий рід множити. А поки що - спи та сили набирайся. Бачу, зовсім скоро люди і цей світ доконають, треба готуватись... стара та немічна, то ж можу і не встежити за ними. Чи, б раптом за прядкою задрімала, чи нитка б обірвалась. Треба бути повсякчас напоготові.

Вона згорнула рушник у сувій і знову поклала до скрині, гупнувши важким віком.

- Всьому свій час.

Вийшла надвір, сіла на призьбі біля прядки: краще на сонечку вигрівати кістки, покручені артритом чи ревматизмом чи як там ту холєрну слабість знати, біс його маму знає.

От приїде фельдшерка у середу з лікарствами, то вона скаже.