У Київській Русі грамотними людьми, книжниками були не лише духовні особи, а й представники світської еліти. Книжна мудрість цінувалася в князівському середовищі.

Це простежується, зокрема, в діяльності Ярослава Мудрого. Очевидно, і він сам, і його діти володіли грамотою. Відомо, що донька цього князя Анна Ярославівна, яка стала королевою Франції, вміла писати, на відміну від свого чоловіка. Загалом, грамотність серед жінок у той час була явищем украй рідкісним. І в цьому плані приклад Анни Ярославівни є свідченням високої писемної культури Київської Русі. Книжником, високоосвіченим правителем був Володимир Мономах. Цінували книжність також інші давньоруські князі, при дворах яких переписувалися книги (тут можна згадати хоча б Ізборники Святослава). Деякі князі мали свої бібліотеки. Так, до теперішнього часу зберігається легенда про велику бібліотеку князя Ярослава Мудрого.

У такій культурній атмосфері цілком можливою стала поява «філософа на троні». Таким у Галицько-Волинському літописі постає князь Володимир Василькович. На жаль, на цю цікаву фігуру в нашій історії дослідники майже не звертають увагу.

Народився він орієнтовно в другій половині 40-х рр. ХІІІ ст. Його батьком був волинський князь Василько - син Романа Мстиславовича. Володимир Василькович з молодих років брав участь у військових походах разом з батьком. Поряд з військовим мистецтвом пізнавав мистецтво дипломатії. І таким чином учився «бути князем». Після смерті батька 1269 р. обійняв престол у Володимирі, на Волині.

У Галицько-Волинському літописі автор зобразив Володимира Васильковича як зразкового князя-християнина, який виявляє християнське благочестя: читає Священне Писання, підтримує ченців та священнослужителів. Йому притаманні смирення, відсутність гордості, справедливість, милість до убогих - моральні риси, котрі цінувалися християнами. Спеціально підкреслюється, що «говорив він ясно (словами) зі (Святих) книг, тому що був філософ великий».

У Володимира Васильковича, очевидно, не лежала душа до військової справи. Прагнув уникати війн, що вели між собою князі. Проте велику увагу приділяв дипломатії. Волів зосереджуватися на внутрішньодержавних справах. Зміцнював кордони свого князівства. Зокрема, вирішив неподалік Бреста «поставити город», який би слугував оборонним форпостом. Так виросло місто Каменець з баштою-донжоном. Спорудження подібних башт, які на той час вважалися майже неприступними, було започатковано в Італії. Судячи з Галицько-Волинського літопису, при дворі князя перебували люди, які оволоділи цією непростою будівельною технікою. З іменем Володимира Васильковича пов'язані перші згадки про Любомль і Кобрин.

Непростими були відносини князя з татарами. Перебуваючи, як і інші галицько-волинські князі, в певній залежності від ординців, він прагнув дистанціюватися від них - звісно, наскільки дозволяла ситуація. Водночас, цей правитель використовував ординський чинник у корисних для своєї держави цілях.

Володимир Василькович приділяв велике значення розвиткові культури. За його сприянням була укладена та суттєво відредагована основна частина Галицько-Волинського літопису. У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книжок тощо. Це - один із небагатьох літописних уривків (до того ж, найбільш об'ємний), де йдеться про культурне життя Давньої Русі. Він дозволяє нам сформувати всебічне уявлення про елітарну культуру наших предків.

Цікавими в літописі є згадки про книжки. У той час на Волині уже склалися певні традиції книгописання. Про одні, подаровані Володимиром Васильковичем книги, йдеться, що він їх «списав» (чи переписав), а про інші - ніби «сам списав». На основі цього дослідники роблять такий висновок: у першому випадку мова йде про замовлені книжки, які переписували спеціально найняті писарі, у другому мається на увазі те, що князь сам ці книжки переписав.

У той час князі, інші можновладці такими справами не займалися. Не князівською була ця робота. Принаймні, ні в давньоруських літописах, ні в середньовічних європейських хроніках подібних повідомлень не знайдемо. Тому Володимир Василькович у цьому плані виглядає як незвична, неординарна постать.

Навіть виникає думка, чи не приписав літописець Володимирові Васильовичу того, що той не робив. Та, схоже, це не є вигадкою. У той час переписування книжок розглядалося як богоугодна й спасенна справа. А Володимир Василькович важко хворів. Можливо, взявшись переписувати книжки, сподівався на відпущення гріхів і спасіння. Бо свою хворобу вважав карою за гріхи. Чи, може, сподівався, що ця богоугодна справа полегшить його страждання?

Книжок, які Володимир Василькович «сам списав», небагато. Показовим є те, кому він їх дарує. Переписаного ним Апостола передає монастирю святих Апостолів. Цей монастир багато значив для князя. Володимир Василькович, за свідченням «Заповіту», сам його «спорудив... своєю силою». За цим же «Заповітом» цьому монастирю передавалося село Березовичі, куплене князем, а сама обитель переходила в спадок до дружини князя - Ольги. Для такого монастиря Володимир Василькович власноручно міг переписати книгу.

Ще одна переписана князем книга, Євангеліє Апракос, перейшла до Перемишлянської єпархії. Можливо, тут далися взнаки амбіції Володимира Васильковича. Певно, перемишлянський єпископ Мемнон, з яким він спілкувався, справив на нього враження вченої людини. І щоб продемонструвати свою вченість, князь подарував власноручно переписану книгу.

Книга у Давній Русі була предметом всезагального шанування. Затятим книжником був і «філософ на троні» князь Володимир Василькович, період правління 1269-1288 рр. / Фото зі сайта Wikipedia.org

Великий інтерес викликає літописне повідомлення, що серед подарованих Володимиром Васильковичем церквам книжок був Соборник (Ізборник) його батька. Один примірник цієї книги він дав Благовіщенській церкві у Каменці, інший - монастирю святих апостолів. На жаль, цей Соборник не зберігся, і ми не знаємо, що це за книга. Проте, можна висловити деякі здогади. Очевидно, Соборник Василька Романовича нагадував Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр. і слугував для Володимира Васильковича підручником, за яким його навчали. Якщо це справді так, то зрозумілим є інтерес князя до книжності й філософії.

Проте, названі книжки - далеко не вся лектура Володимира Васильковича. У літописі згадується, що він читав Книги пророків, зокрема, книгу Ісайї. Певно, знав й інші старозавітні тексти.

Згадані в літописі книжки - лише частина з тих, які створювалися при дворі й при сприянні Володимира Васильковича. До нас дійшли фрагментарні дані й про інші книжки. Зокрема, збереглася Кормча ХV ст., яку списали з більш раннього рукопису. Переписувач повністю скопіював прототип, і тому рукопис починався словами, що ця книга «списана» 1286 р. «боголюбивим князем Володимиром, сином Васильковим, внуком Романовим, і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною». Книга, як і запис у ній, засвідчують, що її замовником був не лише князь, а й його жінка. Відомі факти з пізніших часів, коли багаті волинянки замовляли переписувати книжки. Варто звернути увагу й на зміст книги. Кормча (грецькою - номоканон) - кодекс канонічного права.

Ще більш цікавим для нас є збірник повчань Єфрема Сіріна, переписаний якимось писарчуком Ієвом. У збірнику зроблений запис, де повідомляється, що «написались сі книги за царства благовірного царя Володимира, сина Василькового, внука Романового». І писались вони на «спасення душі» Петра, тивуна князя Володимира, і його дітей - Лаврентія і Варвари. У записі є згадка, що тивун Петро свого сина Лаврентія «дав учити святим книгам, поучаючи на всі часи апостольськими заповідями». Закінчується запис прославлянням Володимира Васильковича: «Многа літа князеві Володимирові і княгині Волзі і строїтелеві книг сих», тобто, тивуну Петрові.

Отже, не лише князь Володимир Василькович та його жінка приділяли увагу культурній діяльності. Приклад з них брали їхні урядовці, як оцей тивун Петро. Він не лише замовляє переписати для себе книгу, а й - що дуже важливо - посилає свого сина навчатися грамоті.

Наведені факти (навіть незважаючи на їхню фрагментарність) дають підстави казати про високий культурний рівень Волині за часів правління Володимира Васильковича. Основним осередком культури краю було столичне місто Володимир, де існувала школа, яка готувала кваліфікованих книжників. Її навіть можна вважати школою вищого типу, оскільки після навчання з неї виходили люди, котрі добре знали християнську доктрину, порядок православного богослужіння, вміли працювати з церковними книгами, переписувати їх і здатні були створювати оригінальні тексти. Таких людей, як на той час, було немало. Приклад тивуна Петра, який віддає сина Лаврентія навчатися грамоти, показує, що грамотність поширювалася не лише серед священиків, а й світських осіб.

Володимир Василькович, зі свого боку, прагнув розширити коло грамотних людей, тому розвивав освіту не лише в столичному граді, а й у інших містах свого князівства. Чи не з цією метою він так щедро дарував церквам у провінції різноманітну літературу - не лише суто богослужбові книги, а й книги повчального характеру. Адже при церквах існували школи, і рівень викладання в них часто залежав від того, якими книжками могли користуватися вчителі.

Помер Володимир Василькович у Любомлі 10 грудня 1288 р. Літописець писав, що, вмираючи, князь звернувся до Бога. Навіть подається текст цієї молитви. А ще перед смертю князь роздав чимало своїх скарбів убогим людям.

У особі Володимира Васильковича маємо правителя, який розумів потребу в розбудові держави, зміцненні її соціальних та релігійно-культурних структур.

 

Автор: Петро Кралюк

Джерело: «День»