Михайла Демцю часто називають українським Сальвадором Далі. І справді, зовні
обидва художники схожі не лише на обличчі,
а й манерою одягатися. І неймовірною любов'ю до мистецтва. От тільки манера написання
картин у них різна. Коли прийшла у майстерню привітати народного художника зі ще
одним визнанням (Михайло Демцю потрапив до книги «100 найвідоміших людей України»),
не могла відірвати очей від трьох його останніх полотен - «Коні», «Віолончелістка»
і «Квіти»...
Усі картини різні за темпераментом, технікою виконання,
неперевершені у своїй красі. Вже і моя кава охолола (такої смачної кави, як робить
пан Михайло, я не пила більше ніде), а я все дивилася на картини...
- Пане Михайле, ваше прізвище занесене
до книги «100 найвідоміших людей України». Це перша така висока відзнака?
- Не перша. Ще 15 років тому моє прізвище занесли до
книги «100 імен», де були лише художники.
- Ви багато років виставляєтеся не
лише в Україні, а й у світі. Мали багато персональних виставок, а також у товаристві
з іншими художниками. З якими труднощами зіштовхувалися за кордоном під час проведення
виставок?
- Перша моя виставка була років зо тридцять тому. Коли
почав тільки їздити за кордон, захоплювався містами. Спочатку це були не виставки,
а, швидше, подорожі. Виставляв одну-дві свої роботи, за копійки їх віддавав. Я ще
тоді не розумів вартості своїх робіт і продавав їх так дешево, що згодом сам купував
свої роботи, переплачуючи вдесятеро і навіть більше разів. Загалом, відкупив п'ять
власних робіт. Які труднощі спіткали мене за кордоном? Пригадую, приїхав зі своїми
роботами у Берлін. Не знав, куди йти. Випадково зустрів, як мені тоді здалося, безхатченків.
Ті чоловіки-хіпі пили пиво, зрозуміли, що я щось шукаю, і наказали йти за ними.
Один взяв мою сумку, інший - картини. Йшов за ними і боявся, що за мить втечуть.
Але вони привели мене на берлінський Монмартр - таке місце, де збираються художники.
Раптом чую: «О, Демцю несуть». Один із них побачив картину під плівкою і впізнав
мій почерк.
- Вас називають українським Сальвадором
Далі. Вам це приємно, може, це вас підтягує до ще вищого рівня, чи вам вже таке
порівняння набридло?
- Мені приємно, з одного боку: Далі любив гарно одягатися.
Я теж люблю гарні і стильні речі. Люблю бувати в Іспанії у тих місцях, де бував
цей фантастичний художник. У мистецтві ми з ним дуже різні. І не лише за стилем.
Далі міг намалювати паличку і поставити крапку. Це означало, що на сьогодні роботу
завершено. Я ж, навпаки, можу намалювати картину за день або й навіть за кілька
годин.
- Ви колись починали з акварелі,
а тепер знову до неї повернулися?
- Це ще було за часів Союзу. Через те, що малював аквареллю,
мав можливість вступити у Спілку художників СРСР. Тоді це було великою проблемою.
Малювати аквареллю значно складніше, ніж олією. Та й поціновувачів акварельних робіт
важко знайти. Якщо за роботу олією платять великі гроші художникові, то за акварельну
- копійки. От, скажімо, мої акварельні роботи я повторити не можу. Вони - складні.
І роблю їх лише для себе, бо продавати за безцінь не хочу. Акварель можуть купити
тільки за кордоном. І тільки художники, які на цьому розуміються.
- А картини, виконані олією, за скільки
продаєте?
- По-різному. Ціни назвати не можу. Це - моя комерційна
таємниця (сміється. - Г. Я.).
- Коли вас вперше запросили за кордон
на виставку як знаного художника?
- На німецьку фірму «Розенталь», яка спеціалізується
на виготовленні виробів з порцеляни. Їм не важливо, щоб художник мав ім'я світового
значення. Головне, щоб їм сподобалася робота художника. Художник розмальовує, наприклад,
горнятко, а на «Розенталі» за спеціальною технологією потім з цього роблять копії.
- Це тоді, коли ви отримали Першу
премію на фестивалі кераміки у Німеччині?
- Ту нагороду я отримав трохи несподівано. Навіть, я
би сказав, незаслужено. На фестиваль кераміки з'їхалися світові керамісти, і нагороду
мав би отримати один з них. Бо вони самі ліплять ті вироби з кераміки, розмальовують
їх... А я розписав готовий горщик аквареллю. Він, мабуть, найбільше сподобався членам
журі, бо й справді гарно виглядав.
- Які курйози траплялися під час
виставок? Можливо, за один день скупили всі ваші роботи, або, навпаки, нікому жодна
з них не сподобалася?
- Якщо серед усіх відвідувачів виставки є 10 відсотків
осіб, яким сподобалися роботи, - це вже успіх. Якщо хтось розкритикує роботу - також
непогано. Бо це хоч якась реакція на роботу художника. Найгірше, коли ніхто не звертає
увагу. Бо навіть негативна реакція - це своєрідна реклама. А щодо цікавих випадків,
то якось у Німеччині намалював за день картину, ширина якої була десять метрів,
а висота - два з лишком. Розпочав о 8.30, а ввечері закінчив. Це був своєрідний
рекорд. Я малював картину для банку. Лише матеріалів закупили на понад 5 тисяч євро.
Запросили і телебачення, і фотографів, про мене тоді писали німецькі газети.
- Чому саме вас запросили?
- Будь-яка фірма проводить певні акції, щоб привернути
увагу. Цей німецький банк також вирішив щось креативне вигадати. Банкіри знали,
що я художник, неодноразово там виставлявся, що малюю великі картини - три на два.
Ну, але ж не десять метрів завширшки. Я сам здивувався, коли побачив ті гігантські
розміри!
- І що ви малювали?
- Вони попросили африканське місто Капштадт намалювати.
Точніше, його узбережжя, бо там є багато їхніх банків.
- Який випадок у вашому житті був
найвизначнішим?
- Коли мене поставили в один ряд з такими відомими художниками,
як Едді Ворхол та Сальвадор Далі на Всесвітній виставці фарфору у Франкфурті-на-Майні,
присвяченій 125-річчю фірми «Розенталь».
- А як ви потрапили на «Розенталь»?
- Приблизно 12 років тому був у Німеччині на виставці, де поблизу розташований
магазин порцеляни фірми «Розенталь». Придбав там білу вазу і розписав її. Вазу поставили
на виставці. Бачу, прийшов якийсь пан і щось з'ясовує. Це був директор «Розенталю»,
який не міг зрозуміти, що це за ваза, адже вони розмальованих не випускали. Директору
вона сподобалася, і він цю вазу купив. А через кілька днів я отримав факс: мене
запрошували на «Розенталь» і просили розфарбувати горнятко, вазу і ще кілька речей.
Кожній людині у житті дається шанс. Тільки треба його побачити і ним скористатися.
- Ваші картини підробляють?
- Аякже! Я особисто бачив не менше, ніж десять таких
картин. Якось прийшов у київську галерею, бачу: висить картина, підписана моїм прізвищем.
До мене підійшла дівчина, мабуть, подумала, що я клієнт, і каже: «Не сумнівайтеся.
Це - з перших рук. Беріть». Кажу їй: «Я - автор. Але картина не моя». Був інший
випадок, коли робив виставку у музеї. Мені привезли картину, щоб підписав на звороті.
Перед цим зателефонували і сказали, що придбали мої картини, але там нема на звороті
мого підпису і так званого паспорта - коли, де і чим намальована. Здивувався, бо
свої роботи підписую завжди. Привезли, начебто, дві мої картини, але картини були
підробками. Найсумніше те, що ці люди, які купили у нечесних на руку людей картини,
мене знають особисто. Але вони вирішили дати заробити шахраям (сміється. - Г. Я.).
- Є такі, хто чесно просить продати
картину за копійки, щоб потім перепродати?
- Навіть дуже часто. Приходять знайомі, бідкаються,
що мають проблеми, потрібні гроші. Є такі, кому можу подарувати, але мушу бути впевнений,
що людина справді потребує грошей. Потім дізнаюся, за скільки її продали. Але таке
наше життя, тож я не ображаюся.
- Окрім того, що допомагаєте нужденним,
ще й берете участь у благодійних акціях.
- Постійно беру участь у благодійних аукціонах. Даю
якусь свою роботу, кошти від продажу якої йдуть або на допомогу хлопцям в АТО чи
дітям-сиротам, або інвалідам. Пригадую, років сім тому в Трускавці проводили аукціон,
щоб зібрати кошти для дитячого будинку на закупівлю матраців і заміни вікон. Навіть
не сподівався, що картину куплять за великі на той час гроші - 10 тисяч євро. За
ті гроші і вікна замінили, і ремонт зробили. Ніколи не відмовляю, якщо запрошують
взяти участь в аукціоні.
- Часто буваєте за кордоном. Яке
ваше улюблене місто?
- Раніше любив Париж, Барселону, великі міста, де все
цікаво і багато людей. А зараз для мене улюблене місце - морське узбережжя в Іспанії.
Щоб спереду було море, а за мною гори. Вода і гори милують око. І це не обов'язково
має бути далеке закордоння. У Карпатах я також відпочиваю і працюю. Аби тільки були
гори.
- Окрім того, що дивитеся на воду
і гори, звідки ще черпаєте натхнення?
- Ставлю мольберт і починаю працювати. Під час роботи
приходить азарт. Іноді навіть не уявляю, що малюватиму. У живописі головне - колір
і пластика.
- На ваших полотнах - багато жінок.
Хто є для вас музою?
- У різних випадках буває по-різному. От, наприклад,
був в Іспанії на виставці і побачив там намальовану Фріду Кало. Подумав, що можу
й сам спробувати намалювати щось подібне.
- Усі творчі люди часто закохуються.
Ви також до таких належите?
- Це характерно для кожної людини. Що це за художник,
якщо він не закоханий? Іноді можна собі вигадати образ. Але я належу до вірних чоловіків.
- Своє перше кохання пам'ятаєте?
- О, це було так давно. Я ще тоді, мабуть, не був художником.
Може, це було у школі...
- Художниками не народжуються, а
стають. Коли ви вперше зрозуміли, що хочете стати митцем?
- Це було, мабуть, тоді, коли я намалював свого сина
аквареллю. На цей час я закінчив художнє училище імені Труша. Це вже було після
армії. А художником я назвав себе ще в армії (сміється. - Г. Я.). Коли нас запитували,
хто що вміє робити, одні казали, що вони електрики, інші - водії, ще хтось сантехнік,
писар... Я ж на той час закінчив технічний навчальний заклад, у якому мене навчили
ремонтувати автомобілі. Одне слово, був механіком. Мовчав і чекав, коли назвуть
щось цікавіше. Тільки-но запитали, чи є серед нас художники, підняв руку. Серед
тих, хто підняв руки, були і випускники Ленінградської академії мистецтв імені Мухіної.
Попри те, що за «штатним розписом» треба було лише дві
особи, нас підняло руки аж восьмеро. Сказали намалювати портрет Леніна. Усі намалювали
непогано, а я - щось трохи наближене. Мабуть, їм здалося, що це авангард. Отримав
за свою роботу останнє місце. Художник, який оцінював наші роботи, каже: «Та це
- не головне. Головне - вміти писати шрифтами». Але я і писати добре не вмів. Бачу,
хлопець з Казахстану професійно загнув перо. Попросив, щоб і мені так зробив. Я
поставив перед собою газету «Красная звезла» і, використовуючи академічний шрифт
з газети, написав найгарніше. Таким чином в армії я став художником.
- То після армії не стояло питання,
куди йти вчитися?
- Так. Я вступив в училище імені Труша. І мав одночасно
багато робіт. І все встигав. У мене на той час було три трудові книжки на різних
заводах - і на автобусному, і на конвеєрному, і ще на якомусь комбінаті працював
художником-оформлювачем...
- Батьки не відмовляли від такої
професії?
- Мій батько пік хліб у Рудках (Самбірський район. -
Г. Я.). І вважав, що вибір має бути за мною.
- Молоді художники захоплюються перформансом,
інсталяцією і переконують, що за таким видом мистецтва майбутнє.
- Погоджуюся з такими молодими художниками, бо якби
я не вмів так малювати, як малюю, також би був переконаний, що за перформансом майбутнє.
Молоді художники виходять зі своїх знань. Перформанс - це мистецтво. Але таких художників
- мільйони, а пробитися має шанс лише один. Та й модерне мистецтво можна робити
лише в Нью-Йорку.
Автор: Галина Ярема
Джерело: Високий замок