rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Немеркнуче світло їхніх сердець

Хтось із них мріяв звести будинок своїми руками. Хтось - побачити кохану у весільній сукні. Хтось - пішов на війну добровольцем, інших - призвали. Але всі вони хотіли жити. Виховати нащадків. Усі вони любили свою країну. Усі віддали заради неї життя. Усі вони - Герої. І варті того, аби про них пам'ятали.

Ми продовжуємо публікувати зібрані волонтерами спогади рідних, друзів бійців, які загинули, обороняючи Україну від російських загарбників.

TitleГрабарчук Микола

Грабарчук Микола Олегович (позивний «Кока») народився 7 серпня 1996 року, в селі Печеське, Красилівського району, Хмельницької області. У 2011 році закінчив 9 класів місцевої школи і вступив до Хмельницького професійно-технічного училища, яке закінчив у 2015 році за фахом «муляр-штукатур».

Мав золоті руки. За працьовиту вдачу, а також за чуйність, доброту, безвідмовність у допомозі юнака любили й поважали односельчани. Нещодавно разом з батьком допомагав зводити будівлю недільної школи на території Печеської церкви.

Захоплювався риболовлею, полюванням, любив ремонтувати техніку, займався спортом (футболом, волейболом) та обожнював бійцівських собак.

Був надійним та вірним другом, душею компанії, з його обличчя ніколи не сходила посмішка. Ввічливість, чесність, мужність були його сильними рисами ще з дитинства.

Близькі друзі згадують, що яку б мету Микола собі не поставив, завжди її досягав. Так сталося і з його мрією піти стежками дідуся й стати військовим.

Ані батьки, ані друзі стримати Миколу в його рішенні не змогли: він так і сказав: «Я йду захищати Батьківщину. Я йду захищати вас». З вересня 2016-го перебував у військовому навчальному центрі у Старичах, Львівської області, потім була недовга служба у військовій частині у Рівному, а з початку грудня - передова.

Навіть у найважчі моменти війни він ніколи не жалівся на труднощі, вмів розвеселити й підтримати. Незважаючи на молодий вік, юнак був прикладом для своїх товаришів.

Старший солдат, артилерист мінометної батареї 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 березня 2017 року, о 20:40, під час виконання бойового завдання внаслідок мінометного обстрілу поблизу с. Лобачеве (Новоайдарський район), Луганської області. Уламок розірваного снаряда влучив йому в серце. Смерть була миттєвою.

Поховали Героя з усіма військовими почестями 20 березня, у рідному селі Печеське, біля могили дідуся. Залишились батьки, бабусі, сестра та кохана дівчина.Title

Галайчук Леонід

Леонід Леонідович Галайчук (позивний «Угрюмий») народився 18 вересня 1991 року, в с. Обжиле, Балтської міської громади, Одеської області. У перший клас пішов у Березівську школу. Але коли батьки розлучилися, він з мамою переїхав жити у Молдову, там Леонід і закінчив 9 класів. Одразу після закінчення школи повернувся в Україну, бо дуже любив батька і завжди хотів, щоб батько ним пишався. Працював будівельником.

Із коханою Юлею - знайомі з дитинства, але зустрічатися почали лише в серпні 2016 року, коли він приїжджав у відпустку. Дівчина розповідає, що він був усміхненим, уважним до людей старшого віку, душею будь-якої компанії, гарно грав на гітарі. Дуже хотів служити в армії. Строкову службу проходив у зенітно-ракетних військах у 2010-2011 рр.

Батько - теж Леонід Галайчук - у 80-х служив в Афганістані. Коли над Україною нависла загроза, він благословив рішення сина. Із початком війни навесні 2014 року Леонід Леонідович добровольцем став на захист Батьківщини, служив у прикордонних військах ДПСУ. Із 2015 року - військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Сержант, командир відділення гранатометного взводу.

Командир роти Артур Тюфанов так розповідає про Героя: «Він - завжди перший. Більш відданого справі воїна та патріота я не зустрічав у своєму житті!»

На своїй сторінці у соцмережі Леонід Галайчук написав рік тому: «Ми позбуваємося дозвілля, щоб мати дозвілля, і воюємо, аби жити в мирі».

За мир на рідній землі він віддав найдорожче - своє життя. Загинув разом з Олексієм Кондратюком 17 березня 2017 року, поблизу села Водяне (Волноваський район), Донецької області, на маріупольському напрямку, від розриву міни, виконуючи бойове завдання.

Похований 20 березня 2017 року, в рідному селі. У Леоніда залишились батько Леонід Петрович, мати Тетяна Костянтинівна, сестра Анна та кохана Юлія.

Леонід Галайчук представлений до нагороди орденом Мужності 3-го ступеня, посмертно.

TitleДмитро Полєвой

Дмитро Олександрович Полєвой народився 2 лютого 1980 року, на Дніпропетровщині.

У 1986 році пішов у 1 клас Дніпропетровської загальноосвітньої середньої школи № 53, яку закінчив у 1995 році.

У цьому ж році вступив до професійно-технічного училища № 20 м. Дніпро, де отримав спеціальність газоелектрозварювальника.

Підлітком полюбляв займатися чоловічим спортом (боді-білдінгом; боксом, дзюдо), був дуже активним.

Із 2003 до 2005 рр. навчався заочно у Дніпровському державному технікумі економіки та бізнесу. Здобув кваліфікацію товарознавця-комерсанта.

Встиг одружитися та розлучитися. Шлюб подарував донечку, яку назвали Міланою.

Дмитро хотів служити, та за станом здоров'я був позбавлений військової служби. Можливість піти на службу за контрактом дозволила Дмитру приєднатися до сміливців, які несуть почесну варту, захищаючи рідну державу.

Дмитро пояснив родині свій вчинок однією лише фразою: «Хто, якщо не я».

16 червня 2016 року підписав контракт та став морським піхотинцем.

Старший матрос, старший стрілець 1 роти морської піхоти 36-ї ОБМП.

За час, проведений на війні, встиг заслужити повагу бойових побратимів та командирів. Був їм справжнім другом.

Загинув 20 березня 2017 року, о 12:30 годині, поблизу села Водяне (Волноваський район), Донецької області, під час відбиття нападу диверсійної групи російських окупантів.

Загинув як справжній воїн, зі зброєю в руках, перебуваючи на бойовій позиції, від кульового вогнепального поранення.

Разом із Дмитром загинув його побратим, морський піхотинець В'ячеслав Чернецький.

Похований Дмитро 25 березня 2017 року, на Краснопільському кладовищі у рідному Дніпрі.

Представлений до нагородження орденом Богдана Хмельницького, посмертно.Title

Кондратюк Олексій

Олексій Володимирович Кондратюк народився 5 липня 1995 року, в с. Пісків, Костопільського району, Рівненській області, Україна. З дитинства мешкав у м. Костопіль. Зростав дуже слухняною, зосередженою дитиною. У три рочки вже вмів читати, у шість - спокійно додавав і віднімав цифри... Навчався у Костопільській загальноосвітній школі № 3 І-ІІІ ступенів. Катерина Аврамишина, класний керівник, розповідає про свого колишнього учня як про усміхненого юнака, в якого очі завжди випромінювали доброту. «Він ніби поспішав жити, здобув професію, одружився, виховував маленького синочка, став на захист своєї Вітчизни, нас із вами».

У 2012 році закінчив Сарненський професійний аграрний ліцей за спеціальністю «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва», слюсар-ремонтник. Працював у багатогалузевому житлово-комунальному підприємстві Костополя.

Зі своєю дружиною разом - три роки. У 2015 році у родині з'явився синочок. Олексій став дуже люблячим татом, ні на крок не відпускав маленьку дитину зі своїх рук.

У травні 2016 року приєднався до лав захисників рідної землі. Був призваний Костопільським РВК на військову службу за контрактом. Військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Матрос, навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти.

Загинув 17 березня 2017 року від смертельного поранення у голову на спостережному пості поблизу села Водяне (Волноваський район), Донецької області, на маріупольському напрямку, виконуючи бойове завдання. Похований Олексій Володимирович у Костополі, на «Алеї Героїв АТО».

Полковник Сергій Пасічник, заступник командувача Військово-морських сил України з берегової оборони, вручив дружині Ірині посмертну нагороду Олексія Володимировича Кондратюка «За оборону Маріуполя».

Залишилися мати, батько, брат, дружина та 2-річний синочок Дмитрик.

Олексій Кондратюк представлений до нагородження орденом Мужності 3-го ступеня, посмертно.

TitleТимченко Олексій

Олексій Степанович Тимченко народився 25 серпня 1994 року, в смт. Стеблів, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області. У 2009 році закінчив 9 класів місцевої школи та вступив до професійно-технічного училища, де навчався за фахом «автослюсар, водій». Працював на пилорамі та цегляному заводі.

Завжди усміхнений та сповнений позитиву, Олексій вмів швидко знайти спільну мову, мав чудове почуття гумору, був товариським, чуйним, не за віком мудрим, допомагав друзям, був опорою батькам. Про таких, як він, кажуть: «Мав велике серце». Одного разу підтримав свого товариша, коли тому дуже було потрібне плече друга. Тепер його друг, дізнавшись про загибель Олексія, йде на війну.

Завжди прагнув до самовдосконалення. Займався спортом, любив футбол. Мріяв про сім'ю та дітей, думав одружитися - але так і не встиг. Дуже любив своїх трьох племінників.

На війну пішов добровольцем. Свою військову біографію розпочав влітку 2016-го у військовому навчальному центрі «Десна», посада - стрілець-навідник зенітної установки 23-2. Потім уклав контракт зі ЗСУ на три роки.

Навіть крізь біль, зціпивши зуби, він йшов до мети, не жаліючись, а жартуючи. Воїном був сміливим, не боявся війни, не боявся загинути, завжди рвався на бойові виїзди - прагнув помститися за раніше загиблого бойового друга. Незадовго до загибелі отримав поранення, але залишився на «нулі», бо не міг покинути побратимів.

Солдат 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 березня 2017 року, о 17:30, внаслідок ворожого обстрілу опорного пункту неподалік м. Авдіївка (Донецька область). 122-мм мінометна міна влучила у бліндаж, де перебували бійці. Разом з ним загинули ще двоє воїнів.

Похований 28 березня 2017 року, в рідному селі. Залишились батьки та дві старші сестри.

Автори: Соломія Соломка,
Наталя Малюженко, Олена Разумова

Джерело: www.facebook.com/
Літопис-UA-1888301624744348/

Прощання з Блаженнішим Любомиром, кардиналом Гузаром

Ціна волі

Вічно юні Герої#2018-51 (12/20/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com