Три роки тому це все здавалося страшним сном. Цей сон вривався у реальність словами-кулями. Підірвався. Потрібна кров. Снайпер. Артобстріл. Блокпост. Бойовики. Збито літак. Відірвало ноги. Оточення. Евакуйовано. ДРГ. Полон. Пропав безвісти. Загинув. Загинув. Загинув...

Хто з нас зараз здригається від цих слів? Хто щиро плаче за тими, хто щодня віддає своє найдорожче на війні? Хто опікується їхніми дітьми? Хто цікавиться долями 20-річних вдів? Матерів, посивілих у 45 років? Хто зможе витримати погляд батька, який втратив єдиного сина? Хто ходить на кладовище і приносить квіти на могили наших воїнів? Таких - одиниці, і ми дякуємо кожному з вас за це - значить, війна не є сильнішою за людську небайдужість...

Ми продовжуємо публікувати зібрані по крихтах небайдужими волонтерами спогади рідних, друзів, близьких бійців, які загинули, обороняючи Україну від російських загарбників.

Віталій Дзиза

Сині, як небо, очі. Очі, сповнені мрії. Як і у всіх - про щасливе життя. Про життя. Бо ніхто ж не мріє про смерть. Особливо, коли тобі 22...

Віталій Олексійович Дзиза народився 1 жовтня 1994 року, в Україні, в селі Трудове, Більмацького (колишнього Куйбишевського) району. Коли Віталію було два роки, родина переїхала до села Смирнове, що розташоване поруч.

Закінчив середню школу в селі Смирнове.

Пізніше навчався в ліцеї у Бердянську.

Батько помер, коли хлопчик був ще маленьким. Віталій - найменший у великій родині, в якій, окрім нього, є ще троє дітей.

Ще до війни Віталій, за запрошенням, поїхав працювати в Росію, на будівництво. Там і познайомився з українкою, з якою планував створити велику сім'ю. Вони чекали дитину, коли в Україні вже тривала війна.

Юнак вирішив повернутися на Батьківщину й піти до армії. Вже в Україні, дочекавшись народження донечки, пішов захищати рідну землю.

Доньку назвали Альбіною, народилася 15 квітня 2016 року.

16 червня 2016 року Віталій Дзиза підписав контракт зі Збройними силами України.

Із 15 жовтня 2016 року постійно перебував у зоні бойових дій.

Звання - матрос. Посада - старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1 роти 501-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 10 березня 2017 року, поблизу Маріуполя, внаслідок російського вторгнення в Україну, у результаті прямого влучання в окоп снаряда 120-мм калібру (забороненого калібру). Отримав множинні уламкові поранення тіла. Помер за 10 хвилин на очах побратимів. Віталій не встиг відсвяткувати пишне весілля, яке вже було заплановане на це літо.

Найбільший з уламків забрав його життя.

Коли вам боляче від звичайних життєвих негараздів та проблем, згадайте ці слова - «помер за 10 хвилин на очах побратимів»... Уявіть цей біль від безсилля щось змінити...

Поховали Героя 13 березня 2017 року, в селі Смирнове, Більмацького (колишнього Куйбишевського) району, Запорізької області.

Залишились мати Валентина Петрівна, сестра Олена, брати Сергій та Юрій, дружина Інеса та маленька донечка Альбіна, якій нещодавно виповнився один рік...

Старший брат Сергій наразі також служить у Збройних силах України. Мабуть, ця мужність передалася через кров у родині - дідусь воював та заслужив високе військове звання генерал-лейтенанта.

Дехто живе, роками шукаючи сенс життя. Дехто, зовсім не шукаючи, створює його власним життям. Попри те, що для когось «війна не існує». Попри біль. Попри смерть. Попри те, що десь його чекала донечка зі синіми, як небо, очима...

Загиблі українці вже не зможуть розповісти про себе.

Тому ми повинні вписати їхні імена в історію.

Новохатько Олег

«Я не «косив» від армії. Я сам туди пішов, щоб зрозуміти, на що я здатний і щоб у деяких моментах стати справжнім чоловіком.

Я не зраджу рідних і близьких для мене людей, я захищатиму їхні життя, жертвуючи своїм.

Нас не дочекаються багато наших подруг, зате зрозуміємо, що означає найкращий друг.

Я не тримаю образи на тих, хто зрадив. Знаю, що я - не святий, але відповідь я отримав. Служу своїй Вітчизні, служу сім'ї своїй і буду вірний тим, хто за спиною моєю», - написав Олег Новохатько на своїй сторінці у соцмережі 18 березня.

Новохатько Олег Олександрович народився 1 січня 1992 року, в селі Сердюківка, Смілянського району, Черкаської області.

Звичайна сільська родина: мати - сільський бібліотекар, батько працював у місцевій школі охоронцем, троє синів, з яких Олег - найстарший.

Закінчив 9 класів у Сердюківській середній школі І-ІІ ступенів, у 10-11 класах навчався у Тернівській середній школі І-ІІІ ступенів. В юнацькі роки дуже любив випалювати картини, на яких малював кораблі. В його рідній школі на виставці робіт учнів є його картини.

Після закінчення школи у 2008 році вступив до Черкаського державного технологічного університету, здобув спеціальність інженера-механіка.

Після закінчення працював у місцевому сільгосппідприємстві «Сердюківка».

Мав свою маленьку справу з продажу окулярів. Олег мав хобі - дуже захоплювався риболовлею. Свій улюблений спінінг брав усюди, навіть коли пішов воювати, взяв його зі собою.

Олег завжди був на позитиві, посмішка майже не сходила з його обличчя. Він завжди міг знайти слова підтримки у будь-якій складній ситуації. З дитинства був дуже патріотичною людиною. Молодший брат розповідав, що коли сталася окупація Криму, коли почалися перші сутички з ворогом на Донбасі, Олег одразу вирішив піти захищати рідну Батьківщину. Мав намір податися до лав добровольчого батальйону «Айдар», але батьки не дозволили. Тому він таємно пройшов медичну комісію, отримав усі дозволи та у лютому 2016 року підписав контракт зі ЗСУ.

Подруга Дарина згадує про Олега: «Ми познайомились спонтанно, і так усе різко обірвалось. Восени написав у соцмережі, обмінялись телефонами... Одразу ж здався таким чуйним, доброзичливим. «Містер Позитив» - так я його називала. : ) А я навіть боялась уявити, як йому там було важко. Через такий позитив, амбіції не було місця ні страху, ані відчаю. На мої питання: «Як тобі там?» - відповідав: «Тут немає нічого страшного». Перебуваючи там, він усіх підтримував: «Ну чого ж ви скиглите?!»

Тільки-но «там» починалось пекло, він казав: «Знову романтика почалась».

Наша перша випадкова зустріч виправдала мої надії - такий же веселий, готовий прийти на допомогу в будь-який момент, симпатичний хлопець. Ніколи не забуду його: «Сонечко, як ти там?» До сих пір чекаю від нього дзвінка...»

Мріяв про свою власну справу. Чекав, коли приїде додому, щоб піти на риболовлю, переживав за рідних та часто згадував свого собаку Ніка, любив його... Стільки добра у ньому було, що ненависть просто згасала в присутності такого відважного духу.

Військовослужбовець 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Сержант, командир мінометної батареї, навідник.

Загинув 30 березня 2017 року, близько 18:00, в результаті обстрілу промзони м. Авдіївка (Донецька область). Стався вибух міномета «Молот».

Похований 2 квітня 2017 року, в рідному селі.

Залишилися мати, батько, два молодші брати.

Подивіться в ці усміхнені очі, наповнені світлом, мудрістю, спрагою до життя. Він мріяв придбати землю біля річки, побудувати там будинок, вирощувати кріликів, ходити на риболовлю, мати родину, народити діточок...

Він не встиг все це зробити, але встиг показати всім нам, що таке справжня Людина, люблячий син своєї України.

Павлів Володимир

Львів має досить сильну гравітаційну силу, бо нема жодного іншого міста, яке б так сильно «тримало». Навіть виїжджаючи зі Львова, ти все одно залишаєшся львів'янином. І це місто «тримало» його все життя.

Павлів Володимир Віталійович (позивний «Вогник») народився 6 грудня 1974 року, в м. Львів.

Ріс і вчився у рідному Львові.

Змалечку дуже любив книги, із захопленням вивчав іноземні мови, малював. У 1993-94 рр. проходив строкову службу в ЗСУ України, в Національній гвардії.

Понад 10 років Володимир жив у Нідерландах, бував у Великобританії, але любов до рідного Львова перемогла, і він повернувся жити в Україну.

Війна на сході України не могла залишити Володимира байдужим, особливо коли Українська армія почала зазнавати сильних втрат і ще зовсім молоді люди почали гинути на фронті. Тому в травні 2015 року Володимир почав службу в ЗСУ, спочатку - добровольцем у 34-му окремому мотопіхотному батальйоні, а після завершення терміну, у грудні 2016 року, пішов на службу за контрактом у 24-у окрему механізовану бригаду.

Товариші знали Володимира за позивним «Вогник». «З ним ніколи не було страшно», - каже Олег, його побратим. Він дійсно справляв враження людини, яка нічого не боялася. Життя Володимира було насичене і сповнене бажаними подіями і не дуже приємними пригодами.

Ще зранку 24 березня 2017 року Володимир подав рапорт про відпустку, щоб поїхати до Львова.

Не склалося...

Сержант, гранатометник-кулеметник, командир відділення розвідувального взводу механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 березня 2017 року, близько 17:00, під час виконання бойового завдання від уламкового поранення голови внаслідок обстрілу взводно-опорного пункту поблизу с. Новоолександрівка (Попаснянський район), Луганської області.

Похований 28 березня 2017 року, у Львові, на Полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища.

У Володимира залишилась мати, батько, який його виховав, брат, сестра, друзі і побратими. Усі пам'ятатимуть його по-різному: одні - як справжнього воїна, інші - як романтика-художника, але всі - як людину вільну.

Руслан Бондар

Руслан Васильович Бондар народився 27 червня 1978 року, в Крижополі, Вінницької області.

Навчався у місцевій школі № 2, після закінчення 9 класів - у Заболотнянському вищому професійно-технічному училищі за фахом «повар-кондитер». У 1997 році призваний на строкову службу, був курсантом 324-ї школи прапорщиків у навчальному центрі «Десна», підписав контракт зі ЗСУ. Повторно був призваний на військову службу за контрактом у січні 2013 року.

Змалечку Руслан був дуже чуйним, добрим, веселим, завжди приходив на допомогу іншим, вмів співчувати.

Після смерті батька турбота про маму та молодшого брата лягла на плечі Руслана, він був їм опорою та порадником.

Відповідальний, поміркований, привітний до людей, посмішка завжди прикрашала його обличчя. Був хорошим товаришем, порядним, щирим, сумлінним, професійно виконував свою роботу. Захоплювався технікою.

Прапорщик, військовослужбовець 15-ї бригади транспортної авіації повітряних сил (Бориспіль), технік лабораторії у центрі обробки інформації.

Руслан майже двадцять років віддав службі у Збройних силах.

Восени 2016 року був відряджений до 30 ОМБр у зону бойових дій. Водій-механік БМП-2 2-го механізованого батальйону.

Загинув 20 березня 2017 року, поблизу селища Новотроїцьке, при виконанні бойового завдання від кулі ворожого снайпера. Куля розірвала аорту, рана була несумісна з життям.

Через тиждень Руслан мав піти у відпустку, а влітку планував одружитися.

Після прощання у рідній частині Руслана у Борисполі його поховали 23 березня у рідному селі, поряд з могилою батька.

Залишились мама, молодший брат, племінник, наречена.

Він не встиг створити сім'ю. Не залишив після себе сина чи доньку. Не дожив до перемоги. Але встиг прожити гідне життя. Осяяв світлом тих, хто любив його і кого любив він. З честю й гідністю вистояв там, де витримати під силу не кожному.

Якщо б янголи жили серед людей, вони виглядали б саме так, як він...

Автори: Олена Разумова, Соломія Соломка, Наталя Малюженко

Джерело: «Літопис UA»