rss
07/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Проблема \ Життя з «донбаським синдромом», або Ті, що пройшли крізь вогонь

Уже третій рік в Україні війна. Лікарі дедалі частіше ставлять діагноз: посттравматичний синдром тим, хто повернувся з передової. У нас цей синдром уже називають - «Донбаський» (за аналогією з «афганським синдромом»).

Йому притаманний цілий комплекс ознак, серед яких - депресія, втрата інтересу до життя, нічні кошмари тощо. Проблема цього психорозладу полягає в тому, що самі люди не завжди помічають, коли з ними відбувається щось дивне. Звикнувши до вирішення конфліктів силою, до зброї, до вибухів і смертей, багатьом українським солдатам і офіцерам важко самостійно і без глибоких проблем повернутися в мирне життя.

 

Про «Донбаський синдром» сказано у нас багато, але далеко не всім довелось на власні очі бачити, як це виглядає насправді. Журналіст «Укрінформу» став мимовільним свідком прояву такого психологічного розладу, випадково опинившись поруч з людиною, яка наразі переживає повоєнний стрес. Ділюся побаченим і відчутим:

22:15 - перон залізничного вокзалу Київ-Пасажирський

Заходжу у вагон поїзда № 249 Київ-Чернівці. Сусіди по купе - молоді дівчина і хлопець (обоє студенти). П'ятьма хвилинами пізніше заходить худорлявий чоловік 35-40 років. Знімає великий наплічник, такий, що носять солдати-фронтовики.

- Доброго вечора, - привітно звертається чоловік.

- Добрий вечір, - відповіли ми втрьох.

Поруч з ним стоїть красива жінка такого ж віку. Гладить його по голові, лагідно називаючи «ведмедиком». За кілька хвилин провідник просить «проводжаючих вийти з вагону». Закохані прощаються. На очах чоловіка навертаються сльози. Жінка стоїть по той бік вікна купе, пускаючи повітряні поцілунки чоловіку, який на весь вагон кричить до неї через зачинене вікно: «Сонечко, я тебе люблю! Чуєш, котику мій, люблю тебе! Вибач, що я зараз такий. Обіцяю тобі, ріднесенька, я обов'язково одужаю і стану таким, яким був раніше».

Пасажири зі сусідніх купе перешіптуються - «оце любов», «так мило», «і що він таке натворив, якщо так вибачається?». Поїзд № 249 рушає.

22:50 - візит провідника

- Пасажири, ваші квиточки, - каже провідник, стоячи у дверях нашого купе.

- Так, що тут у мене... Тернопіль, Львів, Чернівці... а цей пасажир куди? Ага, зрозуміло. Солдат - теж у Чернівці, - і проходить до наступного купе.

Чоловік дістає зі сумки пляшку віскі. Утім, не п'є, а просто кладе на столик. Декілька хвилин мовчки дивиться на постіль, махає рукою і вирішує лягти, не розстелившись. Просить нас залишити двері відчиненими, бо у повній темряві йому погано.

23:30 - перший зрив

Під монотонний стукіт поїзда, хочеш не хочеш, а очі починають самовільно закриватися. Аж раптом чоловік починає розмовляти уві сні:

- Я усіх повбиваю. Голими руками задушу. Кожного знайду. - лунає з верхньої полки.

Так продовжується 20 хвилин. Студентка раптово зривається, зачіпаючи своєю рукою руку чоловіка. Лунає божевільний крик.

- А-а-а-а-а-а! Ти хто? Йди геть, не лізь до мене. Уб'ю с*ка! - закричав чоловік.

- Та я ж сусідка ваша по купе, - відповідає тремтячим голосом дівчина і гукає провідника.

Поки провідник підійшов, чоловік уже встиг знову міцно заснути.

- Я не хочу їхати в цьому купе. Я боюся. Він - ненормальний. Каже, що хоче повбивати нас. Прошу вас, знайдіть мені якесь інакше місце. Згідна помінятися на плацкарт, лишень би не тут, - просить студентка.

- Сонечко, не бійся. Він повертається з війни. Йому зараз дуже погано. Може, все таки, потерпиш? - запитує провідник.

- Я боюся тут спати!

- Зараз щось придумаємо, - виходячи з купе, провідник кличе дівчину за собою.

Студентка дістала сумку і, накинувши на плечі куртку, побігла услід за провідником.

00:10 - артобстріл

Потяг пришвидшив ходу, від чого під підлогою вагону щось почало тарахкотіти. З верхньої полки - знову голос: «Пацани, в окопи! Артуха летить». Спустившись згори і впавши на коліна, він взявся нас обох трясти.

- Колю, давай сюди, до мене. Тарас, ану, бляха-муха, вставай!

Сонний, я не одразу зрозумів, що коїться. Утім, сповз з ліжка і сів у таку ж позу, що й солдат. Те ж саме повторив студент. Ми кілька хвилин мовчки, зігнувшись, стояли на колінах, допоки в купе не зайшов провідник.

- Хлопці, у вас усе добре? - здивовано запитав він.

Але йому ніхто не відповів. Чесно кажучи, ми просто боялися промовити хоч слово. Врешті-решт, потяг збавив ходу і шум пропав. Солдат, схоже, повернувся до тями. Ми запитали, як його звуть.

- Ярослав. Трохи погано мені. Але то таке. Підлікуюся в Чернівцях і знову повернуся на схід воювати. Там мене чекають.

Ми попросили розповісти ще.

- Я - розвідник. Більше нічого сказати не можу - сказав він, залазячи до себе на верхню полку.

03:30 - розмова з матір'ю

Крики фронтовика, через кожних хвилин 10-20, вже третю годину поспіль. Ми непорушно лежали і думали про те, що за сни бачить Ярослав. Судячи з усього, сни були страшними. Утім, раптом голос чоловіка пом'якшав. Ми прислухалися.

- Мамо, не плач. Я скоро буду. Ну чого ти, матусю. Бачиш, я живий-здоровий, - звертався солдат уві сні до матері. - Як там батько? Все ще злиться на мене?

Сльози на очі наверталися уже в мене.

04:10 - 131 батальйон в оточенні «сєпарів»

 

...Наступного разу наші потрапили в оточення бойовиків. Ярослав розбудив мене різким ударом у плече.

- Іване, ти чуєш? Сєпари! А де Тарас? Іване, де Тарас? Ти мене чуєш?

Я вирішив промовчати, надіючись, що він заспокоїться. Але почув таке: «Ну нічого, с*ки, я сам їх порішаю».

Солдат почав битися кулаками об стіни вагона. Зі сусіднього купе почали нервувати. Хтось з пасажирів пішов до провідника: «Та заспокойте вже того алкаша. Цілу ніч буянить, спати не дає. Висадіть його з потягу!»

Провідник виявився на висоті: «Я не буду таке робити. Це, по перше. А по-друге, він жодний не алкаш. Він - АТОшник, з війни повертається. Я бачив його документи».

Роздратовані пасажири мовчки повернулися до купе. Солдат трішки заспокоївся і заснув. У вагоні потягу № 249 «Київ-Чернівці» запанувала годинна тиша.

05:55 - і знову війна

Цього разу Ярослав уві сні бився врукопашну. Але програв, упавши з верхньої полиці головою об столик. Гучний стукіт розбудив не лише нас, а й пасажирів того ж сусіднього купе. Знову навідався провідник. Я хотів солдату допомогти підвестися, але він накинувся на мене з божевільним криком:

- Ти хто такий? Що ти від мене хочеш?

- Це - Микола, - відповідаю.

- Ти що тут робиш?

- Та все нормально. Давай поміняємося місцями, а то боюся, що вдруге впадеш з полки, - пропоную йому.

Переконати Ярослава не вдалося. Він прийшов до тями, вибачився за те, що наробив шуму і ліг спати. Але ненадовго. Через 20 хвилин він знову впав донизу.

- Ні, друже, так не піде. Лягай внизу, а я полізу наверх, - каже студент.

- Добре. Дякую тобі, Тарасе, - пробурмотів солдат.

На годиннику рівно 07:00. До Тернополя залишилося 26 хвилин. Аби не розбудити Ярослава одразу складаю постіль, дістаю сумку і виходжу з купе в коридор. Бажаю всім щасливої дороги. А у відповідь чую:

- Щасливо тобі, брате! Вибач, що через мене ти не виспався. Ти ж розумієш, я не зі зла, - каже солдат.

- Нема за що вибачатися. Дякую тобі за все, Ярославе, - тисну йому руку і прямую на вихід.

Декілька днів по тому...

Одразу ж після повернення в Київ журналіст вирушив у відділення Київської міської психоневрологічної лікарні № 2, що по вулиці Миропільська, 8, де поспілкувався зі завідувачем організаційно-методичного відділу Олегом Вітром, показавши спеціалісту цей текст.

- Пане Олеже, правильно ми себе поводили з людиною в такому стані? Можете дати кілька порад, як поводитися у подібних ситуаціях?

- Бійці, які зазнали ран на війні (не обов'язково фізичних), у мирному житті лякаються звуків, які нагадують про фронт. Стосовно того, чи правильно ви себе поводили з ним - так, правильно. Адже при такому психологічному стані з людиною потрібно розмовляти в заспокійливому тоні, не переконуючи в своїй правоті, бо це нічого не дасть. Людина в збудженому стані не контактна і здатна до агресії.

- Що, крім, власне, військового досвіду, може спровокувати появу посттравматичного синдрому?

- Правильна назва - посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Появу подібного синдрому, окрім, власне, військового досвіду, можуть спровокувати будь-які інші важкі травматичні стрес-фактори, як ото, катастрофа, ДТП, втрати близьких, зґвалтування і так далі. Кожна людина переживає подібне по-різному, все залежить від типу нервової системи.

- «Донбаський» посттравматичний синдром чимось відрізняється від «афганського» чи «в'єтнамського» в американців? Можете навести якісь цифри стосовно подібних проблемах, які виникали після війн? Афганської, Другої світової...

- «В'єтнамський», «афганський» і «донбаський» синдроми відрізняються за критеріями. Один з них - на чиїй землі ти воював. З «афганцями» значно складніше. Коли їх посилали в Афганістан, їм казали, що вони виконують інтернаціональний обов'язок. Але вони повернулися, зрозумівши, що це все взагалі нікому не треба було. Їм казали: «Ми вас туди не посилали». З війною на Донбасі ситуація інша: хлопці знають, що воюють за власну землю. Теперішні фронтовики розуміють свою значимість для держави.

- Наскільки піддається лікуванню посттравматичний синдром? Як його, здебільшого, лікують в Україні. Яка статистика лікування?

- Офіційної статистики у нас нема. Відповідною інформацією володіють військові госпіталі при Міноборони. Все, що можу сказати, це приблизний відсоток демобілізованих фронтовиків, що мають подібні проблеми - 15-20%, а також поділитися інформацією стосовно центрів медико-психологічної допомоги. За увесь час до нас звернулося 418 демобілізованих і 10 бійців, котрі наразі воюють на Донбасі. Статистика - це річ достатньо умовна, сухі цифри. Насправді ж фронтовиків з посттравматичним синдромом значно більше, а до медзакладів по фахову допомогу звертаються практично одиниці. Чому? Бояться психіатрів. Це - радянський пережиток, коли людей одразу ставили на облік, що в подальшому позначалося на їхньому працевлаштуванні, на всьому житті. Ми таких людей на облік одразу не ставимо, а скеровуємо спочатку до психолога або психотерапевта - не психіатра. У Києві, на лівому березі, у нас організовано чотири кабінети медико-психологічної допомоги, а на правому - три. Там з кожним пацієнтом індивідуально працюють психіатри, психологи, психотерапевти. Лікування там проходить в амбулаторному режимі. Але хочу сказати, що медикаментозне лікування лише короткочасно усуває напругу. Лікується посттравматичний синдром методами психотерапії. Приміром, на Заході 25% пацієнтів лікують медикаментозно, 75% - психотерапією. А у нас все навпаки...

- Як виліковується синдром війни загалом?

- Лікувати це не просто, Адже допомога потрібна не лише хворому, але і його сім'ї. Наведу вам такий приклад: в історії американської психології зафіксований випадок, коли у 1990-х роках до лікаря звернувся ветеран Другої світової, якого «накрило» лише через півсторіччя. Я веду до того, що ПТСР у військових може проявитися навіть через багато років. Синдром потрібно добре вивчати. Думаю, великим плюсом є те, що сюди (в Україну. - Ред.) часто приїжджають інструктори з інших країн, які проводять відповідні курси для наших лікарів. Приміром, спеціалісти зі США та Ізраїлю. В останніх є чому повчитися, бо вони також воюють у себе вдома, постійно перебуваючи в напруженні, в стані війни.

Наш експерт також вважає, що допоки триває війна - людей із ПТСР ставатиме більше. І серед тих, хто страждатиме на посттравматичний синдром, будуть не лише фронтовики, їхні сім'ї, переселенці з Донбасу, та й узагалі - звичайні громадяни, які беруть усе близько до серця. Відтак, Україні потрібно більше спеціалістів, а таких - не багато.

«Розумієте, більшість лікарів - це або вчорашні студенти, або такі, що ніколи не зіштовхувалися з подібними проблемами. До 90-х років ми були ізольовані від Заходу, не обмінювалися досвідом. Але зараз українська психіатрія впевнено змінюється, інтегруючись у загальноєвропейський медичний простір», - підсумував розмову Олег Вітер.

Що ж, війна на Донбасі, на жаль, надовго забезпечила лікарів матеріалом для навчання та наукових досліджень. Нам усім треба навчитись з цим жити і зрозуміти, що люди з посттравматичним синдромом - не слабаки, не диваки і не боягузи. Вони - звичайні люди, душі яких поранила війна.

 

Автор: Мирослав Ліскович

Джерело: «Укрінформ»

Спадок Бадені: без даху і скульптури, але з планами

Кшиштоф Патурей, директор Міжнародного центру з хімічного захисту та безпеки: «Добровольці є частиною системи кризового реагування країни на хімічну небезпеку»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com