У Києві 17-21 травня у приміщенні Мистецького Арсеналу відбувся VIІ міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» - наймасштабніша за рік літературна подія України, яка є святом книговидання всієї країни.

На фестивалі відбулося багато яскравих подій. Сюди завітали десятки тисяч шанувальників книги, в залах постійно можна було бачити відомі обличчя - включно з чинним та колишнім президентами України.

Відбулося безліч зустрічей, спілкувань, презентацій новинок книговидання.

В одній з них мені довелося разом з колегами взяти участь. Це була презентація книги Мойсеса Наїма «Занепад влади», і дискусія наша мала назву «Тенденції української та світової політики».

Тож, назва цієї книги та деякі її ідеї і підказали тему даної статті.

Автор і книга

Автор книги Мойсес Наїм є політиком і журналістом зі світовим ім'ям. Свого часу він був міністром в уряді Венесуели, виконавчим директором Світового банку, головним редактором журналу Foreign Policy.

Тож, про владу - економічну та політичну, інформаційну - знає зсередини, сам брав участь у її здійсненні як у масштабі окремої країни, так і у світовому вимірі.

Але М. Наїм, окрім практично-політичної діяльності, має досвід осмислення політичних процесів. Він є також журналістом, політологом, теоретиком. Написав 10 книг і отримав у 2010 році престижну для іспаномовної журналістики премію імені видатного іспанського філософа ХХ сторіччя Ортеги-і-Гассета.

Його книга «Занепад влади. Від владних кабінетів до полів битви й церков, а потім до держави, або чому сьогодні бути при владі означає зовсім інше, ніж колись» перекладена з англійської киянином Володимиром Дем'янчуком і щойно видана у столиці України видавництвом «BOOK CHEF».

Її презентація під час Книжкового Арсеналу перетворилася на дискусію про тенденції української та світової політики.

За Круглим столом дискусію із залом мені довелося проводити разом з перекладачем цієї книги доктором Володимиром Дем'янчуком, політтехнологом Олександром Курбаном, політологом Олександрою Решмеділовою, ведучим телепрограми «Свобода слова» Вадимом Карп'яком.

Кожен зі спікерів акцентував увагу аудиторії на тій тенденції, яка йому здавалася важливішою і ближчою за професійними інтересами.

Про деякі з цих тенденцій в контексті української ситуації і порозмовляємо сьогодні.

Чи дійсно влада занепадає?

Характеризуючи книгу Мойсеса Наїма, 42-й президент США Білл Клінтон зауважив: «Занепад влади» змінить ваш спосіб читання новин, ваш погляд на політику й звичну картину світу».

Врахуємо цю точку зору і почнемо з обговорення головної тези М. Наїма: «Зрештою, ті, хто має найвищу владу, найліпше здатні побачити обмеження власної ефективності й відчути роздратування, спричинене розривом між тим, що вони очікували отримати на своєму владному рівні, й тим, яку владу вони мають насправді».

Політична практика, нібито, підтверджує цю тезу М. Наїма.

Згадаймо хоча б майже необмежену владу комуністичних зверхників України за часів СРСР, дуже велику владу президентів Л. Кучми та В. Януковича у варіанті президентсько-парламентської моделі влади, слабку владу В. Ющенка та П. Порошенка за парламентсько-президентської моделі влади в Україні.

Міжнародні приклади також, нібито, підтверджують цю тенденцію.

Всеосяжна влада Сталіна, Гітлера, Франко, Мао, Кім Ір Сена, Ф. Кастро, латиноамериканських, африканських диктаторів, інших подібних правителів в більшості випадків відійшла в історію.

Окрім декількох країн - Росії, Північної Кореї, Куби, деяких інших - де зберігається тверда автократична влада глави держави, майже всі колишні диктатури перейшли на демократичні моделі здійсненні влади і в цьому аспекті сучасні керівники цих держав мають значно менше влади, ніж їхні попередники-диктатори.

Навіть сучасні жорсткі режими певним чином пом'якшилися. Хоча, як кажуть, у Росії все вирішує нині одна людина - президент РФ В. Путін - він, все-таки, не Сталін. Так само Рауль Кастро, попри весь автократизм, все-таки, не Фідель.

Я вже не кажу про західні демократії. Наприклад, новообраний президент США Д. Трамп спробував почати з доволі жорстких кроків, але зіштовхнувся зі спротивом інших центрів влади, таких, як Конгрес, судова система, ЗМІ тощо.

То що - влада у всьому світі справді занепадає?

Не влада, а рівень її концентрації

На мій погляд, тут з Мойсесом Наїмом можна дискутувати.

Влада у будь-якому суспільстві складає, у сумі, 100%. Головне питання - скільки суб'єктів володіють цією владою і в якому відсотковому відношенні?

Навіть чимало монархій минулого і, тим більше, теперішнього часу не могли привласнити всю верховну владу в своїй країні. Лише відкрито диктаторські режими це робили. Бо у диктаторських суспільствах верховною владою стовідсотково володіє одна людина - як би її не називали за посадою.

І вже вона особисто делегує певні виконавчі повноваження вниз по ієрархії посад.

Тож, якщо у сучасному демократичному суспільстві вища посадова особа не має всевладдя, не відчуває насолоди від абсолютної покори підлеглих, то це лише тому, що ці сто відсотків державної влади розділено, як мінімум, на гілки влади - законодавчу, виконавчу, судову, а ще на четверту владу - ЗМІ.

А, крім цього, практика сучасного здійснення влади вимагає додаткових компромісів представників кожної з гілок влади з новими центрами прийняття рішень, джерелами впливу на різні аудиторії і контролю над поведінкою великих груп людей.

Наприклад, з лідерами партій, профспілок, керівниками ЗМІ, популярними активістами, журналістами, блогерами тощо.

Отже, опонуючи шановному авторові книги, сказав би так: влада не занепадає, а втрачає рівень своєї концентрації в руках обмеженої кількості суб'єктів влади.

Чим більше суб'єктів громадсько-політичної активності мають вплив на перебіг процесів у суспільстві і державі, тим меншим відсотком влади кожен з цих центрів володіє.

Але якщо такі різні диктатори як Сталін, Гітлер, Кастро чи Пол Пот мали абсолютну владу наказувати, карати і милувати, якщо вони одноосібно володіли майже всією сукупністю державної влади, то всі інші потенційні центри ініціативи та активності у державі були змушені функціонувати в режимі «Що зволите?» і шукати узгодження та схвалення будь-якої своєї ініціативи.

Узгодження і схвалення з боку однієї особи, яка привласнила собі в силу низки обставин усю, нічим необмежену, повноту влади і, зокрема, владу дозволяти чи забороняти іншим членам суспільства чи інституціям здійснювати виконавчу владу. Виконавчу навіть у тому випадку, якщо така інституція називалася законодавчою і виконувала функції парламенту.

Адже Верховний Совєт СРСР при Сталіні також існував, але чи мав він законодавчу владу, незалежну від волі диктатора?

Ні, не мав, бо ні на йоту не міг відхилитися від його точок зору, бачення, настанов, наказів і тільки у такому абсолютно жорсткому коридорі можливостей міг здійснювати свої законодавчі функції, які ставали формальністю.

Чи мала хоч крихту незалежності Верховна Рада України тієї ж диктаторської епохи?

Вона була під подвійним чавунним тиском - і з боку кремлівської, і з боку власної компартійної влади УРСР - і рівень свободи в Києві за трагічною традицією був удвічі меншим, ніж у тих же організацій, інституцій, осіб у тодішній Москві.

У сучасній Україні за здійснення парламентсько-президентської моделі влади маємо таку ситуацію, що формально незалежні гілки влади - законодавча, виконавча, суддівська - не тільки погано взаємодіють, не тільки незадовільно виконують свої функції, але й мають вкрай низький рівень суспільної довіри.

А глава держави і гарант Конституції України Петро Порошенко проводить достатньо непослідовну політику, яка викликає то критику, то схвальні оцінки, характеризується певною двоїстістю, пульсуючим ритмом і постійно ставить перед суспільством питання про те, наскільки помилковим було обрання Петра Порошенка президентом України і якою мірою потрібно вимагати дострокових виборів.

Подружжя Порошенків на Книжковому Арсеналі

Відвідини Петром Порошенком разом зі своєю дружиною Мариною VІІ Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», спілкування з гостями, авторами книг, з одного боку, засвідчує його демократизм, увагу до культури, чи, принаймні, до книговидання, а, з іншого боку, дає привід поставити низку питань.

Коли глава держави захоплено відгукнувся на побачене: «Вражений неймовірною атмосферою «Книжкового Арсеналу». Довга черга на вхід у «Книжковий Арсенал» - єдина черга, яка мене тішить» - це приємно.

Але одразу ж виникає питання: що робив і робить президент, щоб використати свою владу і запропонувати та досягти прийняття Верховною Радою України законопроектів, які б розв'язали вітчизняному книговидавництву руки? Передусім, через сприятливу податкову політику.

Петро Олексійович ходить у мільтимільйонерах уже два десятки років.

У верхніх ешелонах влади - уже півтора десятки років.

Різні потужні посади - за час президентства Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януковича - обіймав уже добрих 10 років.

Державу очолює уже три роки.

Чому Фонд Порошенка не профінансував і не фінансує підготовку та видання найповніших зібрань творів велетів і класиків української літератури - як тих, хто творив в Україні, так і тих, хто вимушено емігрував, як тих, хто уже відійшов у засвіти, так і тих, хто, на щастя, живе і творить для України?

Чому кожен українець не може вільно придбати повне академічне, ґрунтовно науково підготовлене видання творів хоча б для початку Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка? Не кажучи вже про інших геніальних і талановитих українських письменників, поетів, істориків усіх часів?

Такий ентузіазм з боку окремих продавчинь сподобався Петрові Олексійовичу, але залишив пані Марину холодною…	Левко Лук’яненко біля стенда зі своїми виданнями вітається з президентом

 

Президент придбав на виставці низку розкішно виданих альбомів - таких, як, зокрема, «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930 рр.», «Каталог Чисте мистецтво», Decommunization Ukrainian Soviet Mosaics, інших.

А чому не фінансує для підготовки та видання серію майбутніх розкішних альбомів про давні та сучасні вітчизняні культурні надбання - українську архітектуру, малярство, мистецтво?

Чому досі нема профінансованого ним видання фундаментальної, вільної від ідеологічних викривлень, Великої Української Енциклопедії, яка була б рівною найкращим енциклопедіям світу?

Чому нема добре профінансованої програми сучасної української літератури - насамперед - для молодих авторів, у котрих немає коштів на свою першу і не тільки першу книжку?

Чому нема розкішно виданого альбому неперевершених ілюстрацій до «Енеїди» Котляревського авторства видатного художника Базилевича, чию виставку із захопленням також оглянуло подружжя Порошенків?

Якби майже мільярдер Петро Порошенко хоча б за останні три роки розгорнув фінансування таких масштабних книговидавничих проектів, то оце було б захоплення!

А сказати, що вражений - для такої постаті, що концентрує державну, політичну і фінансову владу - це дуже мало.

Біля стенда з книгами Левка Лук'я­нен­ка президент поспілкувався з легендарним автором, сказав йому приємні компліментарні слова.

Але якщо він так поважає Левка Лук'яненка і його політичних побратимів, чому не профінансував повне зібрання архівно-мемуарної багатотомної літератури з історії сучасного громадсько-політичного спротиву? Зокрема, і історії Української Гельсінкської групи, членом якої були Левко Лук'яненко, Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Оксана Мешко інші?

Де знайти і прочитати їхні твори, спогади про них?

Чому не видають таку літературу, щоб могли прочитати тисячі молодих українців?

Чому пан Левко видає свої книги за власні кошти і в дуже скромному бюджетному вигляді?

Петро Порошенко придбав - очевидно для найменших членів родини - низку дитячих видань, казок. Зокрема, і видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

При цьому, радо поспілкувався з керівником видавництва Іваном Малковичем.

Так, президент вручав Іванові Малковичу Шевченківську премію, цінує його. Але наскільки він прислухався до знаменитої критичної промови І. Малковича під час вручення цієї премії?

Наскільки щиро, а не політиканськи поділяє і втілює заклик Івана Малковича берегти і розвивати українську мову, оскільки, за виразом пана Івана, «мова - найважливіший маркер національної самоідентифікації»?

Чимало питань можна було б поставити багатьом владним і небідним відвідувачам цьогорічного Книжкового Арсеналу.

І головне питання - як розвивати і зміцнювати модерну Україну, щоб вона не оглядалася надмірно назад, в свою історію, а пильно дивилася вперед і йшла у фарватері сучасних світових трендів?

Бо один із найбільш проукраїнських, хоча й не послідовних носіїв вищої влади президент Віктор Ющенко на прохання активістки Оргкомітету Оксани Гашинської (до речі, моєї колишньої студентки) щось написати на згадку на книзі «Занепад влади» намалював селянську хатку, додавши: «Слава Україні»!

Його патріотизм у цій картинці, звичайно, проявився. Але архаїчна уява про Україну залишається все-таки притаманною Вікторові Ющенку. Можливо, й тому він на посаді президента не зміг використати свою владу, щоб здійснити відчутний стрибок вперед у стилі держав-«тигрів» на кшталт Гонконгу.

Послаблення влади чи посилення націй?

Мойсес Наїм у своїй книзі проводить думку, що низка революцій останнього часу - Арабська весна і ряд їй подібних - досягли вражаючих результатів не лише в силу народного гніву, але й через те, що влада ослабла і не може вже більше протистояти атакам на неї.

На думку автора впливові високопосадовці уже не такі вільні в своїх забаганках.

Але, знову ж таки, дозволю собі подискутувати з автором.

Влада і народ є сполученими посудинами. Чи більше наливається в одну з них, тим менше залишається в іншій.

Ось такий автограф Віктора Андрійовича	Оксана Гашинська просить В. Ющенка розписатись на книзі

 

Нині в силу політичних, суспільних, технологічних процесів змінилося все, зокрема, і ментальність людей.

Є процеси глобальної і миттєвої комунікації, зростає критичність народу, дедалі сильнішими стають сили національного зростання - тож влада переливається в ту посудину, де живе і бореться нація. А в тій посудині, де купчиться істеблішмент, посадовці, політики, цієї влади дедалі менше.

У сумі, влади в обох посудинах так само 100%.

Тільки вже ніхто не може її приватизувати, присвоїти.

М. Наїм каже, що владу легше завоювати, здобути, нелегко здійснювати і значно простіше втратити.

Але це не тому, що влада ослабла, як вважає М. Наїм.

А тому, що нація, народ, громадянське суспільство, ЗМІ, об'єднання громадян і окремі особистості отримують нині дедалі більші можливості впливати на процеси. А, значить, отримувати і реалізувати владу - ту, до якої не були допущені в попередні історичні епохи їхні діди і прадіди.

Стабільність держави залежить від балансу влад у ній. Стабільність у країні залежить від балансу влад державної, суспільної, фінансово-економічної, інформаційної, зрештою, психологічної - влади над думками, помислами, бажаннями та емоціями окремої людини та великих груп даного суспільства.

У сучасній Україні процеси дисбалансу, на жаль, переважають і мають не зовсім конструктивний характер.

Що обіцяє хвилювання, збурення і, можливо, бурі.