23 травня 2017 року Верховна Рада України спромоглася прийняти законопроект
№ 5313.
Називається він за традицією безлико: «Про внесення змін до
деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації».
Але за цим канцеляритом приховані великі пристрасті, котрі
довгі роки розривали і продовжують розривати наше суспільство на протилежні табори.
Змістом законопроекту є законодавче запровадження квот на українську
мову в телерадіопросторі України.
Оперативно реагуючи на прийняття законопроекту, президент П.
Порошенко прокоментував у соцмережах: «Кілька разів публічно звертав увагу власників
та менеджерів каналів на неприпустимо низьку частку української мови. У декого -
на рівні 15%! Панове, ви назву країни забули?!
Закликав індустрію вирішити цю проблему в порядку самоорганізації
- не почули.
Що ж, все врегулює закон.
Врахували позитивний досвід радіо. Гарантували права неукраїномовних.
На рівні обласних та місцевих каналів за російською та іншими
мовами зафіксовано 40% ефіру. Подбали і про кримськотатарську.
Отже, українській мові на українському ТБ - бути!
P. S.: Чи всі зрозуміли, що закон підпишу?»
Ці рядки президента викликали бурхливе обговорення. Петро Олексійович
отримав незвично багато реакцій схвалення і підтримки.
Серед користувачів знайшлися навіть добровільні редактори.
Один із них, такий собі Яків Бриль порадив: «Останнє речення мало б виглядати
«Чи хтось ще плекає марні надії, що Закон не підпишу?»
Але були і скептики. Так, Ігор Поліщук констатував:
«Це рішення мало бути ухвалено 20 років тому, але тоді не вистачило політичної волі
та національної свідомості».
На що його опонент Дмитрий Ковтун уїдливо кинув: «Так,
а зараз воля і свідомість аж пре. Зашкалює».
А дійсно - чого це шестеро народних депутатів - медійники Микола
Княжицький, Вікторія Сюмар та четверо їхніх колег раптом вирішили подати такий законопроект?
Раніше вважали подібний закон непрохідним?
Тоді з якого дива 269 нардепів зараз проголосували за нього?
Що трапилося? Що їх спонукало на таку рішучість?
Що у народних обранців нині «пре і зашкалює»?
Патріотизм? Турбота про мову? Чи просто історія повільно провернула
своє колесо іще на один скрипучий оберт і здійснилося те, що мало здійснитися?
Але погляньмо по суті законопроекту. Що віднині законодавець
гарантує вітчизняному споживачеві аудіовізуальних ЗМІ?
Він вимагає і законодавчо гарантує, що у кожен із двох проміжків
(перший зі семи ранку до 18.00, а другий - прайм-тайм - з 18.00 до 22.00) українська
мова має складати не менше, ніж 75% екранного та студійного мовлення.
Причому, мова ведучих в кожній окремій програмі має бути стовідсотково
українською, щоб вона була врахована у мовну квоту. А деякі гості ефіру, чи ті,
у кого беруть інтерв'ю, можуть відповідати іншими мовами.
Для місцевих телеорганізацій десятивідсоткове послаблення:
їхня частка державної української мови має складати не менше, ніж 60% в обох часових
відрізках.
Для телеорганізацій, котрі спрямовані на аудиторії корінних
народів України, сумарна частка української мови та їхньої рідної мови має складати
не менше, ніж 75% на тиждень, причому, української має бути не менше, ніж 30%. Значить,
їхньої рідної - десь до 40%.
Якщо фільм йде недержавною мовою, то мають бути субтитри українською.
За невиконання передбачений штраф у 5% ліцензійного збору.
Особлива примітка: цей закон вступає у дію через 4 місяці.
Цей термін дається телеорганізаціям, щоб вони змогли перелаштуватися - насамперед
- ті, які проводили мовлення здебільшого або виключно російською.
Закон також орієнтує телерадіоорганізації на створення національного
аудіовізуального продукту. Чи обов'язково він має бути виконаним українською мовою?
Не обов'язково, але квоти і тут будуть враховуватися.
Нагадаю, що з листопада 2016 року вже діють квоти для українських
пісень у радіоефірі, і це викликало не лише попит, але й породило потужну пропозицію.
Ніколи ще не звучало так багато українських пісень та композицій по радіо, як тепер.
І більшість з них зовсім не гірші, ніж ті, які ще рік тому панували в ефірі.
Те ж саме має бути і з національним аудіовізуальним продуктом.
Адже, як пише Myroslava Andrushko: «В Італії 17 років, окрім італійської,
іншої мови не чула. Не можу зрозуміти, що за квоти, що за закон в Україні на Українську
Державну Мову???» Її підтримує Olha Berladyn: «Проживаючи у Лондоні більше,
ніж 8 років, жодного дня там не чула іншої мови у телеефірі, окрім англійської.
Хоча іноземців там більше, ніж 30%. Чому в Україні має прийматись закон для гарантування
якогось там відсотка української мови? Тільки 100%, а меншини хай мають свої приватні
канали своєю мовою».
Схвалюючи позицію президента, деякі користувачі висловлюються
доволі прямо, як от Andrzej Maslei (особливості орфографії залишаю):
«Хоча, Олексійовичу,
я вас не дуже люблю, але рішення правильне! Людина, яка проживає на території України
і працює, зобов'язана розмовляти державною мовою. Вдома - справа вже особиста».
А користувач Денис Домбровський зітхнув: «Ладно,
Петре Алексеєвічу, лайкну... хоча від тієї гори довіри, що до вас була, мало що
залишилося. Це дуже шкода.
Ви - сильна людина, і у вас був шанс увійти не в статистику,
а в справжнісіньку Історію... дуже хочеться вірити, що він залишився...»
Що ж, на цій оптимістичній ноті я і закінчу. А користувачі
на сторінці президента продовжують його «навантажувати» подальшими завданнями -
дороги, економіка, рівень життя, закінчення АТО і т. д.
Час покаже, як президент сприйме і почне виконувати ці народні
завдання. Може, й у нього станеться якийсь внутрішній вибух і почне «перти і зашкалювати»
бажання зробити для України все, що можна і не можна?