Україна після розпаду СРСР отримала у спадщину половину (9 із 18) найпотужніших суднобудівних заводів, що містяться в Миколаєві (3), Херсоні (2), Києві (1), Севастополі (1), Феодосії (1) та Керчі (1), а також низку спеціалізованих підприємств із виробництва унікальних морських газових турбін, спеціальних морських холодильних установок, радіолокаційної техніки тощо. 

За часів СРСР ці заводи будували кораблі практично всіх класів (за винятком атомних підводних човнів), мали передову наукову базу, унікальні технології, сучасне обладнання та висококваліфіковані кадри, система підготовки яких була однією з найкращих у світі. Але...

На радянських руїнах

За чверть століття, що минула з часу розпаду СРСР, Україна майже нічого не робила для розвитку отриманої спадщини (на відміну від ракетно-космічної або бронетанкової галузі оборонки). На жаль, місцеві еліти виявилися неспроможними довести до відома суспільства важливість збереження та розбудови суднобудівної галузі як передумови розвитку морського й річкового транспорту та забезпечення боєздатності національних Військово-Морських сил. Тому плани розвитку суднобудування, морського транспорту (будівництво танкерного флоту) тощо так і залишилися на папері, оскільки виявилися нікому не цікавими. 

 

Корабель управління «Славутич», перший серед тих, які Україна спромоглася
добудувати для національних ВМС (Defence Express)

Щоправда, з великими труднощами все ж таки спромоглися добудувати 5 (із 12) найбільш готових кораблів, що лишилися на заводах після розпаду СРСР. Насамперед це корабель управління «Славутич» (ЧСЗ, Миколаїв, 1992), фрегат «Гетьман Сагайдачний» (завод «Залив», Керч, 1993р), корвети «Луцьк» і «Тернопіль» (завод «Ленінська кузня», нині «Кузня на Рибальському», Київ, 1995 і 2006) та малий десантний корабель на повітряній подушці «Донець» (завод «Море», Феодосія, 1995).

Вони становили ядро новостворених ВМС України, яка могла відтоді позиціонувати себе як нову чорноморська державу, що має власні інтереси на морі й можливість їх захищати. А це, нагадаємо, забезпечення свободи мореплавства, вільного доступу до власних портів у Чорному та Азовському морях, морегосподарська діяльність у межах виключної морської економічної зони (ВЕЗ), видобуток вуглеводної сировини на материковому шельфі тощо.

Решта недобудованих кораблів пішла на брухт або ж була продана іноземцям (авіаносний крейсер «Варяг»). Останнім уже в березні 2017-го вирішили продати на брухт недобудований ракетний крейсер «Україна» (колишній «Адмірал Лобов»), що простояв біля заводського причалу понад 25 років, адже без згоди РФ Україна не мала права на продаж цього корабля. Та й добудовувати його для власних потреб виявилося недоцільним. Для розуміння питання варто дещо нагадати.

Проект ракетного крейсера (РКР) під номером 1164 («Атлант») було створено ще на початку 80-х років минулого століття, вже наприкінці холодної війни, яку колишній СРСР, як відомо, програв. Основне його призначення - постійне супроводження в мирний час американських авіаносців і знищення в результаті масованого ракетного удару в перші ж хвилини війни.

 

16 потужних крилатих ракет головного ударного ракетного комплексу П-500 «Базальт» мали б гарантовано подолати найсучаснішу протиракетну оборону й знищити стратегічно важливу ціль разом із кораблями охорони. Як бачимо, це доволі вузькоспеціалізована платформа, яка аж ніяк не корелюється з оборонними завданнями, покладеними на ВМС України.

До того ж ракетне озброєння (російського виробництва) для крейсера в Україні відсутнє. Це стосується як ударного комплексу, так і ЗРК С-300Ф. Тому говорити про добудування корабля, а тим більше про його подальше використання від самого початку було складно. До того ж усе це озброєння вже застаріло.

Щоправда, крейсер двічі намагалися добудувати, незважаючи на офіційний висновок ВМСУ про недоцільність цього. Мабуть, причини такого дивного розвитку подій варто шукати в політичній площині. Свого часу, наприклад, Леонід Кучма під час уже другої передвиборчої кампанії відвідав Миколаїв, крейсер навіть пофарбували, на нього призначили командира й екіпаж, проте, піднявши на кораблі український прапор і пообіцявши миколаївцям добудувати «цей крейсер «Аврора» (!), високий гість поїхав собі, а після переобрання на другий термін забув про власні обіцянки. А може, і не забув, а цілком свідомо використав «Україну» як таку собі красиву передвиборчу декорацію. Хай там як, а фінансування не відновили, екіпаж розформували, а сіра громада недобудованого крейсера ще довгі роки очікувала вирішення своєї участі біля заводського причалу як своєрідна плавуча пам'ятка про минуле.

Що ж стосується суднобудівних підприємств, то вони деякий час ще намагалися виживати в нових для себе й незвично складних ринкових економічних умовах. Робили спроби знайти іноземних замовників і навіть будували для них нові судна та бойові кораблі. Утім, поступово дика приватизація та економічна криза призвели до занепаду цілої галузі промисловості, підприємства якої, за поодинокими винятками, було розпродано, а нових власників мало цікавили виробництво й тим більше державні інтереси.

Секретар РНБОУ Олександр Турчинов виступає на урочистому мітингу з нагоди спуску на воду МБАК «Аккерман»: «...У нас є власна промисловість, у нас будуть нові кораблі!», 11 листопада 2015	Ось так треба спускати нові кораблі. Хрещена мати МБАК «Аккерман» розбиває об корпус новачка традиційну пляшку шампанського, 11 листопада 2015 року (фото автора)

 

Як наслідок - обсяг виробництва впав, численність персоналу зменшилася в сотні разів, фахівці почали масово звільнятися та виїжджати на заробітки за кордон: до РФ, Польщі, країн Балтії тощо. Нових уже ніхто централізовано не готував - не було замовлення ні на кораблі, ні на фахівців. Та й система підготовки кадрів невдовзі припинила своє існування.

Проте навіть у таких умовах суднобудівні підприємства спромоглися не лише виживати, а й виходити на зовнішні ринки. Поряд із Росією, яка до 2014 року була провідним партнером України у військово-технічній галузі, стрімко почала зростати роль Китаю. Кораблі й катери, а також морська техніка українського виробництва експортувалися до Греції, Туркменістану, Узбекистану, Китаю, Індії тощо.

З огляду актуальність оновлення корабельного складу ВМС України першим кроком стала закладка 17 травня 2011 року на суднобудівному заводі «Меридіан» (частина холдингу ЧСЗ) у Миколаєві першого корабля, головного корвета проекту 58250 «Володимир Великий» (проектантом є КП «Дослідницько-проектний центр кораблебудування»). Невдовзі планувалося розгорнути будівництво серії корветів. Вартість головного корабля оцінюється орієнтовно у $250 млн, серійного - до $200 млн.

Кримські втрати

На жаль, агресія РФ проти України навесні 2014 року змусила переглянути ці плани. Із серпня 2014-го будівництво головного корвета призупинили на рівні 43% готовності по корпусу.

Внаслідок анексії Криму поряд із захопленням російською стороною більшості корабельного складу ВМС України, що базувався в Севастополі та Новоозерному, ми втратили також третину суднобудівних потужностей, зокрема такі відомі підприємства, як «Залив» (Керч), «Море» (Феодосія) і Севморзавод (Севастополь).

 

 

Недобудований ракетний крейсер «Україна»
біля заводського причалу, Миколаїв (фото автора)

 Реальність така, що у справі відбудови національних ВМС нашій країні слід покладатися передусім на використання власного потенціалу і власні можливості. Адже цілком зрозуміло, що на Заході, де полюбляють висловлювати свою «глибоку стурбованість» діями агресора, ніхто не надасть (і не продасть) нам ані сучасних кораблів, ані сучасних морських озброєнь.

Якщо в найскладніші часи війни на Донбасі навіть найкращі західні партнери та союзники не надали нам летальної оборонної зброї для боротьби з ворожою бронетехнікою, то не варто сподіватися, що з кораблями все буде якось інакше. На жаль, не буде.

Отже, що маємо на сьогодні, які виробничі потужності можна задіяти для будівництва нових бойових одиниць і якою може бути найближча перспектива поповнення ВМСУ новими бойовими одиницями?

Передусім виходимо з прогнозованих потреб ВМС ЗС України. А вони потребують усього, адже після виходу з Криму їм бракує як бойових кораблів, допоміжних суден, так і інфраструктури. Для цього необхідні значні кошти, майже недоступні під час війни. Втім, зволікати не можна: державні інтереси вимагають посилення військово-морської компоненти як на Чорному, так і на Азовському морях.

Ставка на «москітний флот»

На думку фахівців ВМС, в умовах наявних загроз та обмеженого фінансового ресурсу дієвою «асиметричною» відповіддю значно більшим силам агресора може бути розвиток надводних сил, а саме будівництво «москітного» флоту - відносно дешевих, швидких і добре озброєних малих катерів: пошуково-ударних, патрульних та протимінних, здатних виконувати завдання всіх типів морських операцій у прибережній зоні згідно з Морською доктриною НАТО AJP-3.1.

Справді, створення «москітного» флоту не передбачає значних коштів, зокрема й на розбудову складної інфраструктури. Катери можуть швидко транспортуватися суходолом, залізницею або літаками і не потребують особливої системи логістики. Водночас вони здатні нести сучасну ударну зброю і становити загрозу навіть переважаючим силам противника. Особливо можуть бути ефективними на Азовському морі, у зоні проведення АТО у взаємодії з іншими силами й засобами.

З огляду на це на київському суднобудівному заводі ПрАТ «Кузня на Рибальському» (до 30 березня 2017 року «Ленінська кузня») триває серійне будівництво малих броньованих артилерійських катерів (МБАК) типу «Гюрза-М». Два перші - «Аккерман» і «Бердянськ» - після завершення державних випробувань 6 грудня 2016-го прийнято на озброєння й передано ВМСУ, ще чотири МБАК у процесі будівництва.

28 грудня 2016 року на «Кузні» закладено два перших десантно-штурмових катери проекту 58181 («Кентавр»), а невдовзі планується будівництво ракетних катерів типу «Лань-М». Для озброєння останніх, а також інших перспективних носіїв надводного, повітряного та берегового базування в Україні розроблено протикорабельну крилату ракету «Нептун», що потребувало вирішення низки дуже серйозних проблем, пов'язаних насамперед із розробкою систем управління та створенням ракетного палива (усі потужності, що займалися цим до війни, лишилися на окупованих територіях або припинили своє існування). 

Водночас варто зазначити, що військовий флот повинен вирішувати не лише оборонні, а й наступальні, ударні завдання, адже пасивна оборона на морі ніколи не приводила до перемоги, це передумова поразки. Тому не можна відмовлятися від планів будівництва корветів, незважаючи на високу вартість. Це об'єктивна потреба, яку слід зрозуміти військовим керівникам і політикам із сухопутним мисленням.

До того ж можливості «москітного» флоту об'єктивно обмежені, головний недолік катерів - малі дальність дії, автономність та морехідність - не дає їм змоги діяти на великих відстанях від власної бази, у складних погодних умовах (шторм), вони потребують захисту від авіації та крилатих ракет противника. Бойова стійкість «москітів» забезпечується залученням інших сил і засобів, зокрема авіації та кораблів із сучасними ударними й оборонними ракетними системами, засобами спостереження, зв'язку, РЕБ тощо. Щонайменше це мають бути саме універсальні корвети.

З огляду на можливості фінансування вже прийнято рішення поновити будівництво в Миколаєві корвета «Володимир Великий» (як повідомив заступник міністра оборони України генерал-лейтенант Ігор Павловський, у 2017 році на це виділять 1 млрд грн.), проте остаточну дату завершення робіт передбачити поки що неможливо. На корвет уже витрачено значні кошти, підписано угоди з придбання за кордоном деяких важливих систем та озброєння, що не виробляються в Україні.

Потреба приватної ініціативи

Планом відродження надводних сил ВМС ЗС України передбачено також будівництво середнього розвідувального корабля (СРЗК), адже розвідка на морі в сучасних умовах відіграє важливу роль. Для майбутнього СРЗК може бути використаний корпус одного з недобудований риболовних траулерів, що залишилися на стапелях «Кузні» ще з часів СРСР.

Можливості державних оборонних підприємств в умовах війни вкрай обмежені. Водночас держава, монополізувавши оборонну галузь, об'єктивно не може бути ефективним менеджером, тут вона завжди програє приватним виробникам. Своєю чергою, кількість останніх постійно зростає, тому виникає об'єктивна потреба в ширшому залученні приватних виробників до виконання оборонного замовлення. Це справедливо й для підприємств суднобудівної галузі.

Як показує досвід 2015-2016 років, приватні виробники оборонної техніки гнучкіші, вони спроможні залучати іноземні інвестиції та нові технології, адже більш мотивовані для цього й відповідно стійкіші з погляду корупції. На відміну від державних структур тут ризикують власними коштами, а не бюджетними. І штучні перешкоди з боку держструктур на шляху ширшого залучення приватного бізнесу до виконання державного оборонного замовлення мають бути усунуті.

Переконливим свідченням на користь цього стало створення наприкінці 2016 року Ліги оборонних підприємств України - недержавної структури, яка має об'єднати зусилля приватних підприємств оборонної промисловості навколо вдосконалення внутрішньої кооперації, налагодження ефективного державно-приватного партнерства в оборонно-промисловій галузі тощо. Головним напрямом роботи Ліги визначено участь в ефективному та якісному переозброєнні ЗСУ.

Ліга виступає за поступову зміну колишніх радянських механізмів та процедур на внутрішньому ринку озброєнь, а саме за створення рівних прав для приватних і державних підприємств, внесення певних змін до нормативно-правової бази, що регламентує функціонування ОПК.

Окремим вектором зусиль проголошено формування умов для інвестицій держави у новітні розробки й виробництво озброєнь та військової техніки, заохочення держави до партнерства в проектах із державними гарантіями закупівель у межах держоборонзамовлення (за умови відповідності технічних характеристик). Крім того, Ліга має працювати над створенням нових умов для військово-технічного співробітництва з метою відкриття спільних з іноземними компаніями виробництв, для залучення в Україну нових технологій, а також іноземних інвестицій.

На переконання її засновників, Ліга повинна показати альтернативні можливості розвитку ОПК України на основі передового західного досвіду. А останній свідчить про те, що на Заході більшість виробників оборонної продукції - приватні корпорації та компанії. Отже, маємо використати й такий корисний досвід.

Альтернативою цьому може слугувати придбання за кордоном кораблів, що були в користуванні. Це доволі поширена міжнародна практика, і не буде нічого страшного, якщо Україна отримає, наприклад, тральщики, яких наші заводи ніколи не будували. А решту кораблів маємо створювати на вітчизняних потужностях. Це стимулюватиме розвиток нашої економіки, створення нових робочих місць тощо. Адже, за великим рахунком, отримання кораблів західного походження завжди буде не найкращим виходом для вітчизняної кораблебудівної галузі, якій потрібні розвиток і власне оборонне замовлення.

Автор: Володимир Заблоцький, 
військово-морський експерт Defence Express  

Джерело: «Український Тиждень»