Посідаючи важливе місце в соціально-економічній структурі сучасної України, середній клас лишається об'єктом у політичній боротьбі олігархів.

Українські середній клас та малий і середній бізнес уже тривалий час виносяться на щит політичної боротьби в країні. Саме захист їхніх інтересів декларує з кожним десятиріччям дедалі більше політичних сил. З ними пов'язуються перспективи економічного та політичного розвитку України. Тим часом самі ці терміни лишаються надзвичайно розмитими, критерії належності до згаданих соціальних груп невизначеними, як і чисельність та вага в суспільстві чи економіці, а їхні інтереси несформульованими. У результаті, середній клас, малий та середній бізнес, не кажучи вже про захист їхніх інтересів тими чи іншими політичними силами, перетворюються на міф, а самі ці соціальні групи - на пасивний об'єкт у політичній боротьбі чужих йому гравців.

Підступна термінологія

На Заході в соціальному сенсі розрізняють середній клас «старий» (власники малого та середнього бізнесу, що безпосередньо ним керують) та «новий» (наймані працівники середнього доходу), а також розподіляють його на «верхній» та «нижній» за рівнем доходів.

Найчіткіше відповідна градація помітна в німецькомовних країнах, де на відміну від англо- чи франкомовних поняття середнього класу (middle class) передається двома термінами. Так, Мittelschicht позначає «середній прошарок», людей середнього доходу і є аналогом англійського middle class чи французького classe moyenne. Водночас, німецький термін Мittelstand стосується представників так званого старого середнього класу - власників малого та середнього бізнесу - і не має прямих відповідників в інших мовах.

Водночас, малий та середній бізнес (МСБ, або small and medium-sized enterprises (SME) в англомовних країнах) має свій відповідник у німецькомовних країнах - Kleine und mittlere Unternehmen (KMU). Однак, в останньому випадку йдеться лише про статистичну градацію підприємств за кількістю зайнятих та обсягом річної виручки. При цьому, не враховується, що кілька чи подекуди навіть десятки й сотні таких підприємств можуть належати одному власникові або перебувати в державній, комунальній чи колективній власності. Тобто, уряд, олігарх або просто доларовий мільярдер як власник МСБ/SME і в Україні, і в будь-якій іншій країні - це не оксюморон, а цілком можлива реальність.

Усе це різко ускладнює оцінку ролі «старого» середнього класу або власників малого та середнього бізнесу в соціально-економічному житті будь-якої сучасної країни. А всі відомі дані про роль малого та середнього бізнесу в будь-якій країні Європи, світу чи нашої ж таки України ґрунтуються виключно на статистичній категорії «малі та середні підприємства», яка із зазначених вище причин здатна докорінно спотворювати уявлення про роль малих та середніх підприємців, наприклад, коли йдеться про таку країну, як наша.

Вочевидь, з цієї самої причини - брак адекватних статистичних даних - у світі не прийнято аналізувати вагу «старого» середнього класу в соціальній структурі суспільства. Натомість, основна увага приділяється поділу середнього класу на «верхній» та «нижній» за рівнем доходів і професіями, які їм відповідають. Наприклад, у США до «верхнього нового» середнього класу зараховують викладачів, лікарів, юристів, менеджмент середньої ланки. До «нижнього» - більшість офісних працівників, учителів, поліцейських, значну частину торгового персоналу тощо. Паралельно досліджують вагу в економіці малих та середніх підприємств, однак вона аж ніяк не тотожна ролі малих та середніх підприємців.

Українські реалії

На перший погляд, великий та олігархічний бізнес в Україні не такий потужний. За даними Держстату, в усіх 432 суб'єктах великого бізнесу (понад 250 зайнятих та понад €50 млн., або приблизно 1,45 млрд. грн., річної виручки) у 2015-му працювало лише 1,7 млн. осіб (10,4% усіх українців, які вважаються зайнятими, та 26,5% офіційних найманих працівників комерційного сектора). Для порівняння: 63,1 тис. середніх та малих (крім мікро-) підприємств із кількістю зайнятих від 10 до 250 осіб посідали панівні позиції в комерційному секторі економіки, даючи роботу 55,7% усіх офіційно зайнятих найманих працівників позабюджетної сфери та отримавши більш, ніж половину виручки, яку показав увесь бізнес від реалізації товарів та послуг.

Якщо ж казати про загальну зайнятість в економіці країни (включно зі самозайнятими та неофіційно зайнятими громадянами), то спостерігається абсолютне домінування зайнятих за межами великих та середніх підприємств. Так, у 2015 році на суб'єктах господарювання, кількість персоналу яких становить 50 і більше осіб, працювало лише 4,31 млн. із 16,44 млн. українців, які вважаються зайнятими. Зокрема, 2015-го в понад 100 компаній групи СКМ Ріната Ахметова працювало менше, ніж 300 тис. осіб, а в групі «Приват» Ігоря Коломойського, Group DF Дмитра Фірташа, Eastone Віктора Пінчука, «Прайм Ессетс Кепітал» Петра Порошенка - менш, ніж по 100 тис. Загалом, ідеться про, максимум, 1 млн. зайнятих. Ще 3 млн. отримували зарплату з бюджету. Але абсолютна більшість (понад 9,1 млн.) - це або самозайняті, або неофіційно зайняті (здебільшого, в малому бізнесі), або й офіційно зайняті в малих підприємствах чи ФОП (на правах власника чи найманого працівника). Чим не «царство дрібних підприємців»?

Однак насправді через нетотожність малих підприємств малим підприємцям, а також використання великим бізнесом мікрофірм та фіктивних ФОП для мінімізації оподаткуванням описана вище картина в Україні не відповідає реальній ролі малих і середніх підприємців (а не підприємств) ні в економіці, ні в соціально-політичному житті.

Розгалужені бізнес-імперії ключових олігархів та менші конгломерати включають велику кількість формально малих та середніх підприємств. А ще чимало є афільованими з ними структурами, власники яких - це фактично їхня клієнтела, підпорядкована олігархічному кістяку. На регіональному рівні численні пов'язані з посадовцями різного рівня невеликі бізнес-структури, що присмокталися до державних ресурсів і працюють у привілейованих умовах, завдають не надто меншої, а можливо, і більшої шкоди країні, ніж кілька великих олігархів. Вони так само знищують конкуренцію в економіці та руйнують соціально-економічні підвалини змагальності в політичному житті.

Тим більше, що до цих малих та середніх підприємств, пов'язаних з родинами «якогось» прокурора, голови чи заступника голови обласної (районної) держадміністрації або ради, мера чи керівника держпідприємства, зазвичай, прикута значно менша увага, ніж до ключових олігархічних імперій або монопольних у певних сегментах великих бізнес-груп загальнонаціонального рівня. Масштаби паразитування кожної такої маленької бізнес-потвори, звісно ж, не йдуть у жодне порівняння з «імперіями» людей з топ-10 або топ-50 найбагатших та/чи найвпливовіших людей в Україні. Проте, важко переоцінити шкоду, якої вони завдають сукупно.

Люди середнього доходу

Критерії зарахування тих чи інших громадян до «нового» середнього класу, а отже, й уявлення про його чисельність і структуру в сучасній Україні не менш розмиті, ніж у випадку з малими та середніми підприємцями. Проведене у 2016 році дослідження Держстату виявило, що в 45,7% домогосподарств грошей було достатньо, але заощаджень не робили, 43,2% постійно відмовляли собі в найнеобхіднішому, окрім харчування. Приблизно порівну виявилося тих, які мали достатньо грошей і робили заощадження (6,2%), і тих, кому не вистачало навіть на харчування (4,9%). У 25,3% досліджених домогосподарств заявили, що у випадку появи додаткових доходів заощадили б їх, а 5,4% спрямували б на розвиток бізнесу. Водночас, 26,2% - на їжу, 37,9% - на одяг та взуття.

У відповідь на пряме запитання до «небідних, але ще не представників середнього класу» зарахували себе 27% опитаних, до бідних - 72,3%. Оскільки заможним не назвав себе жоден, а представниками середнього класу - лише 0,7%, то ці 0,7% можна вважати саме заможними, а 27% «небідних» - українським середнім класом, який просто має завищені уявлення про рівень необхідних для цього доходів. Наприклад, у тих-таки США, за даними досліджень компанії Statista, щоб мати можливість піти у відпустку, 54% респондентів змушені відмовлятися від придбання товарів довготермінового використання (телевізорів або електроніки), а 43% - від нового одягу та інших промтоварів. Доповідь Feeding America засвідчила, що 66% домогосподарств мусили обирати між тим, витратити гроші на їжу чи на медичне обслуговування.

Можна сказати, 27% «небідних» українських домогосподарств корелюють з тими 25-30%, які заощадили б додаткові доходи у випадку їх появи та спрямували б на розвиток бізнесу, а також із часткою людей зі середнім доходом стосовно решти громадян. А на Заході, як відомо, середній клас виокремлюють не так за номінальним доходом, як стосовно доходів решти. Наприклад, у США йдеться про домогосподарства, які мають від 2 до 7,5 прожиткового мінімуму на члена сім'ї. В Україні рівень середнього доходу на члена сім'ї понад два прожиткові мінімуми (без обмеження верхньої планки) у 2015 році мали 31,2% мешканців (що зіставно зі середнім класом за низкою інших, наведених вище критеріїв). Як бачимо, за цим критерієм людей середнього рівня доходів в українському суспільстві позаторік було майже вдвічі менше, ніж у США (55,6%). А порівняння абсолютних доходів засвідчує, що український середній клас має дещо нижчий рівень життя, навіть якщо врахувати різну його вартість у двох країнах.

За оцінкою МВФ, 2015 року ВВП у розрахунку на одну особу за паритетом купівельної спроможності (ПКС) в Україні був у 3,98 разу вищим ($7,96 тис.), аніж за номіналом ($2 тис.). У США вони ідентичні, отже, отримуємо коефіцієнт 3,98, на який потрібно помножити середні доходи середнього класу в Україні, щоб отримати їх еквівалент у Сполучених Штатах. Якщо там вони стартували від $11,8 тис./рік на члена сім'ї, то в нас, коли перерахувати за коефіцієнтом 3,98, згадані вище 31,2% людей середнього доходу мали $5,8 тис. за ПКС на рік і більше.

Отже, питома вага українського середнього класу в структурі суспільства не лише майже вдвічі менша за частку американського, він ще й має дещо нижчий рівень життя. Щоправда, не вдвічі, адже порівняно зі США в Україні значно більші статистично необліковані доходи.

Дещо краще співвідношення дає порівняння доходів за паритетом купівельної спроможності в людей середнього доходу в Україні та Німеччині. Там до них зараховують 58% домогосподарств, які мають на члена сім'ї від €7,2 тис. до €15,3 тис. на рік. Коли взяти до уваги різницю ВВП на особу за номіналом та ПКС у наших країнах, яка дає коефіцієнт 4,54, то згадані 31,2% українських представників середнього класу мали 2015 року дохід від €5,9 тис., що майже зіставно з доходом середнього класу в ФРН.

Водночас, як і у випадку малого та середнього бізнесу, значна частина представників «нового» середнього класу - найманих працівників середнього рівня доходів - в Україні теж підпорядкована панівній олігархічній системі. Чимало з них, коли не більшість, змушені працювати на неї або безпосередньо в приватних структурах, або в державному секторі, яким розпоряджається олігархат. Відтак, без усвідомлення себе як класу з власними інтересами та потужним потенціалом приречені виступати лише придатком олігархічної системи, що обслуговують її інтереси.

Перспектива

У більшості своїй середній клас прийняв правила корупційно-олігархічної системи, що сформувалася в Україні в останні десятиріччя, адже, будучи розпорошеним, він змушений індивідуально шукати можливості підлаштовуватися під них, а не заперечувати як апріорі неприйнятні та чинити їм опір. Малим і середнім підприємствам, щоб уникнути проблем, «повирішувати питання», отримати прибуткове держзамовлення чи здобути освіту, не потрібно перейматися власною конкурентоспроможністю чи законослухняністю. Достатньо орієнтуватися на той чи той корупційний платіж або зв'язки з представниками системи.

Малі та середні підприємці досі здебільшого втягувалися в підтримку мало пов'язаних з їхніми справжніми інтересами політичних проектів, які залежали від фінансування окремих олігархів чи великого бізнесу, і в яких вони приречені на другорядні ролі. Натомість, вкладатися в самостійну гру та зміну її правил, а не ротацію тих, хто їх встановлює за старими лекалами, особливого бажання не виявляли. При цьому, ані середня буржуазія, ані, тим більше, середній клас не те що не висували претензій на владу й самостійне визначення чи проведення державної політики, вони, схоже, навіть боялися цієї відповідальності та пов'язаної з нею необхідності розглядати свої інтереси крізь призму загальнонаціональних, а отже, у комплексі з відповідальністю за інших.

Однак, деградація успадкованого від радянських часів і без того куцого економічного потенціалу та десятиріччя життя в борг наближають той час, коли значно гостріше постане потреба порятунку країни від самознищення. Проблему відставання та розбалансування країни в будь-якому випадку буде вирішено за рахунок середнього класу. Питання лише в тому, чи вдасться йому, натомість, здобути можливість визначати напрямок руху країни та формувати порядок денний перетворень у ній, чи він знову виявиться лише об'єктом дій чужої його інтересам олігархічної системи.

Оптимальний вихід для середнього класу в цих умовах - перебрати на себе ініціативу та відповідальність, перейти нарешті від інфантильного заперечення «чужої» держави, спорадичних протестів проти найбільш неприйнятних дій «чужої» влади та пов'язаного з нею олігархату до зрілого та відповідального її підпорядкування собі й перетворення на інструмент реалізації власної політики. Лише активні дії, а не спроби вбудуватися в гру за чужими правилами, здатні забезпечити позитивні зміни.

Попри описані проблеми, меншу, ніж на Заході, частку та соціально-економічну вагу українського середнього класу та малих і середніх підприємців, нинішня ключова роль олігархії та великого бізнесу в країні завдячує, насамперед, пасивності та неорганізованості середнього класу. Навіть за теперішніх кількісних та якісних параметрів він є достатньо потужним середовищем, у якому може сформуватися сила, здатна виступити альтернативою корупційно-олігархічній системі.

Однак, для цього треба не вимагати від чужої його інтересам влади та панівної олігархії нових жертовних цапів і не чекати на месію, який прийде, переможе ворогів та повирішує всі проблеми. Необхідно позбутися ілюзії, ніби можна змусити проводити потрібні країні реформи тих, хто їх не те що не хоче, а й побоюється через очевидну загрозу для себе. Наявна корупційно-олігархічна система досить гнучка, аби під тиском демонструвати імітацію реформ. Але поверхові та фрагментарні перетворення, належним чином не втілені в життя, ніколи не стануть системними та незворотними, а отже, не дадуть необхідного позитивного ефекту. Натомість, тягар реформ у будь-якій країні завжди непропорційно розподілявся і розподілятиметься між тими, хто контролює, і тими, хто не контролює владу.

Тому для зміни системи необхідне усвідомлення представниками середнього класу себе як сталої соціальної групи з чіткими інтересами, власного місця та ваги в суспільстві й економіці. Потрібні конструктивна програма змін та розуміння мети перетворень у країні. А, крім того, належна організованість, готовність самостійно фінансувати постійну боротьбу за реалізацію власного бачення розвитку країни, змін у конкретних царинах життя, зокрема, й через здобуття цілковитого контролю над органами влади.

 

Автор: Олександр Крамар

Джерело: «Український Тиждень» ,

матеріал друкованого видання № 16 (492)