Що ж, акція «Бессмертный полк» стартувала 9 травня і в Україні. При цьому, вона не має нічого спільного зі щиросердим ушануванням пам'яті полеглих у Другій світовій війні, а участь у ній беруть або ідіоти, або негідники. Або ті, хто поєднує в собі ці дві риси.

Те, що йдеться не про вшанування полеглих і не про спонтанність вияву почуттів, засвідчує хоча б складений у Москві (це не є таємницею, пошукайте в Інтернеті інформацію) графік проведення акції в містах України - від 8:00 у Кременчуку до 14:00 у Херсоні. Щогодини в дію вступає нове велике місто. Щоби підтримувати цілий день напругу, давати «картинку» для російських і деяких «українських» телеканалів, а при нагоді - ще й дочекатися спровокованої сутички червонопрапорної тоталітарної нечисті зі свідомими українськими громадянами. А диригуватимуть усім (принаймні, безпосередньо, за лаштунками там, ясна річ, важливіші особи) координатор руху «Бессмертный полк - Украина», соратник «політемігранта» Азарова, також «політемігрант» і ведучий телепрограми «Добрый вечер, Киев!» на московському телеканалі «Царьград ТВ» Юрій Кот. Бо хіба без керівництва з Москви здатні якісь там «малороси» висловити свої щирі почуття?

Ну, а ідіотизм (у висхідному, давньогрецькому розумінні цього слова, тобто, в сенсі нерозуміння політичного життя та нездатності бути громадянином) тих, хто бере участь в акції по добрій волі, засвідчують, щонайменше, дві речі: бажання у воюючій з путінською Росією країні висловити свою солідарність особисто з Путіним, який останнім часом полюбляє марширувати під доброю охороною в одній з московських колон акції, та нездатність зрозуміти все блюзнірство назви акції: який там «полк», коли у Держдумі РФ організатори цієї акції назвали цифри втрат СРСР у війні: 42,9 млн. загиблих, зокрема, 19,4 млн. військовослужбовців! І це при тому, що до списку цивільних тут, вочевидь, записані офіційно не мобілізовані до війська, але забрані до нього й полеглі в бою «чорносвитки» та «граки», ніби-то визволені «остарбайтери» і в'язні нацистських концтаборів і в'язниць, партизани і підпільники-диверсанти, тобто, ще мільйони й мільйони тих, хто поліг на полях битв. І це все - «полк»? Та це - середня європейська країна! Термін же «полк» має на меті хоча б якось применшити значення цієї соціально-антропологічної катастрофи - мовляв, так, втрати великі, але ж це - тільки полк... На ідіотів діє, на розумних - ні.

Принагідно: тим, хто вважає, що шанує полеглих у «Великой Отечественной войне», варто було би поцікавитись, хто є автором цього терміна, коли він виник і що спершу означав. Вони б дізналися чимало нового для себе...

Утім, негідники, які з Білокам'яної та на місцях в Україні організовують цю акцію, добре все розуміють. Чи не про таких, як вони, Тарас Шевченко писав: «Раби, підніжки, грязь Москви»? Причому, грязюка вельми брудна: адже Друга світова війна для України почалася зовсім не 22 червня 1941 року, а значно раніше - 1 вересня 1939 року. Близько 200 тисяч українців з Галичини, Волині, Засяння тоді чинили опір Вермахту у складі польського війська. Загинули - тисячі. У німецькому полоні опинилися сотні тисяч. І це якраз тоді, коли СРСР був фактичним союзником гітлерівської Німеччини після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, який зробив Союз та Третій Райх союзниками у поділі Центрально-Східної Європи, а Червона армія спільно з Вермахтом вела бойові дії проти Війська Польського.

«Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою і міцною», - так її оцінив у телеграмі фон Ріббентропу Сталін.

А потім 7 тисяч українців у складі французького Іноземного легіону та ще кілька тисяч у складі польських формувань воювали на Західному фронті. Далі розгромлена Франція підписала перемир'я з Німеччиною, але українці були у складі тих польських частин, які евакуювалися до Англії, а ще згодом - у складі військ «Воюючої Франції» де Голля та загонів макі: навіть два українські батальйони були у партизан Франції! Нарешті, тисячі західних українців були у складі польської армії генерала Андерса, яка у 1943-45 роках воювала на Західному фронті. Виходить, що всі ці українці, які не були учасниками «Великой Отечественной», але воювали з нацистами та їхніми союзниками часом аж повних шість років - люди «другого ґатунку»?

До речі, сам факт виокремлення тих, хто воював під сталінськими прапорами з-поміж усіх українців, що воювали з нацистами, - зайвий доказ антидержавної сутності тих політичних сил України, як беруть участь в акції «Бессмертный полк», хоч тавро став на цій неприхованій «п'ятій колоні».

А водночас, вражає яловість чинної влади та її політичних технологів, які не спромоглися донести до широкого українського загалу імена та прізвища тих українців, які воювали в Червоній армії і які під будь-яким кутом зору гідні вшанування своїми нащадками.

Добре, хоч про лейтенанта Олексія Береста згадали за правління Ющенка. Проте, хто знає про одного з найкращих асів Другої світової Івана Бабака (німці звали його «Летючим демоном»), про найрезультативнішого радянського танкіста (52 підбитих танки за півроку!) Дмитра Лавриненка та одного з найкращих танкових командирів Олександра Бурду, про героя Сталінграда, першого і єдиного наркома оборони УРСР генерала Василя Герасименка? А про українців, які уславилися своїми діями у складі армій інших держав? Герой опору нацистам у вересні 1939-го, командир 29-ї бригади Війська Польського Павло Шандрук чи морський піхотинець армії США, син емігрантів-лемків Михайло Стренк, - один із тих, хто у лютому 1945-го підняв американський прапор над островом Іводзіма? І тисячі, тисячі інших - чому вони відомі майже винятково лише історикам?

А на загал, пора ставити крапку на діяльності керованих з Москви номінально «українських» організацій. Зокрема, й тих «спілок ветеранів», які наразі об'єднують не учасників Другої світової (наймолодшим фронтовикам нині близько 90 років...), а, здебільшого, карателів повоєнного десятиріччя і сексотів та політпрацівників радянських часів. Або така публіка буде «м'яко», проте рішуче «нейтралізована», або на нас усіх чекають нові широкомасштабні політичні катаклізми.

Автор: Сергій Грабовський

Джерело: «День»