Вони були першими.  Згадаймо всіх поіменно...

(Продовження. Початок у № 32)

Китастий Григорій Трохимович (1907 - 1984) - мистецький керівник Капели, диригент, композитор. Читайте "Час і Події", 2007, № 25-27.

Китастий Іван Трохимович (1902 - 1975) - соліст, ведучий бандурист, диригент. Читайте "Час і Події", № 25.

Китастий Петро Іванович. Нар. в 1928 р. на Полтавщині - ведучий бандурист, соліст, диригент, організатор і мистецький керівник Молодіжних ансамблів. Читайте "Час і Події", № 26.

Григорій, Іван, Петро Китасті

Потапенко Петро Аврамович (1914- 1998) - диригент Капели бандуристів ім. Т.Шевченка (1959 - 1962, 1965), довголітній заступник диригента цієї Капели, засновник (1956) і мистецький керівник протягом більш як тридцяти років Жіночого ансамблю бандуристок при СУМА в Детройті.

Народився в с. Березівка, на Житомирщині.

Бандурою захопився ще в дитинстві. Закінчив Київську консерваторію, відділ диригентури, де викладали відомі професори Григорій Верьовка та Григорій Компанієць і де почав відвідувати клас бандури. В 30-ті роки було створено квартет співаків-бандуристів, яким він керував і який концертував у запланованих начальством точках. До Капели шевченківців приєднався у серпні 1942 р. перед від'їздом до Німеччини і залишався в ній з деякими перервами до кінця життя.

Петро Потапенко. 1944

У 1945 р., на початку нового етапу історії Капели, був обраний головою управи капели. В 1956 р. організував Жіночий ансамбль бандуристок при осередку СУМА ім. Пилипа Орлика, що користувався великою популярністю в США і Канаді. В 1959 р. Потапенко дає згоду бути диригентом Капели (це сталося у важкий період безвладдя, коли і Григорій Китастий, і Божик залишили Капелу) і чудово справляється з цим обов'язком, провівши у 1961 р. 38 концертів у тримісячному шевченківському турне Америкою і Канадою. Тоді ж Капела під його диригуванням записала грамплатівку "Слово Тараса". Обов'язки диригента Петро Потапенко поновлював ще час від часу пізніше.

Після гастролей Капели в Україні в 1991 р., натхненний цими відвідинами, уклав збірку творів українських композиторів і народних пісень, частина яких ним же оброблена. Ця збірка під назвою "Під срібний дзвін бандур" адресована ансамблям бандуристів і видана в Києві видавництвом "Музична Україна" в 1993 р.

Був одружений. Мав трьох дітей - Бориса, Віру й Віктора - від другого шлюбу з Катериною Литвишко. Всі діти приймали і приймають активну участь у мистецькому і громадському житті української громади. В Україні живе син Потапенка від першого шлюбу - Василь.

Петро Потапенко похований й Детройті на цвинтарі Вудлавн. На його пам'ятнику викарбувана бандура і слова: "Любіть Україну, всім серцем любіть".

Цюра Євген Васильович (1915 - 2001) - ведучий соліст, бандурист, заступник диригента, побратим і односельчанин Петра Потапенка (с. Березівка, Житомирська обл.). Помер і похований у Віндзорі (Онтаріо, Канада).

З дитинства захоплювався і виконував народні пісні, володіючи приємним голосом. Закінчив технічний вуз, але перемогла любов до музики та пісні, і він вступає до Київської консерваторії, на хормейстерський відділ, а вокал студіює в знаменитого професора Олени Муравйової. Коли відкрили клас бандури, вони з Петром Потапенком відвідують його, а в літній час концертують по селах з досвідченим бандуристом Кашубою. Ще студентом консерваторії стає учасником Капели Бандуристів Київського радіо-центру. До Капели шевченківців приєднався разом з Петром Потапенком у серпні 1942 р.

 

Євген Цюра. 1943

В Детройті, окрім участі в усіх турне Капели (був солістом у кожному концерті), був помічником диригента Потапенка (1959 - 1962), а в 1962-му разом з Іваном Китастим проводили проби до приїзду нового диригента Івана Задорожного. А ще в різні роки був концертмейстром і членом мистецької ради. Активно займався молодіжними ансамблями. В 1966 р. навіть переїхав жити до Канади, щоб там, у Віндзорі, організувати Молодіжний ансамбль бандуристів. Під його мистецьким керівництвом цей ансамбль тривалий час був одним з провідних, давав концерти, виступав на ювілейних святкуваннях, фестивалях, на канадському телебаченні з різдвяними колядками, брав участь у врочистому збірному концерті молодіжних ансамблів у Детройті, у Форд Аудиторії в березні 1969 р., присвяченому 50-річчю Капели. В 1974 р. Товариство українських випускників Детройта і Віндзора вшанували Євгена Цюру званням "Українець Року".

До Америки Євген Цюра виїхав разом з дружиною Анною Павлівною, яка була соратником і помічницею в усіх його творчих справах. А починаючи з тріумфального турне Капели по університетських містах у 1962 році постійно брала участь у концертних поїздках як популяризатор платівок Капели, що допомагало поповнювати казну Капели. Мали трьох доньок - Лесю, Наталю, Оксану, всі здібні та активні члени молодіжних ансамблів бандуристів.

Панасенко Йосип Миколайович (1890 - 1965) - один із ветеранів Полтавської Капели Бандуристів, створеної в час першої "відлиги" в 1923 році у складі 13 осіб під керівництвом Володимира Кабачка. В число цієї капели входило ще три бандуристи - Григорій Назаренко, Павло Міняйло та Яків Протопопів, які пізніше увійшли до складу об'єднаної Полтавської та Київської капел і яку назвали Зразковою Державною Капелою (1935), а ще пізніше, у 1941-му,- до складу Капели ім. Шевченка.

Йосип Панасенко. 1944

В останній Капелі він був ведучим солістом, чудовим бандуристом, лірико-драматичний тенор якого - один із золотих голосів Капели. Саме він заспівав героїку капелянської програми: " Марш Україна", "Закувала та сива зозуля" та ін. Як людина - надзвичайно шляхетний, інтелігентний. Кобзарській справі відданий безмежно. Коли по приїзді в Детройт влаштувався на завод, там йому відтяло на верстаті чотири пальці лівої руки. А полтавський метод гри вимагає обох рук. Він не облишив капелу. Зумів пристосуватися, щоб вигравати свою партію правою рукою і безперебійно брав участь у всій діяльності Капели, як ото турне в Європу в 1958 р., та ін.

Тривалий час був членом мистецької ради Капели, членом її управи (секретарем). Він залишив свої цінні спомини "До історії розвитку Капели бандуристів...", які було надруковано в журналі "Вісті" (Міннеаполіс, США, 1963), а пізніше майже повністю включено до книги Уласа Самчука "Живі струни". Як очевидець і учасник, він детально і цікаво описує історію Полтавської Капели Бандуристів від 1923 р. "Спомини" мають цікаві згадки про співпрацю з Гнатом Хоткевичем та про його намагання закріпити за капелою статус державної, що і сталося пізніше після злиття Полтавської і Київської капел у 1935 р. Історію Київської капели він оминув, очевидно, через те, що не був її безпосереднім учасником. Проте він був переконаним апологетом, щоб уважати 1918 рік і Хор Кобзарів, як початок Української Капели Бандуристів імені Т. Шевченка.

В еміграцію виїхав з дружиною Ольгою Олександрівною, доньку якої - Алу -удочерив. Мали двох онучок.

На могильній плиті ( цвинтар Евергрін, Детройт) викарбувані ноти і слова його найбільш відомого заспіву " По синьому морі" (З пісні " Закувала та сива зозуля")

Назаренко Григорій Павлович (1902 - 1997) - ветеран Полтавської Капели. Надзвичайно обдарований бандурист і соліст. В різні періоди був мистецьким керівником, заступником мистецьких керівників і диригентів та концертмейстером.

Григорій Назаренко,1944

Народився Григорій Назаренко в Полтаві, у давній козацькій родині. Любов до бандури з дитинства прищепив його хрещений батько - бандурист. Вчився в Соборній школі при Успенському Соборі, де співав у хорі, а потім закінчив Полтавське музичне училище - те саме, яке закінчив і Григорій Китастий і де навчився грати на бандурі. В Полтаві співав у Національному хорі, де познайомився з майбутніми колегами - бандуристами Йосипом Панасенком, Павлом Міняйлом, Данилом Пікою, котрі пізніше ввійшли до складу Полтавської Капели під керівництвом Володимира Кабачка і в якій Назаренко грав з 1925 по 1935 рік. З 1935 р. став солістом та концертмейстером Державної Зразкової Капели. Деякі його обробки народних пісень записані в ці роки на платівці. В Капелі Бандуристів ім. Шевченка - з перших днів її заснування, був її мистецьким керівником кілька місяців до приходу Григорія Китастого. Під час перебування в Західній Німеччині в "діпівський" період навіть деякий час діяла в англійській зоні окрема Капела Бандуристів ім. М. Леонтовича під його мистецьким керівництвом ( м. Госляр). Він був прихильником класичного виконання кобзарського репертуару без диригента.Перед еміграцією до США знову повернувся до шевченківців. В період життя у Детройті не завжди міг брати участь у гастрольних турне капели через працю на заводі. В 1955 році керував Ансамблем бандуристок СУМА, який потім перебрав Петро Потапенко. В 70-ті роки керував ансамблем "Проліски" за участю дітей - своїх та Миколи Лісківського. "Проліски" виступали перед українською та американською аудиторіями. Перестав виступати в 1983 р. через поважний вік. Проте вдома ще довго кожен день грав на бандурі і співав. У 1992 році українська громада Детройта урочисто відзначила його 90-ліття. Один із подарунків - виконання пісні його обробки "Ой, гиля-гиля, гусоньки, на став", яка була його з Панасенком коронним номером в Полтавській Капелі. Привітав ювіляра відомий бандурист з України Володимир Горбатюк, який подарував йому три пісні. Тоді ж Григорію Назаренко вручили Грамоту від українського уряду.

 До Америки виїхав разом з дружиною Тетяною. Його син Юрій - друкар, а донька Марія Назаренко - нині вчителька і надзвичайно талановита професійна співачка. Марія відвідала рідну батьківську Полтаву в наші дні.

Протопопів Яків. 1944

Протопопів Яків Федорович (1885 - 1945) - співак-октавіст, найстарший патріарх Полтавської капели. Самчук описує його як "великого майстра і ентузіаста кобзарського мистецтва, дуже обдарованого співака-соліста та винятково цікаву людину... Був педантом своєї справи, винятково дисциплінованим, працьовитим, любив точне ідеальне виконання. Був прикладом для молодих, охоче давав поради і його охоче слухали... Любив жарти, анекдоти, був захоплений своїм онуком... Своєю хворобою намагався нікому не докучати. На сцені почувався легко, природно, завжди з усмішкою, весело підморгував бровою..." Його любили всі без винятку. Він радив обходитися без зборів, бо вони приводять до сварок, розколу, і навчав: "Не треба думати, треба знати". Окрім всього, він ще виконував у Капелі роль похідного священика і цілком відповідав статусу духовної людини. Він хворів на туберкульоз. Не дочекався кінця війни, помер 3 квітня 1945 року в госпіталі м. Ердінга (за 5 км від села Нотцінг, де базувалася Капела) і похований на кладовищі цього міста. Дружина Мотря та донька Ляля залишилися в Європі. Капеляни свято бережуть пам'ять про свого улюбленого побратима, взірцеву людину і Митця від Бога. Всі, хто знав його і співав з ним, не можуть його забути.

Павло Міняйло. Детройт.1950

Міняйло Павло Денисович (1896 - 1973). Павло Міняйло також з числа Полтавських ветеранів-корифеїв. Володів сильним, красивим, оригінального тембру бас-баритоном. А першу музичну освіту отримав ще до революції в Полтавській духовній семінарії, де навчався на священика. З приходом радянської влади працював у друкарні. Ще до вступу до Полтавської капели бандуристів під керуванням Володимира Кабачка, що сформувалася в 1923 р., він співав разом з Панасенком у Катедральному та Національному хорах у Полтаві. Разом з В. Кабачком виїздив до Харкова на консультації з Гнатом Хоткевичем, що залишило незабутню пам'ять. Коли Полтавська Капела переїхала до Києва (1934), їх усіх на нетривалий термін прикріпили до Хору Нестора Городовенка. Тут вони мали можливість познайомитися з шедеврами української хорової класики під рукою їх талановитого земляка. У Державній Зразковій капелі з часу її заснування в1935 р. На початку війни він був мобілізований у ряди Червоної армії і мав вишкіл радиста-зв'язківця. Потрапив у полон і зміг втекти на шляху до табору військовополонених. У Капелі шевченківців - з початку її оформлення. Пройшов весь шлях Капели від початку до кінця. На гастролі до Європи (1958) не поїхав через поважний вік, але пізніше виступав у локальних концертах. Із споминів Петра Китастого: "У Павла Міняйла було вроджене відчуття музичної фрази. Він глибоко відчував українську пісню і вміло поєднував слово і мелодію. Іншими словами - співав художньо. А це - найбільший комплімент вокалісту. Він віддавав пісні всю свою душу. Його тембр, його спів прикрашали Капелу. Як і спів усіх інших корифеїв. Любив поезію Тараса Шевченка. Не забуду, як на одній із Шевченківських імпрез, він, стоячи невидимим за великим портретом Шевченка у центрі сцени, натхненно і зворушливо прочитав своїм красивим, резонансним голосом вибірки поезій з "Кобзаря", створивши враження, що говорить сам поет".

До Америки виїхав разом з дружиною Оленою Миколаївною і донькою Ніною.

Похований на українському цвинтарі у Бавдн Бруці, у дільниці, виділеній для членів Капели бандуристів.

Махиня Гаврило Тихонович (1915 - 1999) - одна з найяскравіших особистостей Сімнадцятки, найближчий і вірний товариш та помічник Григорія Китастого, літописець Капели від початку і до кінця європейського періоду. Добре володів художнім словом, почуттям гумору, був чудовим аналітиком, великим патріотом. У Капелі виконував час від часу роль заступника мистецьких керівників і концертмейстера, був заступником голови управи, членом управи. Брав участь у майже всіх гастрольних поїздках аж до 1984 року. Його всі любили і називали просто Гарік. Під цим іменем його знали і знають всі донині.

  Гаврило Махиня народився в с. Добра Криниця, неподалік від м. Миколаєва. Захоплений з дитинства українською народною музикою, він вступив до Одеської Консерваторії на диригентський факультет. 1938 року закінчує його з відзначенням, отримує диплом диригента оркестру народних інструментів і спеціаліста гри на концертіно. Його, як кращого випускника, прослуховував в Одесі і запросив до Києва в Державну Зразкову Капелу Григорій Назаренко - тодішній концертмейстер. Брав участь у всіх гастролях Зразкової капели, граючи на концертіно. З початком війни майже разом з Григорієм Китастим входить до складу нової, уже під патронатом Шевченка, Капели. І щойно тепер, маючи чудову музичну память, швидко оволодіває майстерністю гри на бас-бандурі, так необхідної для новоствореної кобзарської одиниці. Проходить з нею весь її шлях і розділяє її долю. До того ж, стає незамінною особою в Капелі - її літописцем. Його "Щоденник" використав Улас Самчук як вагоме першоджерело при написанні історії Капели в книзі "Живі струни". Слово - Петру Китастому: "Живі струни" не були б такі динамічні, такі всеохоплюючі, якби не "Щоденник" Гаріка. Улас Самчук його дуже часто цитує, з чого видно його майстерний стиль і розмах. Він сказав, що використав лише десяту долю його записів і що їх треба зберегти для наступних дослідників. А роль його в концертах була також незамінною. Ми ж бо виступали без диригента і його бас-бандура була тим пульсом, який відчував кожний, він єднав усіх у найскладніших ритмах і Капела звучала як один голос, як один інструмент. Я собі не уявляю наших найвідповідальніших концертів без Гаріка. Наприклад, в записі музичної плити інструментальних творів - обробок Григорія Китастого (1968) його гра була просто шедевром".

До 75-ліття Г. Китастого написав дуже гарні, живі спомини-портрет свого найближчого товариша, які надруковані в газеті "Українські вісті" (1982). Капелу залишив скоро після смерті Григорія (1984), але час від часу повертався до Капели,

Гаврило Махиня. Березень 1943

В Детройті на прожиття Гарік заробляв професією перукаря, а Григорій Китастий називав свого друга "нашим Сковородою", цінуючи його філософське мислення і вміння не тільки занотовувати події, а й аналізувати їх. Мав загострене відчуття соціальної правди.

Капеляни дуже цінували його почуття гумору, його самодіяльну гумористичну радіопрограму на тему дня "Радіогодина Івана Бамбули", які він на ходу вів в автобусах в час тяжких і довготривалих переїздів під час турне.

Самчук після праці над "Живими струнами" повернув неоціненний " Щоденник" тоді уже хворому автору. Та, на превеликий жаль, через недогляд

"Щоденник" не зберегли. Неймовірна, непоправна втрата...

Петро Китастий: "Перед смертю Гарік часто телефонував мені і просив нагадати, кого він пропустив, згадуючи всіх поіменно із Сімнадцятки. Казав: "Я нарахував 16, а хто ж сімнадцятий?" Тоді вже пам'ять його підводила. Він, було, забуде себе, або Майстренка, чи ще когось. І ми починаємо переліковувати разом. Для нього імена цих 17-ти були надто дорогими (як, врешті, і для мене і Миколи Лісківського). Він не смів дозволити собі забути когось з них. Він так і помер з іменами своїх дорогих побратимів на вустах". То хіба не варто і нам їх всіх пам'ятати? Так, варто. А пам'ять про Гаврила Тихоновича (Гаріка) - "цю золоту людину", як висловилась якось Галина Китаста, його заслуги і внесок в історію Капели житимуть серед дітей і внуків усіх свідомих, щирих українців.

Черненко Дмитро Олександрович (1894 - 1969). До Зразкової Державної Капели Дмитро Олександрович прийшов у 1938-1939 рр. з театру. Він був одним із тих чотирьох бандуристів з цієї капели, які залишилися в Києві, коли всіх інших мобілізували в ряди Червоної армії з початком війни. І саме він, "скромний, тихий, але енергійний і діловий бандурист", як пише про нього Самчук, організував об'яву в газеті "Українське слово" із закликом до бандуристів зібратися в Києві і знову почати працю. Так Черненко з волі випадку і власної свідомості першим стає біля джерела виникнення майбутньої Капели ім. Т. Шевченка.

Дмитро Черненко. 1944

Як актор театру володів мистецтвом співу, танцю, декламації, добре обізнаний зі сценічною технікою. Грі на бандурі навчився, коли прийшов до Капели - спочатку Державної, потім Шевченківської. Тому використовували в Капелі його акторські здібності - всі роки, аж до діпівського періоду, він виконував роль, висловлюючись сучасною термінологією, конферансьє - оголошував концертні номери. А також всі роки, включно з детройтським періодом, він виконував ще й роль інспектора сцени (сучасною мовою - сценографа). Це він готував сцену, керував розстановкою бандуристів на сцені, їх виходом до глядачів, тощо - дуже кропіткий, відповідальний обов'язок. Тривалий час був старостою Капели, до обов'язків якого входило готувати матеріали для нових костюмів. Це він "одягнув" капелян перед гастролями до Європи в 1958 р. Часто і немало допомагав Петру Гончаренку - адміністратору і голові управи в детройтський період, який титанічними зусиллями не раз рятував Капелу від розвалу. Наскільки авторитетним він був для капелян, свідчать пару фактів: він був одним із трьох у складі спеціального комітету для прискореного повернення Григорія Китастого до Капели в 1967 році, а також одним із заступників голови Громадського Ювілейного комітету для відзначення 50-річчя Капели (1968-1969 рр.).

Дмитро Черненко мав гарний, сильний баритон. Згадує Петро Китастий: "Коли я тільки вступив до Капели в якості учня в 42-му, але вже брав участь у турне по Волині у червні, то "дядя Мітя", як я його кликав, на початку другого відділу першим виводив мене,14-річного, на сцену за руку, підносив стільця, оголошував ім'я Петруся Китастого і мою коронну пісню "Повій, вітре, ой, да вітерочок". Це мої найясніші згадки -- бачу його, як зараз. А ще пам'ятається, як він своїм красивим, розливчастим баритоном заспівував у пісні "Котилася ясна зоря з неба ". Іноді першу ноту він "тягнув" так довго, здавалося, безконечно, і дивував навіть нас, капелян, не кажучи про звичайних слухачів".

Скоро після святкування ювілею Капели Дмитро Черненко несподівано захворів і скоро пішов з життя.

Похований на відомому українському цвинтарі в Бавдн Бруці (Нью-Джерсі). На могильній плиті вирізьблена бандура і слова "Котилася ясна зоря з неба" - слова його улюбленої пісні, яка стала, висловлюючись сучасною термінологією, брендом цього співака.

 В Капелі з 1943 року до кінця свого життя діяльним помічником усіх адміністраторів працював рідний брат Дмитра Олександровича Василь Олександрович Черненко. З найближчої родини залишилася племінниця Ала Кот - донька їх сестри Ольги Панасенко-Кулаківської.

Тимофій Півко. Детройт. 1949

Півко Тимофій Тимофійович (1901 - 1987). Соліст Капели. Володів чудовим ліричним тенором. Його друзі, жартуючи, називали його "наш Лемєшев" (всесвітньо відомий тенор. - Л.К.) Був членом Київської Капели бандуристів ще до того, як її об'єднали з Полтавською. Коли прийшли полтавці, захопився їх методом гри на бандурі і добре ним оволодів. Самчук в "Живих струнах" описує побут родини Тимофія та Олени Півків у довоєнні часи праці в Державній Зразковій Капелі. Щоб вижити, доводилося Півку підробляти працею шевця. Правда, мали добру квартиру в центрі Києва, де часто збиралися капеляни. Був дуже товариським і, звичайно, надійним хористом і бандуристом. Коли в "Шупені" захворів на виразку шлунку, хворим поїхав разом з Капелою в гастролі по остівським таборам. Вилікуватися допомогла пісня. Артистично виконував соло "Куди їдеш, Явтуше". В детройтський період, куди приїхав з дружиною Оленою і матір'ю Катериною, більше тримався польської громади (був наполовину польського походження). Дітей не мали.

Олексій Дзюбенко. Львів. 1944

Дзюбенко Олексій - досвідчений бандурист, співак-тенор, соліст, неперевершений виконавець історичних пісень і дум. Це він у 1918 р. за Гетьманату виступав у Київському театрі Бергоньє у Хорі Кобзарів Василя Ємця.

Пізніше - у складі Київської Капели на всіх етапах її розвитку. Він творить собою історичний ланцюг між Хором Кобзарів та Капелою Бандуристів ім. Т. Шевченка.

 У жовтні 1941 р. на руїнах Києва він та Дмитро Черненко першими взялись відродити капелу. І відродили. Олексій Дзюбенко проводив усі перші проби. Він переслухав і прийняв у її склад Миколу Лісківського. А коли повернувся з полону Г. Назаренко охоче передав йому мистецьке керівництво. Однак своїм сольним виконанням історичних дум та пісень мав домінуючий вплив на формування мистецького профілю нововідродженої Капели як суто кобзарської національної мистецької одиниці. Дзюбенко пробув з шевченківцями від жовтня 1941р. до липня 1944 р. Не захотів виїжджати з Капелою вдруге на чужину і лишився в м. Турки в Галичині.

 Дальша доля його недостатньо відома. Ніби то був на засланні, йому скоротили термін і дозволили повернутись до рідного Києва, де він і провів останні роки, як консультант для столичних ансамблів і капел бандуристів. Коли помер і де похований нам поки що невідомо.

Лісківський Микола Іванович. Народився в 1913 р. в с. Михайлівці Вінницької області. Співак, другий тенор, вправний бандурист, активний член управи, майже безперервний завідуючий господарством Капели і його архіваріус.

Микола Лісківський. 1944

Навчався в Київській консерваторії (вечірній клас бандури) аж до початку війни. Взяли до війська, потрапив у німецький полон, втік, вступив до Капели шевченківців і від 1941 р. розділив з нею всю її долю. І до сьогодні служить їй, бо свято береже архів Капели і дуже сподівається, що його використають при продовженні написання історії Капели, розпочатої Уласом Самчуком. Виступи, гастролі, поїздки - не пропускав жодної. Одразу після приїзду сюди не вистачало бандур, особливо для молоді. Микола Іванович, майстер на всі руки, взявся сам їх виготовляти, віднайшовши новий спосіб видовбування і кріплення. Більше десятка виготував для себе і своїх учнів. В 1961 р. за дорученням управи Капели організує Студію гри на бандурі, яка проіснувала під його керівництвом кілька років і брала участь у відповідальних концертах і самостійних виступах. Ця студія дала Капелі бажане поповнення молодими бандуристами. Йому допомагав у цій справі Григорій Назаренко. Пізніше в рамках студії була організована хореографічна секція, яку вела Тетяна Назаренко.

Брав участь у заснуванні Парафії Святої Покрови в Детройті (1950). Особисто виготував іконостас для Катедри, тривалий час виконував обов'язки дяка, користуючись допомогою завжди помічної, активної, всерозуміючої дружини Олени - друга і соратника донині. Вдячна парафія в 2003 році широко відзначила його 90-ліття.

До Детройта приїхав з дружиною Оленою і новонародженою донькою Мар'яною. Тут ще народилися донька Ольга і син Марко. Своєю донькою вважають і хрещеницю Марусю Назаренко - доньку Григорія Назаренка. Вся родина працювала і досі працює для української громади, кобзарського мистецтва.

Мешкає Микола Іванович з дружиною на фермі біля Детройта, доглядає бджіл. Нещодавно, в липні, повернувся з України. Відвідини разом з донькою та дружиною тривали понад два тижні. Мета - відвідати рідні Михайлівці на Вінниччині, віднайти і впорядкувати могили батьків. Йому було 16 років, коли в 1929 р. енкаведисти в його селі розстріляли батька-священика, а його покликали забрати тіло. Він поховав батька сам (мати померла раніше).

Важко повірити, але він зумів нині відтворити місце поховання в зовсім занедбаній, старій частині цвинтаря. Тепер там стоятиме надмогильна плита з іменами батьків і бабусі... То хіба це не продовження хороброї епопеї, розпочатої в 41-му? Миколі Івановичу в грудні виповниться 94 роки, а він ще поділився зі мною таким враженням: "Там дивуються, що я більше знаю про наше село, ніж вони!" В числі здивованих був і нинішній голова сільради села Михайлівці Леонід Баргатюк, який гостинно приймав у своїй хаті невідомих раніше земляків з Америки.

Ольга Лубська- поетеса, журналістка (колишня остівка).

 "Мало хто знає, що Микола Іванович ще й віртуозно грає на сопілці, його соло на сопілці в "Думі про зруйнування Запорізької Січі" звучало як реквієм, коли доходили до слів: "Зажурилась Україна, що ніде прожити "Після війни в діпівських таборах молодий вродливий Микола любив усамітнитися в парку Інгольштадта разом з сопілкою. А Григорій Китастий коментував: "О! Це наш Лукаш русалок викликає!"

Многая літа вам, наш славний Лукаше, наш шановний Миколо Івановичу!

Нам поки що не вдалося дізнатися про подальшу долю киянина Івана Герасимовича Кагарлицького, який в 1943 р. повернувся до Києва та Івана Ярового, який залишився в Німеччині в 1943р. Але пошуки тривають.

Іван Майстренко. 1943

В історії першого, київського складу Капели сімнадцятим був один із трьох директорів-адміністраторів. П'ятого серпня 1942 р. Капела виїхала з Києва на чолі з директором Майстренком Іваном Васильовичем (1889-1984). Людина високої культури, освіченості, патріотизму, Майстренко розділив зі своєю Капелою чи не найважчі дні в концтаборі "Шупен-43", а потім були виснажливі концерти по ост-таборам. Філолог, викладач літератури, він фахово вів щоденник весь цей час, на основі яких написав пізніше спогади "Дещо з історії Капели Бандуристів імені Т. Шевченка", які надруковано в "Збірнику на пошану Григорія Китастого у 70-річчя з дня народження" (1980).

Коли Капела, повернувшись з Німеччини, опинилася в Галичині у листопаді 1943 р., Майстренко зрезигнував.

До Європи виїхав самостійно з сином Левком. Емігрувати до Америки не зміг через стан здоров'я, залишився в Західній Німеччині. Син його живе в США. Під час переможних гастролей Капели країнами Європи (1958) відбулася тепла зустріч капелян у Мюнхені, зустріч вдячності і визнання своєму першому директорові.

Микола Приходько. 1944

 Після Майстренка адміністративне керівництво перебрав Приходько Микола Федорович (1907 -1980). Народився і с. Чапаєвка, тодішньої Полтавської обл. Працював викладачем у вищих закладах Києва. В 1938 р. був арештований і засланий в Сибірський ГУЛАГ, звідкіля повернувся в 1941 р. Супроводжував Капелу на гастролях по Волині в червні-липні 1942 р. Його занадто патріотичний виступ, як і Івана Майстренка, під Жидичевом послужив, можливо, причиною примусового вигнання Капели до Німеччини. В ролі директора Капели Приходько залишався з листопада 1943 р. до лютого 1945 р. Людина кипучої енергії і організаторських здібностей, він забезпечив цілісність Капели під час гастролей по Галичині, під час евакуації (особливо при переїзді кордону через Угорщину), тощо. Безсумнівно, без його допомоги, як рішучого лідера, Капелі або не вижити, або було б дуже скрутно.

Приходько емігрував до Канади в 1950 р, жив у Торонто і ніколи не поривав дружніх зв'язків з Капелою в Детройті. Став письменником-публіцистом. Видав низку публіцистичних праць і книг-спогадів. Серед них "Я прошу слова"(1949), "На роздоріжжях смерті" (1949), "One of the Fifteen million"(1952), "Сім мільйонів" (останні дві, присвячені Голодомору, перекладено багатьма мовами), "Від Сибіру до Канади"(" Good-bue Sibiria") (1976), а також роман у двох томах "Далекими дорогами" (1961). Помер і похований в Ніагара Фолс, Онтаріо, Канада.

 Від лютого 1945 р. до еміграції Капели в Детройт навесні 1949 р. роль директора-адміністратора перебрав на себе досвідчений імпресаріо Андрій Давиденко. Народжений на Житомирщині, колишній старшина Армії Української Народної Республіки, він був свого часу адміністратором танцювальних виступів балетмейстера Василя Авраменка, опісля - адміністратором хору Дмитра Котка, а ще пізніше - хору Володимира Божика. Був надзвичайно здібним, досвідченим, відповідальним керівником, шляхетною людиною. Володів кількома європейськими мовами. А. Давиденко - це ще одна вдача для Капели. З його ініціативи і старань у Берліні в серпні 1943 р. відбулася творча зустріч Капели і хору Божика. Вона була історичною, вирішальною для подальшої співпраці двох колективів. Давиденко вже тоді у своїм палкім слові-привіті запалив іскру віри у їх майбутню велику місію: по війні, злившись, створити показову, високоякісну мистецьку одиницю і проїхатися по країнах Західної Європи слідами Української Республіканської Хорової Капели геніального Олександра Кошиця (1919-1925). Що і сталося. У жовтні 1945 р. колективи об'єднались, а в 1958 р. відбулось їх тріумфальне турне по країнах Західної Європи.

Давиденко не зміг виїхати до Америки за станом здоров'я і своє життя закінчив у Німеччині.

 

Вдячність нащадків.

Іван Кагарлицький- 1 ряд, 2-й справа. Іван Яровий- 2 ряд, 1-й справа. Березень 1943

Хоробра Сімнадцятка пройшла складні, небезпечні шляхи Другої світової війни і зуміла себе зберегти. Кілька факторів цьому посприяло. По-перше, очевидна опіка Всевишнього. Це була Божа місія служити національній культурі, будити свідомість свого народу. (Нагадаємо, що в давнину сліпців-кобзарів називали Божими людьми).Усвідомлення цієї високої місії вселяло їм фанатичну віру в свою правоту і навіть викликало почуття недоторканості у випадках смертельних небезпек. По-друге, зберіг Капелу їх високий професіоналізм, їх подиву гідний талант, їх відданість та посвята мистецтву. Але найважливішим фактором збереження колективу була краса і чар української пісні, виконаної під супровід бандур, що робило Капелу унікальною, зворушливою, хто б її не слухав - свій чи чужинець.

Опинившись у вільному світі, Капела змогла заспівати на повні груди про історію свого народу, його прагнення до незалежності. Тут, у США, члени Сімнадцятки подбали про зміну і уже друге, третє, четверте покоління у складі Капели ім. Т. Шевченка продовжують справу, розпочату Сімнадцяткою у Києві. Заповіт їх мистецького лідера Григорія Китастого виконано. Слава їм - хоробрим!

Мине час. Без сумніву, що майбутні дослідники повернуться до архівів Капели, будуть вишукувати і визбирувати факти, в тому числі і правдиві дані про кожного із стартової Сімнадцятки ще й тому, що кожний із них був і залишиться унікальною особистістю. Хочеться надіятись, що ці наші пошуки і розповіді стануть у пригоді.

У листопаді ц. р. Капела продовжить своє концертне турне по США і Канаді, присвячене 100-літтю з дня народження їх кобзарського батька, композитора епохального значення Григорія Китастого. Не пропустіть нагоди ще раз їх почути, в тому числі і в Чікаго.

 

Використані джерела:

Улас Самчук. Живі струни - бандура і бандуристи. Детройт,1976. 460 с.

Збірник " На пошану Григорія Китастого до 70-річчя з дня народження". Нью-Йорк, 1980. 291с.

Бандура. Музично- літературний журнал. 1984-1985, №№ 9-12.

Ювілейний Альманах Української Автокефальної Православної Катедри св.Покрови, 2005, Детройт, 42 с.

Капела бандуристів ім. Т. Шевченка. Україна. 6.06-24.06.1991. Програмний проспект гастролей в Україні.1991, 33с.

Спомини членів "Сімнадцятки" Петра Китастого, Миколи Лісківського, колишньої остівки Ольги Лубської та інших членів родин та приятелів покійних бандуристів "Сімнадцятки".

Спеціально для "Час і Події"

Світлини з архівів Петра Китастого, допомога і участь якого спричинили появу цього матеріалу.