У селі Нижній Березів, що на Косівщині, відбулось засідання сільської літстудії «Літературні посиденьки» на тему «Наш земляк Іван Малкович - лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка».

Звісно, ми, березуни, як і вся Гуцульщина й Україна, радіємо і вітаємо себе: наш земляк-березун, відомий поет і видавець Іван Малкович цього року став лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка за книжку поезій «Подорожник з новими віршами». На мою думку, номінацію «Література, публіцистика, журналістика», в якій Іван став переможцем, належало б доповнити ще й «видавничою діяльністю», оскільки засноване ним і впродовж багатьох років успішно діюче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» здобуло визнання в усьому світі як продуцент розкішної і високоякісної дитячої літератури, української класики, досконалих перекладів світових шедеврів. Але це - окрема тема для роздумів і літературознавчих студій.

На засіданні літстудії «Літературні посиденьки», яке відбулося 2-го квітня в приміщенні місцевої школи в селі Нижній Березів, рідному селі Івана Малковича, мені запропонували виступити з невеликим оглядом творчості нашого славного поета і видавця в контексті нинішніх подій в Україні. Але ми почали обговорення творчості І. Малковича з витоків його поезії, з березівських мотивів, а конкретніше, з «Березівських образків» - жмутку віршів з його другої книжки «Ключ», де зримо постають перед мисленним зором читача і «ива-маржина, що покривала рутку зелену разом з леном», і «Юзь із профілем римського імператора, але без хати і саду, Юзь, що став потіхою для дітвори, бо такі «Юзі» були майже в кожному гуцульському селі - це або свідки, або родичі тих, кого розстрілювали окупанти біля рідних хат, або вивозили в Сибір «розкуркулених», а їхні маленькі вцілілі діти ставали «Боже-вільними» і потіхою для сільської дітвори. В «Образках...» і «Вірган» - орган, що був колись у костелику, якого вже нема; звуки «віргана» зачаровували березнів, і дехто з них преписувався на поляка, а пізніше - на «фольксдойчера», а ще пізніше - на «стрибка», сексота чи комуняку. Такі аналогії підкріплює Іванів вірш «Стрибки на батуті»: «Стовухі, тристарукі, напівмізкні вилазять на поверхню. І що ж бачать? - Вже грудень, а на дереві - зумисне листочок висне. Хто ж таке пробачить?!..» В новелі американського письменника О. Генрі листочок непомітно прив'язували, щоб врятувати життя дитини, а «в нашей бучє баєвой, кіпучєй» (В. Маяковський) навпаки - стрибки на батуті зривають останнього листочка, щоб все було «однообразно», щоб не смів без дозволу вивищуватись. Напевно, поетові не раз доводилось відчувати на собі долю листочка... Але в цім не вина «Віргана». Це - слабодухість або матеріальна спокуса.

Красується в «Образках...» і Ясь Жеревецький, який «не боїться смерті, бо був під Сталінградом, та й з богом в роги не ставав, і все своє життя робив на корову і сім'ю». Знайшла притулок у цих образках і прабабка, яка «носила їсти маленькому чортові і не могла померти, доки не передасть його комусь із рук у руки»; антиподом Юзя постає в «Образках...» Антось Григорчук, яким лякають малих дітей, бо «в Антося корова страшенно немічно худа і недогляджена, як і він сам», - це типовий колгоспник, типаж радянської системи, яку комуністична пропаганда брехливо називала ледь не «Країною сонця» за висловом соціаліста-утопіста, одного зі складників марксизму-ленінізму Кампанелли, системи, яку Іван Малкович у вірші «Країна сонця» у збірці «Із янголом на плечі» бачить без рожевих окулярів: «Убивця знахарює під місточком, безокий стереже серця й корони, банкір складає вірші про листочки, поет громаді шиє панталони; повії, співаки і футболісти сидять на троні; муляр-ка-де-бе-ла на ковзанах фігурно чеше твісти, в дуплі регоче буйний Кампанелла...»

Уже своєю першою поетичною книжкою «Білий камінь» (1984 р.), тим більше, другою - «Ключ» (1988 р.) Іван Малкович заявив про себе як поет самобутній, колоритний з акцентацією на філософське осмислення таїни карпатських гуцулів, глибоко віруючий християнин-традиціоналіст. Уже тоді, у перехідні вісімдесяті роки, наш земляк зі Стопчатова, уславлений і титулований Дмитро Павличко, відізвався про І. Малковича вельми прихильно: «Але ж це поет цілком своєрідний, справдешній, його варто знати хоч би за те, що він в жодному слові своєму не покривив почуттями, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість».

Літературними вчителями І. Малковича Д. Павличко називає Євгена Плужника, Богдана-Ігоря Антонича і Павла Тичину. В цьому ж ряді літературних учителів Івана Малковича з певними застереженнями я назвав би ще й французького письменника і льотчика Антуана де Сент-Екзюпері, бо ангельська чарівність його «Маленького принца» споріднюється з Івановим Ангелом на плечі і з тим пастельним імпресіонізмом, який Олександрові Хоменку в його інтернетній публікації бачиться ще й «інкрустованим образами і символами архаїчної звичаєвості карпатської Ойкумени». Але якщо О. Хоменко називає цей осібний ангельський світ, витворений Іваном Малковичем, «світоглядно-естетичним консерватизмом», то інший дослідник творчості нашого земляка поет Костянтин Москалець у розлогій інтернетній публікації ще за 2011 рік вивищує Іванів світ над земними суєтами і примарами: «Мініатюрний світ вертепчика, - пише К. Москалець, - обертається на огром універсуму, в яслах зі сіном народжується найбільша з можливих усіх таїн, яка єдина може бути джерелом цінностей... кожна дитина пояснює собі своє народження як найавтентичнішу подію у вічності. Так воно і є, і тому Боже та людське дитя є однолітками та спільниками».

П'ятим і найбільшим Івановим учителем на засіданні літстудії я назвав його маму Юлію, яка дала йому життя, виховала його не просто набожним, але й мудрим правдолюбцем. Я вклонився Івановій мамі і подякував за вірного сина України. Пані Юлія щедро розповіла багато подробиць з Іванового дитинства, коли вже в п'ять рочків він читав книжки і створював саморобні книжечки зі своїх віршів. Особливо сколихнула всіх літстудійців її розповідь про історію написання Іванового «Сонета з торбинкою квасолі», який я зачитав у порівняльному аналізі з творчістю модерного і дуже популярного поета - бійця, тобто, учасника війни проти Росії, що ведеться під кодовою назвою АТО, Бориса Гуменюка з його книжки «Блокпост»: «...Тобі вже мало, щоб око за око, зуб за зуб. Тобі треба, щоб країна за країну, місто за місто, вулиця за вулицю, будинок за будинок. Ви взяли у нас Севастополь? Що віддасте натомість? Владивосток, Мурманськ, Калінінград? І по**й як! Хоч напалмом, хоч ціанистим калієм у водопровід! Страшно?! Страшно, я питаю вас?! Бійтеся! Ви допомогли багатьом самовизначитися. Віднайти сенс життя. Тепер у нас є мрія. Ні, у нас є мета: ви маєте здохнути! І це тепер буде сенсом нашого життя на роки і на десятки років... Я хочу лише одного - ПОМСТИ!!! І це сьогодні я ще добрий». Сильно, але в цій емоційній жадобі помсти немає святості, тої сильної віри, з якою не страшні ні смерть, ні муки, віри, яка перетворюється на караючого меча, але не засліплює розуму і мудрості. І саме ця віра і ця мудрість є у віршах Івана Малковича. Парадоксально, але факт!

Підкоряючись магічному впливу Іванової поезії і торкаючись березівських витоків творчості поета, не забуваймо, що до свого Ангела на плечі, тобто, аж до четвертої книжки, виданої в 1997 році, Іван пройшов крізь страшні фільтри совєтської цензури, яка викинула назву його першої збірки «Ангелик в яферах», в наступній книжці «янгола» було замінено на «чугайстра», а «Бога» - на «птаха». Але вірність своїй батьківській і материнській вірі допомогла Іванові вистояти в нелегких випробуваннях, і його Янгол став оберегом для багатьох українців. І не тільки літераторів, але й теперішніх захисників рубежів нашої держави, які захищають Україну від одвічних наших ворогів - москальських окупантів-антихристів. Мені розповідали знайомі АТОвці, що читали вірші Івана Малковича на «передку» (на передовій) як молитву і відчували незриму ауру захисту від куль, мін, снарядів і градів.

Книжку «Із янголом на плечі» Іван подарував мені і моєму сину Романові у Львові на книжковому ярмарку 1997 року. Тоді я працював кореспондентом «Українського слова» і висвітлював цю подію на сторінках нашого часопису. Тоді нас з Романом, моїм сином, ні з того ні з сього затримала міліція на залізничному вокзалі, але я показав посвідчення і пообіцяв, що якщо не я, то мої колеги опишуть цю подію у міжнародних ЗМІ, і нас відпустили. На книжковому ярмарку до мене чіплявся, начебто, якийсь українець з діаспори, щоб я взяв у нього інтерв'ю, і погрожував пожалітись на мене головному редакторові. Одне слово, після серії моїх репортажів з Українсько-НАТОвських спільних військових навчань «Сі Бриз-97» і після моєї публікації «Чи захистить нас Росія від Росії?», де я критикував військову доктрину, в якій Росію розглядали як партнера, а не потенційного ворога, мене переслідували, провокували, погрожували, паплюжили, і я розумів, що довго не протримаюсь на роботі у Києві.

Проходячи біля книжкового стенда видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», я замилувався Іваном Малковичем, котрий рахував виторг на ярмарку з таким пієтетом, що мимоволі подумалось: Іван втримається. Починались великі гроші і великі переміни, і дай Боже, щоб ці великі гроші не стали на заваді розвитку великого Іванового поетичного дару. Нам і справді потрібні вірші на кшталт Шандора Петефі: «Свобода і любов п'янять одним бажанням. Я за любов оддам життя у цвіті раннім, а для свободи я пожертвую й коханням». Тільки слово «п'янять» для українців дуже небезпечне, бо за ним починається: «Пропив воли, пропив вози...», а при такій п'янці можна, не дай Боже, й Україну пропити. Поезія Івана Малковича твереза і сакральна.

І скільки б не називали І. Малковича «статечним буржуа» і «будівничим порцелянових міст», Іван не без емоцій, але з притомним оптимізмом і твердістю відповідає словами зі свого вірша «Військо»: «...Наша нація в чварах сконає... / Я не хочу це чути. Брехня! / Не над ними калина палає, / Не над нами реве вороння...» Отже, парадокси Івана Малковича - це парадокси Всесвіту і таїни життя: зима - літо; молодість - старість; пекло - рай... А подорожник кладуть не в салати, а прикладають до ран. Це може комусь не подобатись, але це - істина, про яку Ісус Христос сказав: «Шукайте Істину, і вона зробить вас вільними». Тож, будьмо вільними!

Активну участь у роботі літстудії «Літературні посиденьки» взяли Ганна Вітковіцька (ведуча), Михайло Іванків (голова місцевої сільської ради), Леся Ільницька (директор місцевого Будинку культури), Оксана Влашинець (вшанувала пам'ять краєзнавця Петра Арсенича), Ігор Геник (директор Середньоберезівської середньої школи, яку пропонують перетворити в гімназію), Василь Шкурган (поет, член НСПУ), Марія Симчич (лікар і поетеса), Михайло Уруський (поет і аналітик), Надія Манжуєва (поетеса), Анна Гнатишак (композиторка і поетеса), Іван Клим'юк (поет), Марічка і Ганна Левицькі (мати і донька, літератори), Микола Васкул і Володимир Кавацюк (обоє - депутати Косівської райради), Наталія Бодруг-Малкович (поетеса), Оксана Ільницька (поетеса, студентка), Оксана Сулятицька (керівник хору с. Середній Березів), Марія Ільницька (секретар Нижньоберезівської сільради), Ганна Малкович (завуч Середньоберезівської школи) та Ірина Бодруг (прозаїк).

У виступах літстудійців прозвучала гордість за свого земляка, поета і видавця, а тепер ще й лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Малковича. Дехто казав, що Іван, висловлюючись спортивною термінологією, вдало «впіймав хвилю», тобто, що йому пощастило, але мати Іванова, пані Юлія, розповіла, що після відзначення роковин передчасної смерті рідної Іванової сестри Люсі, яка теж була поетесою, Іван вдома, в Березові, читав вірш, присвячений сестрі, і в цей час йому зателефонувала з Києва поетеса Любов Голота і радісно повідомила, що читанням вірша, присвяченого його сестрі, остаточно переконала Комісію з присвоєння Шевченківської премії, що найвищу літературну нагороду України цього року належить віддати поету Іванові Малковичу. Телепатія чи втручання Янгола? Але мені чомусь на пам'ять прилинули рядки Іванового майже сюрреалістичного вірша: «Лице моє на воду тихо впало / І потекло, похитуючись вдаль». Так щиро і прогнозовано міг сказати тільки поет янгольських парадоксів.