На тлі серйозних, похмурих, драматичних новин, які щодня обсідають наші голови і викликають у багатьох депресію, з’явилося повідомлення, котре примусило посміхнутися.
Отож, почнемо з посмішки, бо далі – по ходу статті – нам буде не зовсім до сміху.

Посада – музейний кіт

З теорії добре відомо, що успіх у серйозній піар-кампанії часто залежить від того, яким креативним чином вдасться привернути увагу до певної події чи справи.
Коли відомого у вузьких колах львівського доцента Богдана Тихолоза призначили директором Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, це було зустрінуто фахівцями схвально, але не викликало широкого розголосу.
А розголос такий був вкрай потрібний – для промоції тих нових ідей, котрі має новий очільник Дому Франка.
І тут у співробітників Франкового музею виникла блискуча ідея, котра спричинила величезний піарівський резонанс у ЗМІ.
І ця ідея набула форми ось такого оголошення на офіційній сторінці музею у Facebook:
«Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка оголошує конкурс на заміщення вакантної посади музейного кота.
Кваліфікаційні вимоги до кандидатів:
а) обов’язкові:
– дитячий або юнацький вік (бажано 6-8 місяців);
– рудий колір шерсті (принципово!!!);
– чоловіча стать (не сприйміть за сексизм!);
– відсутність судимості та злочинних намірів;
– охайність і дотримання санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм;
б) додаткові:

	Рудий кіт у стилі Ван Гога – перша реакція соцмереж на оголошення

– лагідний характер і доброзичливе ставлення до братів наших більших і менших (відвідувачів, себто);
– розуміння специфіки музейного життя та актуальних завдань франкознавства;
– володіння іноземними мовами та знання основних засад життєвої філософії кота Мура;
– готовність ловити мишей та працювати в позаурочний час (зокрема, нічний);
– наявність ветеринарно-санітарного паспорта (якщо нема – то оформимо, тільки б людина... тобто, кіт був хорошим).
Кандидатів або їхніх офіційних представників людської породи просять зголошуватись у приват (на офіційній FB-сторінці або до директора Музею)».

Перша реакція на це оголошення була – самі розумієте – здивування. Але на підозри, що це може бути якийсь жарт чи розіграш, музейники відповіли, що серйозно шукають кота, який став би символом і живою душею музею.
Чому кіт? Та тому, що Іван Франко любив котів і мав такого вдома.
Чому рудий? Та тому, що франковий Мурлика був саме такого кольору.
У ЗМІ спричинився справжній ажіотаж. Оголошення та коментарі до нього передрукували десятки газет і сайтів. Посипалися карикатури, фотожаби, колажі.

Лілія Кузик, Сірушка, Б. Тихолоз, ведучий програми телеканалу НТА

Колишній заступник Генерального прокурора України Віталій Касько, котрий «розкрутив» справу так званих «брильянтових» прокурорів і був після цього звільнений, повідомив у соцмережах, що почувається потішеним і закликав: «У кого є гідні кандидатури – не проґавте! Цей конкурс обіцяє бути дійсно чесним і прозорим».
А на програму телеканалу НТА «Правда. Наживо» разом з Богданом Тихолозом прийшла прес-секретар ЛКП «Лев» Лілія Кузик і принесла кицьку. Розповіла, що звати її Сірушка, вона ніжна муркотунка і дуже сподівається знайти хорошого господаря.
На що пан Богдан, нічого не маючи проти Сірушки, принципово заперечив, нагадавши вимоги музейників: «Нам потрібен руденький хлопчик, бо такий був у Франка. Були і киці, але легендою став рудий красень із профілем доктора-терапевта. Тож, і шукаємо не просто кота, а Кота, Що Стане Легендою!»
А сайт Франкового музею почав публікувати справжній міні-серіал з детальних повідомлень про долю цього оригінального конкурсу.
Наприклад, таке оголошення з хештегом #КітФранка:

Дім Франка – Franko House #КітФранка
До уваги всіх зацікавлених, передусім, ЗМІ та потенційних жертводавців
#ДімФранка (Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка) визначився з основними претендентами на посаду МУЗЕЙНОГО КОТА. Завтра, у середу, 22.03.17, о 12.00, у музеї (вул. Івана Франка, 150) відбудеться підсумкове засідання конкурсної комісії, яка визначить остаточного переможця  :)
Після того очікуємо на перший візит Мурлики до свого нового дому. Сподіваємося, йому у нас сподобається!

	Будинок Франка у Львові

Якщо знайдуться раптом добрі люди, готові допомогти нам з облаштуванням побуту музейного кота і стати офіційними партнерами Музею, будемо вельми вдячні.
Мурлиці НАГЛО ПОТРІБНІ: ложе (лежанка), нашийник (можна з GPS  :)), мотузок для подальших прогулянок і бокс для ще дальших мандрівок, WC-лоточок з наповнювачем (найкраще силіконовий), тарілочки та, звісно, харчі.
Хто зможе, бодай, із чимось практично допомогти, стане почесним членом Клубу друзів Франкового дому та особистим приятелем пана Мурлики!  :)
Персональну дряпалку обіцяв Kitty Campus. Правда ж?  ;)
Усім дуже-дуже дякуємо за увагу і позитивні емоції!!! До зустрічі в будинку Франка!»
Використовуючи цю яскраву «фішку», музей Франка уже гарантував собі приплив відвідувачів. Кожен з яких спочатку запитає про кота і захоче його побачити, а потім і огляне експозицію та послухає екскурсовода – навіть якщо спочатку такого наміру у нього не було. Насамперед, це стосується молоді.
Прищеплювати інтерес до Франка, літератури й України через кота – може запитати хтось? А що ви думали! Психологічно це обґрунтовано і є класним методом.
Таким от чином тема Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка потрапила на перші шпальти газет і сайтів і стала топ-новиною, що чудово використали співробітники музею і, передусім, його керівник Богдан Тихолоз.
За ці дні він дав численні інтерв’ю, і після перших обов’язкових запитань про кота і долю конкурсу встигав сказати те, що вже стосувалося серйозних речей – і про стан музейної справи, і про плани музейників, і про необхідність розвитку української культури в найбільш широкому розумінні.
Зокрема, зачепив важливу і складну тему, заявивши: «Не треба зводити українську культуру до трьох давно канонізованих імен – Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки».
Б. Тихолоз правильно зазначає, що вони існують у міфологізованому вигляді – як Кобзар, Каменяр та Донька Прометея – що зменшує їхній живий творчий потенціал для сприйняття, передусім, сучасних молодих українців.
Тому господар Дому Франка пропонує: «Треба розширювати цю тріаду!
Чому, наприклад, не додати Сковороду, чиї портрети висіли в українських хатах до Шевченка? Чи Котляревський – страшенно цікава колоритна особистість – також заслуговує місця в цьому ряду.
Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, ціле ХХ сторіччя – Хвильовий, Тичина, Стус…»
Поклавши руку на серце, ніхто не зводить літературу, тим більше, культуру до цієї геніальної тріади. Бог дійсно любить Трійцю. Але ми глибоко шануємо українських поетів, літераторів, культурних діячів і попри список Богдана Тихолоза.
Адже він не згадав, наприклад, літературних велетів ХХ сторіччя – Максима Рильського, Євгена Маланюка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, інших – і це тільки в поезії!

Поети України

Попри складні часи їх проживання у радянську добу, знівечені цензурою та ідеологічним тиском, викручуванням рук, у кожного з цих поетів набереться своя «Золота книга» – більша чи менша – до якої ввійдуть найкращі твори, що переживуть віки.
День, коли я пишу ці рядки, вважається Всесвітнім днем Поезії, який з 1999 року відзначається рішенням ЮНЕСКО – важливого підрозділу ООН, що назвав поезію символом людського духу, котрий об’єднує людей.

Діячі АНТИПОЕЗІЇ

На противагу іконостасу поетичних велетів можна навести дуже своєрідний «іконостас» антипоетичних фігур, опублікований в соціальних мережах.
Антипоетичних в тому сенсі, що якщо поети об’єднують націю, країну і людство, то політики та бізнесмени певного штибу працюють зовсім не на єдність, не на країну, а на самих себе, коханих.

	Антипоети України

Вісім з дев’яти осіб на цих портретах – екс-регіонали: Р. Ахметов, Ю. Бойко, М. Добкін, Б. Колесников, Н. Шуфрич, О. Єфремов, Г. Кернес, О. Вілкул. Дев’ятий – В. Медведчук.
Усі вони свого часу очолювали області, були віце-прем’єрами, віце-спікерами, перебували на інших керівних посадах. І всі вони сьогодні перебувають зовсім не в позитивному ореолі, а в негативній тіні зроблених ними свого часу справ.
Усі вони перебувають під потужним вогнем масованої суспільної критики.
Усім їх різною мірою суспільство висуває великі претензії і найголовнішу з них – що тією чи іншою мірою вони сприяли розпаленню протистоянь в Україні, починаючи з президентських виборів 2004 року, коли країну саме регіонали з команди В. Януковича штучно ділили на, нібито, непримиренних «східняків» та «західняків», коли демократів та патріотів почали обзивати фашистами тільки за те, що любили українську мову, культуру і хотіли становлення української України.
До чого це привело на сьогодні – бачить кожен.
Але ось парадокс: ці люди і сьогодні захищені – як не депутатським мандатом, так статками чи своїми можливостями бути корисними нинішній владі.
Навіть О. Єфремов, який нині перебуває під судовим розглядом, сподівається на те, що йому вдасться уникнути в’язниці і вкотре разом з адвокатами переносить термін судових засідань.
І скільки б не критикували їх, як би жорстко не називали і не таврували їх у ЗМІ та соціальних мережах, на їхнє суспільне становище це не впливає.
Більше того – не один з них мріє про те, що чаша народного терпіння переповниться і розлючений народ дочасно, чи у запланований термін скине цю владу і тоді – чим чорт не жартує, поки Бог спить – доля може надати цим вчорашнім новий шанс повернутися до кермування країною.
Ну а як вони це роблять – добре показали три роки правління того, хто хотів «почути кожного», а, натомість, чув лише себе, свою сім’ю та своїх поплічників – тому й перебуває нині «у бігах» за поребриком.

Декомунізація шляхом … ампутації

Однією з технологій викорінення зі свідомості людей цінностей, стереотипів, символів совкового минулого України є декомунізація.
Треба відверто сказати – іноді вона йде «на ура», іноді – по живому, викликаючи невдоволення і протести.
Особливо в тих областях України, де живуть люди, зовсім не переконані в тому, що за часів СРСР було погано і яких за 25 років Незалежності різноманітні влади і режими – від Л. Кравчука до П. Порошенка – так і не зуміли переконати, що їхня внутрішня політика, особливо соціально-економічна, краща і життя своєму народові вони роблять заможніше, краще.

Світлина знизу: пошкодження чітко видно

Та й пропагандистський супровід декомунізації явно відстає від її темпів.
Зносячи якийсь пам’ятник, перейменовуючи якусь вулицю чи цілий населений пункт, влада інколи не дає собі ради так переконливо пояснити це людям, щоб вони були повністю згодні та ще й робили ті перейменування-знесення із задоволенням.
Це, зокрема, стосується й ефектного бронзового кінного пам’ятника Миколі Щорсу, заввишки 14 метрів, на бульварі Т. Шевченка у Києві.
Боротьба за те, щоб його демонтувати чи залишити, тривала досить довго, його намагалися підірвати ще 9 років тому, потім обливали фарбою тощо. Потім на якомусь етапі боротьба зависла. Було оголошено, що бронзового вершника планують перенести в музей тоталітарної пропаганди СРСР. Але з перенесенням затягнули.
Вихід з положення міська влада Києва знайшла тимчасовий і вбивчо примітивний: пам’ятник обтягнули матерією, конструкцією з прапорів, крізь яку силует вершника просвічував, але, нібито, й не існував.
Однак, не всі з цим були згодні.
І ось у ніч на 21 березня якісь невідомі відпиляли праву ногу бронзового коня нижче від коліна.
Подібна «ампутація» кваліфікувалася поліцією як вандалізм, але за прогнозами може бути кваліфікована як дрібне хуліганство.
Дрібне, напевно, тому, що ні Микола Щорс, ні пам’ять про нього, ні пам’ятник йому, за великим рахунком, сьогодні вже нікого з представників влади і, відповідно, з правоохоронної системи не цікавлять.
Бо, в інакшому випадку, таке грубе пошкодження пам’ятника в центрі європейської держави аж ніяк не могло вважатися дрібним хуліганством.
Та часи тепер дуже змінилися. І коли влада не виконує прийнятий закон про декомунізацію, часто знаходяться активні представники певних політичних груп, які подібними, прямо скажемо, нецивілізованими методами намагаються цю владу підштовхнути до виконання своїх обов’язків.
Коню Щорса ногу вже ніхто не буде поновлювати. Кінний пам’ятник Щорсу, напевно, в прискореному темпі все-таки демонтують. Бо в Чернігові на тамтешній Алеї героїв його погруддя вже повалили – також не дочекавшись цивілізованого демонтажу.
Проте, жодна дія не залишається без наслідків – іноді несподіваних та незапланованих.
Мільйони українських хлопчаків бачили в телерепортажах, як зашморгами руйнували і скидали різні пам’ятники, як розбивали їх на друзки кувалдами, як при цьому байдуже спостерігали поліціянти, не бажаючи втручатися у розгул стихії.
І, попри все інше, не один з них у підсвідомості залишив переконання: сила, навіть груба і варварська, може все, або майже все. Зокрема, ігнорування вимог закону чи правопорядку.
А це не краще підґрунтя для формування європейської правосвідомості в української молоді.

	Президент і Патріарх на виставці 100-річчя Української революції

Тож одним з факторів різкого сплеску правопорушень і злочинності подібна впевненість у перевазі сили над законом, напевно, є.
А декомунізація повинна бути. Тільки одночасно з очищенням від комуністичних символів вона має нести і виховну функцію, показуючи, що це можна робити цивілізовано, не порушуючи закон і не шокуючи мирне населення.
Жорстокість і варварство були повною мірою проявлені під час кривавого придушення Української революції, 100-річчя якої Україна відзначає.
Становлення демократичної, цивілізованої європейської та української України має відбуватися за високими світовими стандартами формування інститутів, законодавства, правосвідомості і моралі, щоб нам не було соромно перед світом за те, що інколи відбувається на наших теренах.

Післямова

У кінцевому підсумку, рудий кіт опиниться в музеї Франка. Кінь разом зі своїм бронзовим вершником Щорсом – в музеї тоталітаризму.
А в який музей помістити нас, українську націю – в музей безкінечного довготерпіння, в залу обманутих і пограбованих, в експозицію принижених і байдужих?
Чи, все-таки, в музей продовження й успішного завершення Української революції?