В купі новин про лінію фронту і блокаду торгівлі з окупантами промайнула вкрай невтішна інформація від волонтерів. У розпалі боротьби з блокувальниками правоохоронці затримали на під’їзді до лінії фронту волонтерів, котрі везли на фронт «швидку». І раптом з’ясувалося, що за три роки війни Міноборони не закупило жодного реанімобіля чи «швидкої»…

Волонтер Юрій Тира віз реанімобіль на Авдіївську «промку». Зупинили правоохоронці на повороті на Слов’янськ, не пустили, мовляв, «нехай за вами приїжджають ті військові, яким ви це все везете». Перед Тирою полтавські волонтери на тому ж повороті добу чекали, поки за ними не приїхали вояки зі Щастя. На тому ж повороті, а також на повороті біля Краматорська застрягли і волонтери «Марусиних ведмедів». Крім того, на повороті на Слов’янськ застряг ще й Сергій Жадан, котрий з групою музикантів та волонтерів їхав до військових з концертом і мусів шукати обхідні дороги, аби таки встигнути на концерт.
Правоохоронці відверто заявляли, що в них наказ – не пускати волонтерів. Люди наробили крику і ґвалту в соцмережах. Приблизно за добу ГУ Нацполіції в Донецькій області оприлюднило заяву: мовляв, ніякого наказу не було, волонтери можуть спокійно їхати, «просимо ставитися із розумінням до підвищених заходів безпеки в рамках контрдиверсійних заходів».
Не пройшли «підвищені заходи безпеки в рамках контрдиверсійних заходів», а видно, що дуже хтілося. Ще аби стіну поставити для волонтерів – то й взагалі було б добре, кількість перешкод для «торгівлі з партнерами» зменшилася б в рази, та й ціла війна зійшла би на ніц – лишилася би сама суцільна торгівля  із повільним підповзанням лінії фронту до Києва, а то й до Львова. Залежно від того, наскільки щедрими були б «торгові партнери». А хто би їх, тих «торгових партнерів», стримував – без волонтерської допомоги?

Черкаси. Активісти радо демонструють владі вміння будувати будки…

Бо, як то не дивно, хоч і пройшло вже три роки війни, а військо і далі тримається на волонтерах.
Тепловізори – від волонтерів, ножі для боротьби «в рамках Мінських домовленостей» – від волонтерів, приціли – від волонтерів, планшети для артилеристів – від волонтерів. Автомобілі для розвідки (і не тільки для розвідки) – від волонтерів. І навіть швидкі – й ті від волонтерів!!!

За три роки – жодної швидкої, жодного реанімобіля від Міноборони.
Ті автомобілі, котрі волонтери купують за кордоном, вживані, куплені за копійки, розмитнюються щоразу по кілька місяців, з дзвінками міністрам, «зіркам-волонтерам» і тому подібним людям – щоб помогли пропхати через митницю «в ручному режимі». Провезти верблюда через вушко голки не набагато тяжче, ніж провезти через українську (!!!) митницю швидку для українського (!!!) війська.
Щодня штаб АТО рапортує про вбитих і поранених бійців на лінії фронту. 15 березня за добу з боку ворога було зафіксовано 106 обстрілів, з них 44 з використанням мінометів, двічі танків та 1 раз артилерії калібром 122 мм. Поранено 6 українських бійців та одного травмовано.

Приблизно така ж кількість поранених – чи не щодня. Возять їх в чому вийде – де в ще радянських «таблетках», де в звичайних легковиках, кому пощастить – у привезених волонтерами з-за кордону вживаних «швидких». І от дивовижна річ: українські чиновники докладають неймовірних зусиль, аби тільки перешкодити волонтерам ввозити в Україну ті швидкі. І навіть якщо волонтери привезуть – то на баланс військові частини собі ту машину взяти не можуть – не дозволено. Возять напівнелегально. У деяких випадках взагалі можуть взяти і відібрати машину, бо «не стоїть на балансі», або «неекологічна». Пішки носити поранених – екологічніше, мабуть….
Шановні панове чиновники, щоб вас і всіх ваших нащадків до сьомого коліна так напівнелегально все життя возили до лікарень в радянських «таблетках» по фронтових дорогах. А по прибуттю чекали не профільні лікарі, а санітари з чималою дозою галоперидолу – аби помогти вам нарешті хоч трохи доторкнутися до реальності. До тієї реальності, в якій країна воює, і від того, наскільки швидко і легко їде авто, залежить життя бійців, а іноді – й лікарів в авто, оскільки окупанти по «швидких» стріляти не соромляться…
Здавалося би, кожен чиновник мав би це розуміти.
Але ж ні, без галоперидолу явно діла не буде, нема в цих кадаврів контакту з реальністю зовсім. Правда, з галоперидолом будуть мляві і сонливі – але це теж непогано, менше дурниць нароблять. Вони ніби й розуміють, що авто потрібно, ніби й знають, що три роки для фронту швидкі не купувалися – а ніц з собою вдіяти не можуть.

Так, для прикладу, волонтер Олександра Тарасова у своєму ФБ розповіла про надзвичайно цікаву для фахівців з роботи з хворими психіатричного профілю розмову із представником Міноборони.
Петро Канана, заступник директора Департаменту, начальник відділу європейської інтеграції та міжнародних безпекових організацій Міністерства оборони України на засіданні комісії з гуманітарних вантажів заявив, що не підтримує ввезення санітарного транспорту благодійними організаціями, які за свій рахунок купують такий автомобіль для військової частини.
Ну бо нема чого возити.

Час від часу влада вдає, що десь там ловить сигнали з реальності, але з якоїсь трохи паралельної. Тоді влада починає пропонувати волонтерам схвалити закупівлю для війська швидких від корпорації «Богдан».
Якщо хто не знає – засновниками корпорації були Порошенко Петро Олексійович та Свинарчук (Гладковський) Олег Володимирович. У 2009 році офіційно Свинарчук викупив у Порошенка контрольну частку. Із 17 лютого 2015 року Свинарчук працює на посаді першого заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
От оця от корпорація створила «нову армійську «швидку» – «Богдан-2251». І навіть рекомендувала ту швидку до закупівлі, мовляв, авто є «єдиною альтернативою застарілим УАЗ».
Волонтери на ту швидку плювалися трошки, бо якщо вона й ліпша, ніж «уази-таблетки», то не набагато. Хоча, звісно, краще, ніж пішки тягнути. Але от диво – нема!
Чи то не можуть грошей знайти, чи то не можуть домовитися верховний головнокомандувач Порошенко і перший заступник секретаря  РНБО Гладковський із засновником «Богдану» Порошенком та власником контрольного пакету акцій «Богдана» Гладковським.
Домовитися не можуть, але про всяк випадок бережуть такий цінний ринок від конкурентів – волонтерів із їхнім демпінгом на вживаних авто. А поранені – хто там ними переймається, тими пораненими.

Без фахівців у тонкій сфері розмноження субособистостей тут не обійтися. Особливо якщо одна з субособистостей – кадавр, гаманцево невдоволений.
І жодна гуманітарна допомога тут не врятує, жодні кошти – у кадаврів тільки зростатимуть апетити. Скільки їх вже, тих коштів, влито в українських владних кадаврів – страшно рахувати навіть.
Ще в грудні 2016 Єврокомісія виділила 4 млн. євро на гуманітарну допомогу Україні, Папа Римський –  €12 млн.
Найближчим часом ще більше кадаврів потішать: від ЄС прийде €600 млн допомоги, від США –$54 млн, МВФ обіцяє  $1 млрд кредиту.
А ще ж прибутки від торгівлі з «партнерами» з «неконтрольованих територій», здавалося би, мало би цілком вистачити для того, щоб хоч трохи з громадянами поділитися. Але ж ні! Навіщо?

Це страшне безвідповідальне ставлення до посадових обов’язків чим далі, тим більше вражає.
Волали на весь світ про Авдіївку, мовляв, караул, обстрілюють. Вже закордонні політики приїжджати почали, дивитися – таки справді обстрілюють. «Гради» можна запросто побачити у прямому ефірі фактично майже щодня. Місцеві мешканці вже навчилися шостим чуттям ті «гради» відчувати і виходити  на кухню робити чай за мить до того, як у кімнаті розірвуться «гради».
Спочатку гостей вражає оскаженіла жорстокість російських окупантів. Будемо сподіватися, що незабаром вони, разом зі всім суспільством українським, помітять і вражаюче жорстоку недбалість українських владоможців.
Бо що робить українська влада для громадян міста, котре постійно обстрілює ворожа артилерія? Плаче на весь світ, закликає всю країну возити в Авдіївку їжу, змушує електриків під ворожим вогнем героїчно ремонтувати ЛЕП, ремонтники під тим самим вогнем якось підрихтовують зруйновані будинки. Волонтери героїчно привозять ліки, їжу і дрова – попри те, що по пунктах роздавання гуманітарної допомоги окупанти теж стріляють, і люди гинуть прямо в чергах за гуманітаркою. Тобто, вибачте, не окупанти, а тимчасово неконтрольовані торгові партнери української влади, котрим, схоже, влада здала в оренду території, разом із заручниками, тобто, рабами, що проживають на цих територіях. І межа цієї орендованої території поволі повзе в бік Києва…

Найбільш нелюдське нехлюйство української влади – це її лицемірні спроби «евакуювати» громадян і ще більш лицемірні заяви, мовляв, із 35-тисячного (чи вже 20-тисячного) населення Авдіївки захтіли евакуюватися тільки якихось 200 осіб, та й ті потім повернулися. От дивіться, мовляв, які дивні люди – їх розстрілюють прямим наведенням, а вони під кулі повертаються, так їх до рідних руїн тягне.
Бодай би вам пір’я в роті поросло, панове чиновники,  з такими заявами, і з такою «евакуацією».
Що ці засранці мають на увазі під словом «евакуація»? Ми вас вивеземо з місця бойових дій – а там ви вже якось далі самі.
В кращому випадку дадуть якесь місце в санаторії, на базах літнього відпочинку чи в гуртожитку. Добре, якщо якийсь благодійний фонд перші дні надасть якусь допомогу. А далі – самі, самі, швиденько...
А де жити будете – то вже ваша проблема, що ви за життя собі на собачу будку не назбирали. Де працювати будете – теж ваша проблема, не треба було з Авдіївки рипатися.
В Авдіївці он робочі місця є – Авдіївський коксохім, попри «гради», активно працював на власника, Рината Леонідовича. Призупинився тільки на початку лютого 2017 року, та й то, якщо ЛЕП полагодять – піде працювати далі. Думка про евакуацію заводу до голови нікому не приходить – це ще тяжче, ніж думка про евакуацію громадян.
А громадянам без заводу що робити залишається?
Завдяки курсу долара громадяни, навіть якщо і знайдуть роботу, то все одно будуть фактично жебраками. Знімати житло для більшості з них – майже нереально.
От і повертаються люди назад під обстріли – а що їм робити?

Якби у владних засранців був хоч якийсь контакт з реальністю – могли би згадати, як виглядає евакуація, на жаль, масштабна евакуація в Україні була не так вже й давно.
Після Чорнобильської катастрофи по всій країні будувалися цілі райони будиночків для переселенців, люди отримували житло, роботу і цілком пристойну допомогу – щоб можна було спокійно жити на новому місці.
На допомогу мешканцям Донбасу до України приходять мільйони і мільярди – і де вони? В електронних деклараціях чиновників?  Купа будинків на селах пустує, земля в регіонах пустує, колишні колгоспи стоять розвалені. Та закупіть же ж ви хати для тих біженців, надайте їм безвідсоткові кредити на фермерське господарство, проведіть для них курси перепрофілювання – купа проблем відразу вирішиться. І села відживуть, і дрібний бізнес підніметься.
Відірвіть же ж ви хоч частину тієї допомоги на користь людям, зекономте на золотих унітазах і золотих лопатах, поможіть країні, котра вас, паразитів, на своєму горбі виростила.
Але ж ні – не можуть. Бракує зв’язку з реальністю, ніяк тонку нитку реального життя не можуть вловити без сорочок з оригінальним дизайном рукавів…