Навіки слава нашим Героям та вічна їм пам’ять, адже для солдата немає нічого страшнішого, ніж бути забутим.

Коли здорові хлопці випускають автомати та безсило плачуть, опустивши голови до землі; коли хірург тремтячими руками намагається на вулиці закурити цигарку у той час, коли в операційній накривають чиєсь втомлене обличчя; коли водієві реанімобіля тихо кажуть: «Не газуй, не треба. Не встигли»; коли бліда, як смерть, дружина відсторонено відповідає в телефонну слухавку: «Завтра о 12:00. Так, приходьте. Так, його вже привезли», перебуваючи у павутинні кататонічного шоку; коли мати не спить, не їсть, не рухається, а лише дивиться, дивиться нерухомим поглядом на світлину свої дитини не випускаючи фото з рук… – це все те, що ховає у собі суха фраза: «За минулу добу загинули...»
Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про бійців, загиблих у російсько-українській війні.

Микола Нічега

Микола Леонідович Нічега (позивний «Ніж») народився 16 березня 1993 року, у місті Кривий Ріг.
Справжній джентльмен, Микола завжди був спокійним, ввічливим, розсудливим, адекватним, дуже сильним фізично. Краса та інтелект були його постійними супутниками на життєвому шляху. Він ніколи не казав зайвого. А все, що казав, мало свій глибокий сенс.
Патріот України, справжній ідейний захисник свого народу, цей воїн дуже полюбляв дві речі: патріотичні акції, марші та вибухівку. Від останньої у нього моментально загорялися очі, особливо, коли була можливість випробувати щось нове.
На початку лютого 2015 року хлопець прибув до полку «Азов». Від 2 до 12 лютого 2015 року проходив базову підготовку, але за період служби Микола пройшов ще багато курсів та навчальних полігонів.
17 лютого 2015 року Миколу Нічегу відрядили в зону війни.
Одразу потрапив у розвідку танкового батальйону «Азова». Але, як на нього, навіть там було замало адреналіну. Микола «хворів» вибухівкою, мінами, тому через кілька місяців перейшов у розвідроту.
Розвідник-підривник групи розвідки спеціального призначення окремого загону спецпризначення «Азов».
Загинув увечері 23 жовтня, на Маріупольському напрямку, внаслідок потрапляння у пастку під час знешкодження міни МОН-50.
Похований 26 жовтня, у Кривому Розі. Воїна посмертно нагородили орденом «За заслуги перед містом» III ступеня.

Микола Федоришин

Микола Іванович Федоришин народився 12 жовтня 1981 року, в селі Дубове, Тячівського району, Закарпатської області. Мешкав у селі Ракове.
Солдат-контрактник, гранатометник 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Воював у багатьох гарячих точках цієї війни.
12 квітня 2016 року під час бойової вахти біля шахти Бутівка ворожий снайпер поцілив бійцеві у щелепу. Миколу оперативно привезли до Дніпра, у лікарню імені Мечникова. Важка куля снайперського калібру пройшла крізь виличну кістку й зупинилась біля основи черепа, тож, щоб дістати її, кілька хірургів одночасно оперували бійця дві години. Та все ж кулю вийняли, і вже через день Микола прийшов до тями.
Наприкінці квітня воїн повернувся до дружини та своїх дітей. Однак, через кілька тижнів виникли ускладнення – у воїна почалися проблеми з кишківником. Спочатку рятували Миколу у Мукачівському госпіталі, потім він проходив реабілітацію у різних санаторіях, однак самопочуття не покращувалося.
Микола Іванович боровся за життя до останнього, він не здавався, поводився мужньо, як справжній чоловік та боєць. Однак, 22 жовтня чоловік помер від гострого панкреонекрозу.
Похований 24 жовтня, у селі Дубове. Залишились мати, дружина та троє дітей.

Дмитро Саєнко

Дмитро Олександрович Саєнко (позивний «Череп») народився 20 листопада 1981 року, в Дніпрі.
Після закінчення 9 класів школи вступив до вищого професійного училища, де здобув спеціальність «тракторист, водій широкого профілю».
З 18 років Дмитро займався євроремонтами, захоплювався риболовлею, мріяв стати військовим, як і його дідусь. Мав дуже добре серце та невичерпний запас гарного настрою, але, при цьому, нікому не дозволяв образити ані себе, ані свою родину.
22 квітня 2015 року був призваний до лав ЗСУ, проходив службу у 40-й окремій артилерійській бригаді. Після закінчення служби зробив те, що багато хто зробити не може або не хоче – Дмитро Олександрович повернувся на війну вже добровільно.
Військовослужбовець резервної роти «Чорний туман» 5-го окремого батальйону Української Добровольчої Армії.
Загинув 23 жовтня, у промзоні Авдіївки, внаслідок розриву гранати, прикривши її своїм тілом, врятувавши побратимам життя.
Похований 25 жовтня, у Дніпрі. Залишились мати та брат.

Сергій Алефіренко

Сергій Олександрович Алефіренко народився 30 червня 1992 року, в селі Моначинівка, Куп’янського району, Харківської області.
У 2010 році закінчив вище професійне училище № 34 за фахом «повар-кондитер».
Відтак, був призваний на строкову службу, яку проходив у 40-й бригаді тактичної авіації, служив на аеродромі у взводі охорони.
На початку цього року підписав контракт після навчань, навесні прибув у розташування свого бойового підрозділу.
Молодший сержант, старшина 5-ї роти 2-го мехбату 92-ї окремої механізованої бригади.
Дуже чемна та вихована людина, стриманий та виважений боєць та командир, ставився з повагою до своїх підлеглих та старших за віком чоловіків. Щодня знаходив вільну хвилину, щоб порозмовляти телефоном зі своїм паралізованим татом, якого дуже поважав та любив.
Загинув 26 жовтня, приблизно о 21:00, у районі міста Мар’їнка, Донецької області, внаслідок уламкового ураження під час обстрілу наших позицій з АГС. Помер у дорозі до лікарні.
Похований Герой 29 жовтня, у селі Кучерівка. Залишився паралізований батько.

Дмитро Буренко

Дмитро Сергійович Буренко народився 28 серпня 1989 року, в Мелітополі.
2007 року закінчив вище професійне училище за фахом «електрогазозварювальник», потім відслужив в армії.
25 квітня 2015 року був призваний за мобілізацією, згодом підписав перший контракт на півроку, а потім – і другий.
Старший матрос, навідник МТЛБ десантно-штурмової роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Дмитро також був відповідальним за матеріальне забезпечення роти, облікував майно та волонтерську допомогу. Його цінувало командування, яке планувало незабаром дати воїну звання сержанта.
Дуже спокійна, ввічлива та порядна людина, Дмитро Сергійович уособлював у собі квінтесенцію справжнього захисника Батьківщини, був сміливим та виваженим, ніколи не відмовляв у допомозі своїм побратимам.
Загинув 27 жовтня, о 17:00, поблизу Павлополя, внаслідок уламкового поранення в голову під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 31 жовтня, у Мелітополі. Залишились мати та брат.

Руслан Бабівський

Руслан Геннадійович Бабівський народився 21 квітня 1972 року, в місті Бровари, Київської області.
Потім переїхав до села Гуменники, Коростишівського району, Житомирської області, а згодом – у Новоград-Волинський. Протягом останніх 5 років мешкав у селі Лідівка.
У 2005 році помер його батько, у 2006 – мати.
Після школи пішов до армії, де служив зв’язківцем, а потім залишився на понадстрокову службу. Працював на заробітках.
Порядна, чемна та вихована людина, яка завжди могла зібрати себе в кулак при негараздах. Руслан Геннадійович, уже перебуваючи на війні, дуже мріяв нарешті побачити свого чотиримісячного внука.
11 жовтня 2016 року підписав контракт із ЗСУ на 3 роки.
Солдат, старший гранатометник 54-го окремого розвідувального батальйону.
Загинув 28 жовтня, приблизно о 15:00, в районі Маріуполя, внаслідок потрапляння його групи під потужний мінометний обстріл.
Похований 31 жовтня, у Новоград-Волинському, на Алеї Слави. Залишились рідна сестра, син та дві доньки.

Юрій Волков

Юрій Васильович Волков народився 24 червня 1989, у місті Новоград-Волинський, Житомирської області.
Із трьох років він не знав, що таке батьківська турбота та материнська любов. У його сім’ї настали важкі часи, тому його та ще двох його братів (а всього в родині було п’ятеро дітей) віддали у дитячі будинки. Коли його вирішили знайти, то довго не могли цього зробити, аж поки не дізналися, що Юра перебуває в дитбудинку, що у Денишах, під Житомиром.
Після випуску з інтернату вступив до вищого професійного училища, де здобув фах електрика. Після цього Юрій Васильович переїхав жити до матері у село Романівка.
Підробляв в Овручі у столярному цеху, різноробочим на будівництві, понад рік – охоронцем у ТРЦ «Блокбастер» у Києві.
Коли постало питання, яким шляхом іти далі, Юрій обрав військовий та у квітні 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.
Військовослужбовець 54-го окремого розвідувального батальйону.
Хлопець потрапив під ворожий мінометний обстріл 28 жовтня, близько 15:00, у районі Маріуполя. 29 жовтня він помер у лікарні від шоку та численних уламкових поранень лівої частини тіла.
Похований 31 жовтня, у Новоград-Волинському, на Алеї Слави. Залишились брати та цивільна дружина на 9-му місяці вагітності.

Дмитро Захаров

Дмитро Андрійович Захаров народився 29 жовтня 1994 року, в селі Новопокровка, Солонянського району, Дніпропетровської області.
2012 року після закінчення Новопокровської гімназії вступив до транспортно-економічного коледжу в Дніпрі, який закінчив у 2015 році за фахом «помічник машиніста».
Дуже захоплювався футболом. Був щасливим, коли у дворі Дніпра, куди він переїхав жити, зміг за короткий час зібрати команду.
31 серпня 2016 року хлопець поїхав до Миколаєва та підписав там контракт зі ЗСУ на три роки.
Матрос, навідник СПГ 2-го взводу 2-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Дмитро завжди прагнув в усьому бути кращим, ніколи не здавався, ніколи ні на що не скаржився, звичка кидати якусь справу на півшляху була йому не притаманна. Він добре стріляв, а своє майбутнє пов’язував лише з військовою кар’єрою. Воїн хотів змін в армії, змін на краще. Змін, які б дійсно вивели нашу армію на світовий рівень.
Загинув 18 жовтня 2016 року, приблизно об 11:00, біля селища Водяне, Волноваського району, Донецької області.
Це був другий його день на нульовій позиції. Це був перший та останній його бій.
Ворожа ДРГ раптово почала обстріл наших позицій, Дмитро у той час був в окопі на бойовому чергуванні. Воїн стріляв по ворогу, намагаючись знищити вогневі точки супротивника. Під час перезарядки у місце, де він перебував, прилетів ВОГ. Через три секунди хлопця не стало.
Поховали Дмитра 20 жовтня, у селі Новопокровка. У нього залишились мати, батько та молодший брат.