Минулого року подією № 1 в Україні стало визволення малопримітного на мапі бойових дій селища Новолуганське, розташованого на тій самій Світлодарській дузі, про яку сьогодні змушені чути навіть найзатятіші пацифісти. Країна тільки й говорить, що про ДАП, «Промку», «Дугу» і їхніх захисників. Дивуватися тут нічому, адже втрачати державні території в моменти розгубленості завжди легко, повертати ж... Повертати ж доводиться кров’ю, і кров’ю дуже великою.

А віднедавна говорять ще й про «Наступ», великий, одночасний, добре підготований наступ чи, радше, контрнаступ українських військових на «Сіру зону», утворену внаслідок небажання російсько-терористичних військ неухильно дотримуватися мирних Мінських домовленостей і початкової неготовності Києва до активної оборони на Донбасі. Ситуацію, як тепер уже можна впевнено стверджувати, вдалося переломити лише під кінець 2016 року, і Новолуганське, як перший населений пункт, відбитий у ворога за рахунок нової стратегії, слугує тому яскравим підтвердженням.
Інші населені пункти штабом АТО наразі не називаються, мовчать там і про вірогідні адреси нових перемог. Про них говоритимуть постфактум, як того й вимагають закони. Тоді як військова тактика змушує постійно маневрувати, бо ж той, хто не наступає, той неодмінно відступає, хто не отримує, той втрачає. Так стверджують неписані правила військового протистояння.
Й останні наступи на окремих ділянках фронту теж зародися не вчора. Як і кожного разу, їм передувала важка і виснажлива праця під час отримання контролю над панівними висотами, а вже потім застосування прийомів «кільця», «напівкільця» і, як наслідок, впевненого просування української мотопіхоти і танків на нові й нові кілометри. Варто зважати і на таку суттєву відмінність армії України від окупаційних сил, як відсутність легковажного ставлення до життів вояків. Яким би дивним це зараз для когось не пролунало, але людей у ЗСУ, НГУ та добробатах у нас бережуть. І не тільки тому, що у нас їх, якщо брати до уваги кількісні показники росіян, порівняно небагато. Ні, тут ще вдаються взнаки державні традиції, етнопсихологія українців. Недисциплінованості, а то й відвертого нехлюйства в окремих підрозділах у нас вистачає. Не без того... Але людьми у нас, як на протилежному боці фронту, не розкидаються. Практика безоглядних атак літа 2014-го теж вже належить історії.

Мета контрударів

Аби ніхто не звинуватив нас у порушенні військових таємниць, перекручуванні фактів або ж у дезінформації в інтересах агресора, одразу зауважимо: українські військові шляхом добре продуманих контрударів
а) вирівнюють лінію фронту в межах Мінська-1, за яким той самий стратегічний для усього Донбасу залізничний вузол Дебальцеве має бути по цей бік «лінії розмежування»;
б) стримують подальше просування 1-го та 2-го «Армійських корпусів» ЗС РФ, як безпосередньо відкидаючи їх чи унеможливлюючи їхній наступ за допомогою щільного вогню й тактичного блокування, так і позбавляючи їх контролю над транспортними розв’язками й ключовими позиціями;
в) убезпечують великі населені пункти від раптових ударів, у чому, зокрема, полягає наша активна оборона на Маріупольському напрямку, де захисники України крок за кроком відсувають ворога на північний схід, аби більше не були можливими безпосередні вогневі контакти росіян з міською смугою Маріуполя й такі жахливі обстріли житлової забудови, які ми зараз можемо спостерігати в Авдіївці.
Ще два роки тому подібне мало місце у металургійній столиці Приазов’я, коли колаборант-міліціонер наводив російську артилерію на один з блокпостів на в’їзді до міста, а окупанти, натомість, поцілили у житловий масив «Східний». За даними ОБСЄ, вогонь вівся з Октября та Заїченка (див. нижче). Тоді снаряди від московських «Градів» лягали прямісінько на місцевий ринок, автостоянку, дитячі майданчики та влучали у багатоповерхівки. Загинула 31 особа, 117 отримали поранення. Переважна більшість постраждалих – цивільні, серед вбитих росіянами були й діти...
Нині ж Маріуполь цілком небезпідставно вважається мирним містом. Там проводяться багатотисячні концерти, успішно функціонує державний університет, не переривають свою роботу дитячі садки та школи, а Донецька обласна військово-цивільна адміністрація навіть мала намір відновити діяльність аеропорту.
До речі, саме в передмісті Маріуполя мала місце Широкинська наступальна операція – перша успішна масштабна контратака з початку періоду позиційного (окопного) протистояння української війни за Незалежність. Покрокова тактика відсовування ворога продовжується там і дотепер.

Де зараз вирішується доля Донбасу

Нескладний рельєф степової рівнини, а також порівняно невелика концентрація у цьому районі угрупувань окупантів дозволили українським силам розвинути наступ на розташоване на Маріупольському напрямкові село Пікузи (радянська назва – Комінтернове). Завдяки тому, що ЗСУ контролюють тут обидва береги Кальміуса, плацдармом для звільнення Пікузів слугують Талаківка та Водяне. Паралельно триває підготовка до повернення під українську юрисдикцію населеного пункту Октябрь, де по позиціях ворога – якщо росіяни та бойовики не заберуться звідти самі – битимуть з уже звільненого Пищевика.
Після Нового року волонтери та інформаційні ресурси сепаратистів неодноразово тішили патріотично налаштовану громадськість звістками про успішні позиційні бої на околицях Пікузів. Пізніше інформація підтвердилася, наразі українці тримають село у напівкільці, а також підійшли впритул до висоти «Дєрзкая» на схід від Водяного. Дехто з прихильників «шапкозакидацтва», до того ж, стверджував, що Пікузи вже «взяли», але це поки що так і лишається питанням найближчої перспективи.
Юридичний момент: як Пікузи, так і Октябрь утримуються російсько-терористичними військами всупереч положенням, закріпленим Мінськом-1. Пікузи довго були «нічийними», себто, тривалий час не мали на території своєї сільради жодних вояків чи техніки, чим наприкінці 2015-го скористалися росіяни, й у властивий їм, як класичній армії загарбників, спосіб отаборилися там, де не відчували жодного спротиву. Близько 08.00 за Києвом 22 грудня 2015 року російські найманці в’їхали туди на БТРах, й виїжджати звідтам поки що не планують, чудово усвідомлюючи той факт, що від географічного центру цього району, селища Червоноармійське, Донецької області, українців відокремлюють наразі тільки Пікузи та наступне за ним (якщо дивитися з боку Маріуполя) ще менше село Заїченко. А на відкритій місцевості приморського Півдня, де немає притаманних Центральній Донеччині бетонних конструкцій промислових об’єктів та великих міст (й, відповідно, «живого щита» у вигляді тамтешніх місцевих мешканців), стримувати наступ добре вишколених регулярних сил, погодьтеся, досить важко.
Принциповим для нас є й опанування висоти «Дєрзкая», за рахунок утримання якої росіяни прикривають свої рубежі у Новоазовському районі. Особливо у південній його частині – по лінії Заїченко – Азов (радянська назва – Дзержинське) – Ленінське – Саханка.
Окрім убезпечення агломерацій Cартана – Талаківка – Ломакине, Павлопіль – Орловське й, власне, Маріуполя, видворення окупантів з Пікузів та Октября дозволить

	Українські сили працюють над транспортною блокадою окупантів у Горлівці. Із заходу вони вже контролюють Авдіївську розв’язку, зі сходу - просуваються на Дебальцеве

позбавити їх значної свободи маневрів, українські ж воїни зможуть зосередитися на операції з визволення Червоноармійського, а услід за ним і розташованого на березі Азовського моря Новоазовська. Червоноармійське – це центр Новоазовщини, і його успішне визволення відріже ворожій війська у південній частині району від допомоги з півночі.
Також варто зауважити, що розпіарений кремлівською пропагандою власний «вихід до моря», котрий, нібито, є у «ДНР», це лишень вузенька смужечка узбережжя у Новоазовському районі. Росіянам вона потрібна виключно для шантажу української сторони ймовірним «ДНРівським» «ударом з моря» по Маріуполю, який наразі є проблематичним навіть з теоретичної точки зору. Повне звільнення Новоазовського району натомість не лише дозволить вийти на довоєнні позиції на українсько-російському державному кордоні, але й забезпечить можливість позбавити ворога, бодай, теоретичної можливості замаху на мир та безпеку Маріуполя, а разом з ним, – й усього примор’я.
Так само у тристороннє кільце українськими військами узято й тимчасово окуповане 22-тисячне місто обласного підпорядкування Докучаєвськ, розташоване на відстані 40 км на південь від Донецька.
Окрім найбільшого у Європі флюсодоломітового комбінату, особливістю цього промислового центру є те, що російсько-терористичні сили нині використовують його як плацдарм для оборони Донецька з півдня. Звідти постійно відбуваються артобстріли українських позицій вздовж автотраси Донецьк – Маріуполь, бо, як цілком небезпідставно вважають у Генштабі РФ, взявши місто, можна буде обійти столицю шахтарського краю ще з одного напрямку, таким чином узявши її у тристороннє кільце, тоді, коли наразі українська армія блокує ворога у Донецьку із заходу (Мар’їнка, Красногорівка, Піски) та півночі (Опитне, Авдіївка).
Як і в Донецьку чи Горлівці, російська сторона тим часом не приховує, що здійснює вогонь з позицій у житлових масивах Докучаєвська. Настанов Путіна щодо того, аби прикриватися жінками й дітьми, офіційно озвучених ним під час анексії Криму, дотримуються там непорушно. Дана обставина, безумовно, значно ускладнює контрзаходи зі знешкодження ворожої артилерії, проте одночасно «розв’язує руки» українському командуванню у низці тактичних моментів й позбавляє сумнівів щодо необхідності повного витіснення окупантів з міста.
Останні ж події на невеликому оперативному просторі між Авдіївкою та Донецьком пов’язані не тільки й не стільки зі самим Донецьком, як із Горлівкою-Єнакієвим. Туди ж вписується й впевнений наступ на Дебальцеве на Світлодарській дузі. Затиснуті з усіх сторін нові «господарі» Горлівки, по-перше, не матимуть можливості поповнення живою силою та боєприпасами з РФ, по-друге, опиняться відрізаними від інших сепаратистських анклавів, найбільшими з яких після оточення Горлівки лишатимуться підконтрольний «ЛНР» правий берег Сіверського Донця та Донецьк-Макіївка.
Водночас, не складно помітити, що рух українських сил на Дебальцеве виглядає більше впевненим, ніж активність у трикутнику Донецьк – Авдіївка – Ясинувата, де дії бійців АТО ускладнюються пов’язаними з Ясинуватським залізничним вузлом багатьма економічними інтересами, а також потенційною небезпекою для мирних мешканців від руйнування Донецької фільтрувальної станції. Проте, діють тут українські сили одночасно на кількох флангах, і діють достатньо впевнено. Хоча й обережно, чим, зокрема, можна пояснити нещодавнє раптове взяття під контроль фільтрувальної станції, а потім не менш раптовий відхід ДУКу.
Не мають наміру українські бійці лишати й свої позиції, здобуті під час післяноворічного загострення під містом Первомайськ, Луганської області, не дивлячись на звинувачення терористичної організації «ДНР», що це тепер уже ми, начебто, «порушуємо» Мінські домовленості. Військово-тактична логіка активності біля Первомайська є точно такою ж, що й у решті подібних випадків: розширити кільце оточення. Зокрема, якщо вибити окупантів (або ж змусити їх піти самих) з Калинового, що на південь від Первомайська, то двостороннє українське оточення перетвориться там на тристороннє. А хто і що «порушує» на нашій землі, на суверенній території України, це ми завжди вирішуватимемо самостійно.