Вислів «Втома від України» доволі часто зустрічається у ЗМІ, які цитують політиків та експертів різних країн. Складається враження, що Україна, як бідна і недолуга родичка, щось робить не так і тим втомлює когось, хто може вважати себе родичем багатим, а тому й нетерпляче-дратівливим стосовно тієї, котра в його броньовані двері спочатку відчутно гримала, потім стукала, а нині ледь чутно шкребеться.

Варто проаналізувати, що насправді відбувається, хто як себе поводить, від чого народжується ця сама втома і хто їй народитися та посилюватись допомагає.

Діагноз

Наведу свіже застереження, яке озвучив співголова правління Фонду ім. Гайнріха Бьолля (Берлін) Ральф Фюксе: «Необхідно реалістично дивитися на те, що підтримка України дещо зменшується, зростає втома від України в деяких колах західноєвропейської громадськості ... Це – великий успіх російської пропаганди, яка показує Україну як щось незрозуміле.
Путін розповідає про Україну як про якесь штучне утворення, несправжню державу. На жаль, ця пропаганда успішна в деяких частинах Європи…».
Отже, Р. Фюксе ототожнює так звану «втому від України» зі зменшенням міжнародної підтримки і причиною її називає, насамперед, успішну російську пропаганду.
А успіх цієї пропаганди полягає в тому, за словами Р. Фюксе, що Росії, нібито, вдається представити Україну перед обличчям Заходу (і не тільки) незрозумілою, несправжньою, штучним утворенням.
Іншими словами – в аспекті державності недолугою.
Діагноз прозвучав. Є й інші діагнози від різноманітних експертів та політиків.
Але для початку нашого аналізу і процитованого достатньо.

Коли виник цей діагноз?

Вперше стосовно нашої країни цей вислів виник більше, ніж 10 років тому. Політика президента Ющенка і тогочасної Верховної Ради України була такою зигзагоподібною,

	Так російські пропагандисти формують постановочну картинку – діти Донбасу бавляться боєприпасами

протистояння Ющенко-Тимошенко і всередині еліт таким запеклим, що в 2006 році вперше заговорили про «Ukraine fatigue» («втома від України»).
Через 10 років, у лютому 2016, прес-аташе ЄС в Україні Д. Стулік, розчарований непослідовним та повільним прийняттям низки законопроектів у ВРУ написав: «Важко бути адвокатом України... Ця «втома від України (Ukraine fatigue)», як грип».
За цих 10 з хвостиком років змінилося три президенти України, не один склад Верховної Ради України та уряду. А втома, як одна зі стійких реакцій на політику влади нашої держави, залишилася.
Однак, феномен цієї втоми не є простим. Він має різні аспекти, функціонує на різних рівнях, його формують чи відчувають різні суб’єкти.
Точніше кажучи, свідомо формує це почуття один суб’єкт поза межами України, несвідомо (ненавмисне) – декілька власних, внутрішньо-українських суб’єктів, а відчувають це ті, хто чекає успіхів України – як на міжнародному рівні, так і всередині країни.

Хто формує свідомо?

Читачі добре знають, що свідомо формує імідж України як країни, що всіх, нібито, втомлює, здебільшого, одна держава – Російська Федерація.
Інформаційна війна, як головний елемент гібридної війни, передбачає перетворення пропаганди на вкрай агресивну форму впливу на громадську думку як всередині своєї країни, так і назовні – на об’єкт війни і на треті сторони, що мають сформувати своє ставлення до факту війни та її сторін.
У даному випадку можемо констатувати: російська пропаганда має домінуючий вплив на власне населення, помітний вплив на частину населення України (здебільшого, традиційно проросійську) і доволі значний влив на політико-бізнесові кола та умонастрої країн європейського, американського та деяких інших континентів.
Вплив на власне населення фіксується у тому, що політику президента РФ В. Путіна підтримує стабільна переважна більшість росіян (близько 80% за даними російських соціологів).
Вплив російської пропаганди (прямий та дотичний) на українців дослідив, зокрема, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) у грудневому 2016 року опитуванні на замовлення ГО «Детектор медіа».
Соціологи наголосили: «Респонденти відповідали, наскільки вони поділяють, чи не поділяють різні твердження про події в країні. Частина з цих тверджень – пропагандистських кліше – поширюються російськими ЗМІ та українськими ЗМІ з проросійською позицією, частина – є дискурсом українських ЗМІ. Метою було з’ясувати, як громадяни сприймають ці меседжі.
Особливістю опитування є те, що громадянам було запропоновано відповісти на питання «Якою мірою ви згодні чи не згодні з наступними твердженнями, які поширюються засобами масової інформації»; серед цих тверджень були такі:
«Події, що відбулися взимку 2014 року в Києві – це незаконний збройний переворот» – за результатами опитування 34,3% респондентів по всій Україні погоджуються з цим. Найбільше погодилися з такою тезою на Півдні (51,1%) та Сході (57,3%) країни.
З тезою, що «Події, що відбулися в Києві взимку 2014 року – це народна революція», погодились 56,4%. Переважають такі переконання на Заході (80,5%) та у Центрі (60,8%) країни. У той час, коли на Сході так відповіли 28,8% опитаних, а на Півдні – 38,5%.
Із твердженням, що «Санкції Заходу тиснуть на Росію, її ресурси вже закінчуються», погодились майже 25% (5,7 % – повністю згодні, 19,1% – скоріше – згодні), не погодились 47,2%, «важко сказати» – 28,1%.
З тезою, що «Санкції завдають збитків лише самій Європі і США і скоро будуть скасовані» погодились 37,2%, не згодні – 31,7%, «важко сказати» – 31,1%.
Більшість громадян покладають відповідальність за зрив перемир’я та Мінський процес на Росію, а не на Україну. Так, 66,4% опитаних погодились із твердженням «Росія та «ЛНР/ДНР» цілеспрямовано зривають перемир’я і Мінський процес», тоді як 38,8% підтримують твердження, що «київський уряд цілеспрямовано зриває перемир’я і Мінський процес».
Відсоток тих, хто підтримує думку, що відповідальні за продовження війни український уряд та олігархи, майже зрівнявся з відсотком тих, хто покладає відповідальність за це на Росію.
65,5% опитаних погодились із тезою, що «війна триває, тому що вона вигідна київському уряду і олігархам».
70,7% погодились із тезою, що «війна триває, тому що Росія не виводить свої війська з Донбасу і не припиняє підтримку «ЛНР/ДНР».
Результати дослідження дозволили зробити висновки про внутрішню суперечність, амбівалентність сприйняття та інтерпретації одними й тими ж опитуваними різних подій.
Переконайтеся самі:
«Так, 9% респондентів одночасно підтримують обидва твердження: що в 2014 році відбувся і збройний переворот, і народна революція.
Можливо, тому, що вважали ніби народна революція здійснюється через збройне повстання (за стереотипом «Штурм Зимового палацу у 1917 році»).
22,3% респондентів одночасно покладають відповідальність за зрив Мінського процесу і на Москву, і на Київ (за стереотипом – «Обоє винні»).
44,8% респондентів одночасно вважають, що війна триває через зацікавленість українських уряду й олігархів та через те, що Росія не виводить війська з Донбасу і підтримує «ЛНР» та «ДНР» (за стереотипом – «Обоє рябоє»)?

Хто формує ненавмисне?

Влада «втомилася» від народу і відгородилася від нього на Хрещатику кліткою

Суб’єкти цієї групи перебувають, здебільшого, всередині України.
Вони не формують спеціально та цілеспрямовано враження від України як країни, що всіх уже втомила чи, принаймні, дедалі більше втомлює.
Але їхня власна діяльність чи бездіяльність, їхні інтереси та цілі є такими, що діючи (не діючи), реалізуючи свої інтереси та досягаючи власних цілей вони, як побічний продукт, породжують відчуття втоми від України.
Оскільки є важливими частинами того політичного та фінансово-економічного механізму, який і має спрямовувати Україну у певному напрямку чи навпаки – здатен її гальмувати, інколи зовсім невчасно та недоцільно.
Передусім, це правляча фінансово-політична група: президент України, глави уряду та парламенту, правляча парламентська коаліція, очільники центральних державних органів, глави місцевих адміністрацій, лояльні їм олігархічні та бізнесові кола, ЗМІ, громадські організації тощо.
Якщо ця потужна правляча верхівка держави сповідувала б кращі національні та загальнолюдські цінності і, відповідно до них, проводила б правильну внутрішню та зовнішню політику, керувалася б виключно, або хоча б у більшості випадків, державними інтересами, не займалася б політиканством і боротьбою за владу та її утримання, не захоплювалась би непомірним прагненням розбагатіти, зокрема, незаконними та злочинними засобами, вміла б жорстко сповідувати і виборювати принципи справедливості, показувати приклади гідного життя та скромної поведінки, боротися з бідністю та опікуватися життям свого народу, цілеспрямовано формувати життєдайну й усвідомлену етнічну та політичну Націю на основі міжнаціонального та міжконфесійного миру, вибудовувати сильну, демократичну, правову Державу – тоді б Україна мала б такий розвиток, що від неї ніхто б і ніколи не втомився.
А що ж відбувається в реальності?
Перш ніж ще раз кинути оком на наш внутрішньо-український політико-бізнесовий ландшафт і проаналізувати стан справ, запитаймо себе – а як відчуває народ власне життя у власній країні на своїй, Богом даній, землі?
Нагадаю – соціологія свідчить: близько 70% українців вважають, що справи в країні йдуть не в належному напрямі.
Так, КМІС інформує, що на відповідне питання отримали переконливу оцінку опитаних:
«На вашу думку, керiвництво України веде країну в правильному чи в неправильному напрямку?»

У правильному напрямку    10,2%
У неправильному напрямку    75,8%
важко сказати    13,7%
вiдмова вiдповiдати    0,3%
Разом    100,0%

Чи може народ помилятися? Може. Історія знає подібні випадки.
Чи помиляються нині українці у цьому відчутті свого майже тотального життєвого неблагополуччя?
Думаю, що не помиляються.
Тому й виникають нові політичні сили – як от партія «Рух нових сил» Міхеіла Саакашвілі, яку наприкінці лютого офіційно зареєстрували в Міністерстві юстиції України і яка обіцяє українцям шлях у правильному напрямку.

М. Саакашвілі, А. Гриценко, В. Гацько обговорюють спільну діяльність

Якщо ж українці масово вважають, що правлячий режим веде країну у неправильному напрямку, то як ви думаєте – лідери тих країн, що підтримували і все ще підтримують Україну, вважають інакше?
Масова політична і фінансова підтримка України з боку Заходу ґрунтується на різних факторах.
Тут і геополітичні розрахунки, і бажання залучити українців до політико-правової організації суспільства і ментальності, що притаманна західним, насамперед, європейським країнам, посиливши тим самим свій вплив на Україну.
Тут і сподівання на боротьбу з корупцією та фундаментальні реформи, які слугуватимуть сигналами, що Україна поступово починає відповідати стандартам правової демократичної держави.
Коли ж різні групи істеблішменту України протягом двох з половиною десятка років все ще не можуть випростатися з тенет олігархічної, тотально корумпованої фінансово-економічної і політичної системи, спрямованої на привласнення державної і комунальної власності та осідлання потоків Державного та місцевих бюджетів, коли правоохоронна та судова система практично паралізовані несправедливість та хабарництвом, вкрай низькою правовою культурою – тоді розуміння труднощів становлення України змінюються у свідомості наших міжнародних партнерів на ті настрої розчарування і легкого роздратування, які і називають «втомою від України».
Коли ж влада різко реагує на критику в її бік, аргументуючи це тим, що подібна критика грає на руку Росії, то тут відповідальність є обопільна – і українських критиків влади, і самої влади.
Якщо під приводом, що не можна боротися з корупцією, казнокрадством, засиллям олігархів, політиканством тощо – бо це, мовляв, зіграє на руку Росії в її інформаційній війні проти теперішньої влади і України в цілому – починають боротися з критиками, то це є ознака неправоти і слабкості.
Влада України повинна розуміти – саме її грубі помилки і неправильні дії є найбільш уразливими темами, на яких, здебільшого, і будується російська пропаганда.
Якщо не давати привід, то російським пропагандистам залишиться ґрунтуватися на фейкових новинах, подібних до історій про «зґвалтовану» бабусю, «розіп’ятого» хлопчика чи поїдання снігурів.
А така пропаганда мало дієва, передусім, для міжнародної аудиторії.

Втома від ситуації навколо Надії Савченко

Останніми нестандартними кроками Надія Савченко додала чимало матеріалу для дискусії щодо себе, яка вже з півроку точиться в суспільстві.
Нардеп Т. Ричкова з трибуни Верховної Ради звинуватила Надію в тому, що та на передовій, нібито, закликала бійців залишати позиції і йти на Київ – скидати «злочинну» владу.
І поставила питання притягнути Надію до відповідальності.
А тим часом Н. Савченко на передовій не затрималася і перейшла через окопи курсом на окупований Донецьк.
Її несанкціонований перехід лінії розмежування в зоні АТО, перехід так званими «козиними» стежками, як вона сама це назвала, її зустрічі з бойовиками, вільні відвідини місць, де утримуються деякі українські полонені, її вперті намагання самій звільнити заручників ставлять низку питань, на які нема прямих відповідей.
Яким чином і з ким народний депутат України, Герой України, узгоджувала цей перехід і вільне перебування на території, яка контролюється тими самими бойовиками, котрі її свого часу, нібито, схопили, ув’язнили, передали російським спецслужбам і свідчили проти неї в суді, звинувачуючи у сприянні вбивству російських журналістів?
Чи може повторити подібне хтось інший з українських нардепів і чи так само гостинно, у супроводі охорони, його зустрінуть, заведуть у камери до полонених, вивезуть назад до козиної стежки?
Чи розуміє Надія, що її контакти напряму з бойовиками грають на концепцію, що в Україні є внутрішній конфлікт, триває громадянська війна?
Що всі питання, зокрема, й обмін полонених, мають бути вирішені виключно через усталений міжнародний механізм за участі нормандської четвірки, або, принаймні, ОБСЄ і Росії?
Викличне, зневажливе ставлення нардепа Надії Савченко до всіх складнощів цієї ситуації свідчить або про її низький рівень, або про те, що особливості її амбітного норовливого характеру вміло «втемну» використовують російські спецслужби?
Про те, що вона може бути завербована, поки що кажуть обережно і багато хто в це не вірить.
Але втома від того, що і як робить сама Надія й які ситуації вона провокує та породжує, уже відчувається.
Роль Надії в українській політиці поки що остаточно не прояснилася.

«Втома» інфраструктури

У передостанній день зими втому металу відчули і кияни. Зненацька почав руйнуватися Шулявський міст, який є одним зі стратегічних шляхопроводів з чотирма надзвичайно перевантаженими напрямками руху автомобілів.
Це призвело до колосального закупорювання всіх цих напрямків, і тільки наступного дня рух по мосту частково відновили. Хоча й опублікували маршрути об’їзду аварійної ділянки – правда, вулицями вузькими, що напевне, призведе до декількох хронічних суперперевантажених автозаторів.
Міський голова В. Кличко «потішив» киян повідомленням, що міст «втомився», а на ремонт потрібно близько 2 років і, як мінімум, півтора мільярди гривень.
На що досвідчені автомобілісти сумно похитали головами, помноживши цифри Кличка, мінімум, на два.
Демонструючи рішучість, Кличко звільнив свого заступника по транспорту, але наразився на гостру критику та масову іронію в соцмережах.
Справа в тому, що міська інфраструктура столиці (як і по всій Україні), здебільшого, застаріла, тому вкрай втомлена і перевтомлена.
Техногенні аварії а то й катастрофи пророкує вже не один експерт. А системної роботи з оновлення цієї перевтомленої інфраструктури нема навіть у столиці.

Висновок

Є всі підстави стверджувати, що українцям – і владі, і бізнесу, і громадянам – об’єктивно під силу взяти правильний курс, щоб справи наші пішли у правильному напрямку.
І тим самим не давати приводу нікому для того, щоб хтось втомився від України.
І тим більше, роздмухував це через «сірий» піар і «чорну» пропаганду.
Але для цього потрібні, насамперед, тверда політична воля, непоступлива державницька позиція і рішучі темпи реформ від нашого керівництва.
Саме на такий шлях штовхають його всі, хто бажає добра Україні – і ззовні і всередині країни.
Поки ще всі ми не втомилися це робити. І владі не варто доводити всіх нас до стану втоми від себе. Бо від втоми може народитися як безнадія, так і революційний вибух.
А потрібні конструктивні перетворення України.
І тут особлива надія – на українську молодь.