Допоки керівництво України продовжує торгувати з окупантом, наші воїни тримають наші кордони. Не дозволяють захланному окупантові посунутись ні на крок уперед. Поки чиновники та олігархи чинять «торгівлю на крові», наші захисники гинуть. Вони воювали, ризикували найдорожчим, аби ворог не пройшов. Ми пам’ятатимемо їхній великий подвиг. Бо вони – це справді ті люди, які зробили все, аби наблизити день перемоги над російським окупантом.  Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих бійців у російсько-українській війні.

Андрій Зуєв

Андрій Олександрович Зуєв народився 28 червня 1994 року в Києві.
Навчався у ЗОШ № 65, потім закінчив Київський професійний ліцей «Авіант». Здобув фахи водія, автомеханіка та електрика.
Потім у 2011-2012 роках – строкова служба у Семиполках (військова частина А0415), у другому об’єднаному гвардійському польовому вузлі зв’язку, на посаді «водій-електрик».
Завжди був позитивним (майже ніколи поганого настрою в нього не було), всіх підбадьорював, завжди в усьому допомагав, ділився останнім. Коли його друга перевели в іншу частину, не забував до нього писати, телефонував, обіцяв зустрітися. На жаль, доля вирішила інакше.
Далі Андрій обрав службу в лавах МНС, став пожежником у 13-й частині Дніпровського району Києва, де прослужив приблизно два з половиною року.
Мобілізований Дніпровським РВК міста Київ 9 липня 2015 року.
Спочатку проходив навчання у Десні, згодом був відряджений у Білу Церкву. З грудня 2015 до травня 2016 рр. займався перевезенням техніки, їздив у Рівне та Миколаїв, на полігон «Широкий лан».
Водій-номер обслуги зенітно-ракетної батареї 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Із 28 травня цього року перебував на постійному місті дислокації, де і знайшла його смерть.
9 вересня, о 9.40, у місті Мар’їнка, Донецької області, де Андрій проходив службу разом з батальйоном «Донбас-Україна», при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні він підірвався на уламковій загороджувальній міні.
Стан солдата був дуже важким, його негайно гелікоптером привезли до шпиталю, де 10 вересня о 2 год. ночі він помер.
Похований 12 вересня, у селі Черняхівка, Яготинського району, Київської області. Залишились батьки та брат.

Олег Веренич

Олег Володимирович Веренич (позивний «Лєший») народився 21 червня 1984 року, у місті Лунінець, Берестейської області, республіки Білорусь.
У 80-х роках його батьки переїхали до України, до села Нова Парафіївка, Кегичівського району, Харківської області, де й живуть до цього часу.
Після закінчення школи Олег навчався у Кегичівському ПТУ на водія. Працював механізатором у рідному селі.
У грудні 2009 року одружився, а у 2010 році виїхав з Нової Парафіївки та переїхав жити до дружини у село Таверівка, Чутівського району, Полтавської області.
Доброволець, спочатку воював у ПС, а потім перейшов до 10-ї ОГШБр.
Солдат, старший водій автомобільного взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Свої обов’язки виконував бездоганно, побратими його поважали, а після демобілізації планував підписати контракт.
Загинув 9 вересня, о 9:40, у місті Мар’їнка, Донецької області, де проходив службу разом з батальйоном «Донбас-Україна», при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні, підірвавшись на уламковій загороджувальній міні.
Похований 12 вересня, у селі Нова Парафіївка. У нього залишились батьки, дружина та двійко маленьких діточок – дворічний син та п’ятирічна донька.

Григорій Двигало

Григорій Матвійович Двигало народився 11 травня 1964 року, в селищі міського типу Велика Димерка, Броварського району, Київської області.
Закінчивши вісім класів школи, далі пішов заробляти на життя своїми руками. Працював будівельником, слюсарем, майстром з пошиття та ремонту взуття.
Потім почав займатися бізнесом, був керівником київських підприємств ТОВ «Завод «ЛугаПласт», ТОВ «Київський магнат».
Призваний за мобілізацією у шосту хвилю, потрапив у званні прапорщика до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Ця людина обожнювала музику, саме він разом зі своїм сином та ще одним прапорщиком написав гімн бригади. Грав ще до війни у рідному селі.
Купив синові першу гітару та навчив грати. Син потім приїздив на війну, де співав з батьком для бійців.
А потім його відрядили до Мар’їнки, де служив у батальйоні «Донбас-Україна».
Вранці 9 вересня при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні Григорій Матвійович підірвався на ОЗМ і наступного дня, 10 вересня, помер у шпиталі.
13 вересня його поховали у Великій Димерці, поруч з батьками. Залишились дві доньки та син.

Максим Самойлович

Максим Олександрович Самойлович (позивний «Сом») народився 11 серпня 1980 року, в місті Потсдам (Німеччина). Коли хлопцеві було 2 роки, його родина переїхала в Україну, до міста Кам’янське, Дніпропетровської області.
Після 9 класів школи закінчив вище професійне училище № 26 за фахом «електрогазозварювальник».
Він був патріотом та романтиком. Дуже любив своїх доньок, мріяв про третю дитину – синочка. Щира, людяна, чесна та справедлива людина.
До війни хлопець працював у ПАТ «ДніпроАзот» у залізничному цеху. Мобілізований 28 липня 2015 року.
Молодший сержант, військовослужбовець 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
Максим дуже пишався своїм гетьманським прізвищем, часто казав побратимам, що це все недарма, що він буде боронити свою країну до останнього.
Загинув близько 23:00, поблизу села Чермалик, Донецької області, внаслідок уламкового поранення спини, отриманого під час артилерійського обстрілу зі САУ 2С1 «Гвоздика».
Похований 15 вересня, на Алеї Слави військового кладовища Соцміста в Кам’янському. Залишилася дружина та дві доньки.

Олександр Гулькевич

Олександр Володимирович Гулькевич народився 07 квітня 1974 року, в місті Малин, Житомирської області.
У 1991 році закінчив загальноосвітню школу № 4, працював на підприємстві з виготовлення пам’ятників у селі Слобідка. Одружився, але потім розійшовся з дружиною.
У серпні 2015 року був призваний за мобілізацією.
Стрілець-зенітник роти вогневої підтримки 43-го окремого мотопіхотного батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Повноцінний артилерист, обслуговував ЗУ-23.
Нещодавно в Олександра закінчився контракт, але він планував його продовжити.
Загинув 13 вересня, о 22:10, на блокпості поблизу селища Зайцеве, Донецької області, внаслідок масованого артилерійського обстрілу наших позицій 152-мм снарядами, який продовжувався приблизно до третьої години ночі.
17 вересня воїн був похований у рідному місті. Залишилися мати, син та брат.

Владислав Триволенко

Владислав Володимирович Триволенко (позивний «Вільний») народився 27 серпня 1994 року, в селі Червоний Кут, Жашківського району, Черкаської області. Мешкав у місті Біла Церква, Київської області.
2010 року закінчив 9 класів Червонокутської ЗОШ № 2. Потім поступив до Білоцерківського професійного ліцею, який закінчив 2013 року за фахом «слюсар з контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики (електроніка)».
Працював на меблевих фабриках та на ПРАТ «Білоцерківська ТЕЦ».
Хлопець був надзвичайно веселим та життєрадіснім, полюбляв риболовлю, Хотів мати свій будинок та сім’ю. Мріяв, щоб припинилася ця війна.
Пішов добровольцем, мобілізованій за контрактом 23 лютого 2015 року.
Військовослужбовець 81-ї окремої аеромобільної бригади, сапер.
Загинув 17 вересня, у районі міста Авдіївка, Донецької області, від мінно-вибухової травми. Владислав на завданні знешкоджував міну, але наступив на інший саморобний вибуховий пристрій, тим самим узяв весь удар на себе та врятував своїм побратимам життя.
Похований 20 вересня, у селі Червоний Кут. Залишилися батьки, двоюрідна сестра та кохана дівчина.
Владислав став наймолодшим Героєм, який загинув за Україну у вересні. Йому назавжди залишиться 22 роки…

Ілля Жабицький

Ілля Миколайович Жабицький народився 30 квітня 1991 року, у місті Магадан (Росія), але коли йому було 11 місяців, його мати переїхала з ним жити в Україну, до Вінниці.
Закінчив 9 класів ЗОШ № 9, потім поступив до Вінницького будівельного технікуму. Згодом навчався у Вінницькому торговельно-економічному інституті Київського національного торговельно-економічного університету.
Займався дзюдо, був дуже доброю людиною, образити нікого не міг через шляхетну вдачу справжнього чоловіка. На нього завжди можна було розраховувати. Як кажуть, друзі пізнаються в біді, а він у будь-якій ситуації старався допомогти, ніколи не залишався осторонь. Таких людей, як він, складно знайти.
У 2011 році Ілля підписав контракт на проходження військової служби. Після навчання у Десні був відряджений до міста Воровице, у Вінницькій області.
Наприкінці 2015 року з Генштабу надійшла телеграма про переведення контрактників до сухопутних військ. Хлопець одразу погодився, не вишукуючи причин, щоб залишитись. Після перепідготовки у Старичах, під Львовом, 11 лютого 2016 року був відряджений на війну.
Кулеметник снайперського взводу 53-ї окремої механізованої бригади.
З лютого до червня перебував у Сєвєродонецьку. Весь той час він рвався на передову захищати Батьківщину. Не боявся труднощів. Знав, що там можна загинути, але сподівався на краще. Що повернеться додому живий і здоровий, з чистим сумлінням і виконаним обов’язком перед земляками.
На початку літа він з побратимами нарешті отримали дозвіл поїхати у свої батальйони. Ілля казав, що ось тут він по-справжньому потрібний, що тут – його місце. Після прибуття до Торецька хлопець і потрапив до снайперів.
Загинув 23 вересня, о 19:20, біля селища Зайцеве, Бахмутського району, Донецької області, внаслідок прямого потрапляння 120-мм міни у нашу позицію під час мінометного обстрілу. Міна прилетіла о 19:00, воїн прожив ще 20 хвилин.
Похований 28 вересня, у Вінниці, на Алеї Героїв. Залишилась мати.

Андрій Гук

Андрій Мирославович Гук народився 8 травня 1971 року, в місті Стрий, Львівської області.
Старшина, сапер 703-го інженерного полку. Виріс у сім’ї військового. Служив у Самборі зі 7 серпня 2014 року, а з 10 жовтня 2014 перебував у зоні бойових дій.
23 лютого 2015 року під час бойового чергування поблизу Станиці Луганської боєць підірвався на гранаті Ф-1, що була встановлена на розтяжці. Отримав поранення обох ніг та надскладне поранення голови.
Пережив багато операцій, лікарі майже вилікували абсцес та гідроцефалію мозку. Але у травмованій частині стався крововилив, який ускладнив стан чоловіка.
Андрія Мирославовича рятували лікарі Харкова, Києва та Рівного.
Останнім часом перебував на лікуванні у «Рівненському обласному шпиталі ветеранів війни», що розташований у смт. Клевань. Лікарі казали, що у нього була пошкоджена кора головного мозку, її медикаментозне відновлення мало би тривати роками.
Але нічого не допомогло, 25 вересня Андрій Мирославович помер у шпиталі.
Похований 27 вересня, у Стрию, з військовими почестями. Залишилась дружина.

Владислав Шемуровський

Владислав Віталійович Шемуровський (позивний «Маестро») народився 23 серпня 1993 року, в місті Радивилів, Рівненської області.
Закінчив 9 класів школи № 2 ім. П. Г. Стрижака, потім продовжив навчання у професійному ліцеї, де отримав фах «тракторист-машиніст сільгоспвиробництва».
У проміжках між уроками Влад багато читав. Був комунікабельним. Не роздумуючи, ділився з друзями останнім, що мав – булочками чи печивом з їдальні, міг роздати все до крихти. За щире серце і широку душу його любили в класі. Він хотів, щоб батьки ним пишалися. І вчителі теж. Був небайдужим до шкільної самодіяльності, де треба було співати, виступати, танцювати, всюди він намагався бути попереду.
Працював вантажником, водієм, офіціантом, охоронцем, робіт у нього було багато, бо змінював їх доволі часто.
Хлопець був товариським та веселим, душею будь-якої компанії, гарним другом і просто чудовою людиною. Завжди приходив на допомогу, коли це було потрібно.
Владислав Віталійович завжди підтримував та опікувався молодшими, нічого не боявся. Якось його двоюрідний брат був у літньому таборі, де до нього постійно чіплялися старші хлопці, ображали. «Маестро» приїхав та провів з ними таку виховну розмову на словах, що ті наступного дня принесли молодшому коробку цукерок.
Боєць 8-го окремого батальйону «Аратта» Української добровольчої армії. Активний учасник Революції гідності. Брав активну участь у громадянській блокаді Криму в складі «Правого сектора».
Він дуже квапився жити. Жив сьогоднішнім днем, в нього не було золотої середини. Або – вершина, або – дно. Або – на коні, або – під конем.
Загинув 31 серпня, о 4 годині ранку, від кулі снайпера під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине, Волноваського району, Донецької області.
Похований 2 вересня, у Радивилові. Залишились мати, вітчим та сестра.