Погляньте в їхні очі – в очі кожного бійця, який мав відвагу поглянути в глибину своїх страхів і переступити через них. Щоб стати справжнім Воїном. Справжнім Сином своєї стражденної країни. Кожен із них хотів жити. Мріяв про своє. Але всі вони були готовими заплатити свою ціну за Волю. В їхніх очах – готовність заплатити найвищу ціну. На них рівняються воїни війська українського. З них має брати приклад кожен із нас. Аби кожен своєю лептою допоміг Україні-Матері у найскрутніший час. Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих бійців у російсько-українській війні.

Олег Мединський

Олег Костянтинович Мединський народився 6 червня1968 року, в селі Іллінка, Біляївського району, Одеської області. Мешкав у Очакові.
Побратими називали його «Батя» або «Кремінь» через те, що Олег Костянтинович за кожного свого підлеглого стояв горою, ніколи не давав в образу та захищав навіть перед старшими за званням.
Після звільнення з армії у запас у 2000-му році відкрив клуб з карате. У 2006 році заснував Військово-патріотичний спортивний клуб «Майський» в Очакові, займався спортивно-патріотичним вихованням молоді.
Коли почалася війна, Олег Костянтинович був на пенсії, але одразу поновився на службі та вирушив на фронт. Брав участь у боях під Іловайськом.
Командир підрозділу, капітан 3 рангу, заступник командира з роботи з особовим складом 73-го морського центру спеціальних операцій.
Про цих очаківських морських диверсантів з острова Первомайський на флоті завжди розповідали легенди, попри всю їхню засекреченість. Їхніх імен не знають, їхні обличчя не показують. Окрім тих випадків, коли вже секретності не треба. Коли вони гинуть.
У липні 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Загинув 5 вересня, в районі Мар’їнки, Донецької області, підірвавшись на протипіхотній міні ОЗМ.
Похований Герой 7 вересня, у рідному селі Іллінка. У нього залишились батьки, дружина та троє дітей.

Петро Дудкевич

Петро Феодосійович Дудкевич народився 30 червня1965 року, в селі Сергієвка, Горохівського району, Волинської області, проживав зі сім’єю у селі Горинчово, Хустського району, Закарпатської області.
До війни працював на екскаваторах та гусеничних тракторах, потім перейшов до приватного підприємця на пилораму.
Призваний за мобілізацією 14 липня 2015 року.
Починав службу у складі 53-ї окремої механізованої бригади, спочатку в Сєверодонецьку, Луганської області, а у серпні цього року його перевели до Констянтинівки, Донецької області, на чергуваня на блокпостах.
Мріяв про відпустку, дуже хотів побачити свою родину, можливо, відчував щось недобре. Якби там не було, зробити цього він не встиг.
Можливо, це була спочатку банальна застуда. Можливо, все почалося з легкого дискомфорту. Можливо, варто було один раз не вийти на чергування, а відлежатись у лазареті. Можливо.
У Петра підвищилася температура, але воїн мужньо віддавав свій борг країні, аж допоки не стало занадто пізно. У нього виявили запалення легенів з ускладненнями.
31 серпня його поклали до лікарні. Хвороба прогресувала, і жодні ліки вже не допомогли.
6 вересня, о 5:30 ранку, солдат зробив останній свій подих. У нього залишились мати, дружина, рідний брат, дві донечки та син.

Володимир Данілов

Володимир Георгійович Данілов (позивний «Дикий») народився 31 травня 1969 року, в селі Хотів, Києво-Святошинського району, Київської області.
Після школи закінчив курси за спеціальністю «тракторист-машиніст». Зі 17 років почав працювати трактористом у рідному селі. З 1987 до 1989 рр. проходив строкову службу на посаді водія-механіка бронетранспортера. Демобілізувався зі строковоі служби в званні сержанта.
Працював трактористом у Хотіві, водієм маршрутки в Києві, охоронцем у приватній фірмі, водієм головного бухгалтера університету Шевченка, водієм у Кабінеті Міністрів, охоронцем у Державній службі охорони. До 2014 року впродовж останніх 5 років працював трактористом у ТОВ «Богуславка Агро» в селі Хохітва, Богуславського району, Київської області.
Доброволець, 29 жовтня 2014 року мобілізований за контрактом до закінчення особливого періоду.
Починав службу в 54-му окремому розвідувальному батальйоні, потім його рота була переведена до 81-ї окремоі аеромобільної бригади.
Старший сержант, виконуючий обов’язки командира взводу розвідувальної роти.
Один з легендарних кіборгів, обороняв Донецький аеропорт у січні-лютому 2015 року. Там був поранений, отримавши травму від вибухової хвилі.
Лікувався у Харківському, потім у Чернігівському військових шпиталях, після чого був відправлений додому на реабілітацію, не закінчивши яку знову вирушив на війну. Був на позиціях у Зайцевому і Кодемі.
З весни 2016 року та до останнього часу з ротаціями воював на Авдіївській промзоні. Брав участь у багатьох спецопераціях із захоплення й утримання блокпостів та ворожих територій.
Був нагороджений нагрудним знаком командира 81-ї окремоі аеромобільноі бригади «За сумлінну службу» та нагрудним знаком міністерства оборони «Знак пошани».
Володимир захоплювався риболовлею та полюванням. Був тихим, домашнім, сімейним. Мріяв про те, що коли закінчить службу, присвятить своє життя сім’ї та дітям.
1 вересня вночі йому раптово стало зле. Його негайно привезли в реанімацію лікарні Краматорська, де діагностували посттравматичну контузію лівої легені, розшаровуючу аневризму низхідної частини грудної аорти.
Після стабілізації стану був відправлений із бригадою військових лікарів гелікоптером до Харківського військового шпиталю. У Харкові після дообстеження було прийнято рішення про транспортування його гелікоптером до Київського інституту Амосова, де його планували оперувати. Потрібно було робити стентування аорти.
Стенти треба було замовляти в Європі, їх вартість становила понад півмільйона гривень.
До збору коштів мали долучитися волонтерські організаціі, це все вирішувалося 5 вересня. Однак не встигли…  7 вересня, у зв’язку з погіршенням його стану, лікарями було прийнято рішення на проведення відкритої операціі, яка була більш складною і ризикованою, але давала надію на життя.
Операцію було заплановано на 10:30, однак о 9:50 при перевезенні Володимира з реанімаційного відділення до операційної тріщина, що була на аорті, луснула, і стався миттєвий витік крові. Серце солдата зупинилося.
Володимир помер від шоку, крововиливу та розриву аневризми аорти.
Похований 9 вересня 2016 року, в місті Богуслав, Київськоі області, де він проживав протягом останніх років. У нього залишились мати, сестра, 23-річний син від першого шлюбу, 13-річна донька від другого шлюбу (дружина загинула), двоє прийомних дітей (17-річний син та 13-річна донька) та третя дружина, з якою він прожив 7 років та виховував трьох дітей.

Вадим Матросов

Вадим Петрович Матросов (позивний «Боцман») народився 08 липня 1989 року, в селі Коханівка, Ананьївського району, Одеської області. Мешкав у селі Любашівка, звідки родом його дружина.
Після закінчення 11 класів школи у Коханівці отримав в Одесі фах зварювальника. Займався євроремонтами.
А потім Вадим віддав себе військовій справі, закінчив академію сухопутних військ. Призваний за мобілізацією у травні 2015 року, а 08 серпня 2016-го уклав контракт, бо знав, що його місце – на передовій.
Старший розвідник розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас Україна» у складі ЗСУ.
Розвідник від Бога, колись сказав, що «Донбас» – найкращий батальйон, бо тут немає совкового уставу, і бійцям дають воювати.
Найбільше «Боцман» полюбляв ходити в тил ворога і вішати там прапори України.
Одного разу він самотужки спалив ворожий бліндаж, почергово стріляючи з АГС, кулемета та автомата. Сприймав усе з гумором, навіть тоді, коли його одного разу помітили вороги, та він біг до наших під свисти куль над головою.
Вадим мав дар усе миттєво та точно вираховувати. Бували моменти, коли поруч з ним сиділи люди, тривала некваплива розмова і тут раптом – «бах», вибух. «Боцман» одразу хапає рацію та каже: «Вихід артилерії з такого-то квадрату у такому-то напрямку».
Загинув 8 вересня, приблизно о 17:00, у місті Мар’їнка, Донецької області, внаслідок підриву на розтяжці, яку ворог перед тим встановив неподалік наших позицій.
Не довезли воїна до лікарні. Не встигли довезти. Йому було 27 років.
Похований 12 вересня, у селі Любашівка. Залишились мати, сестра, дружина та двійко трирічних донечок-близнючок.

Євген Бурба

Євген Володимирович Бурба (позивний «Скорпіон») народився 16 листопада 1975 року, в Німеччині, потім його сім’я переїхала до Житомира, а згодом – до Києва.
Мобілізований Оболонським РВК у травні 2015 року.
Солдат відділення охорони взводу охорони 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» у складі ЗСУ.
Спочатку служив у роті охорони польового штабу у Кримському, а потім його перевели до Мар’їнки.
Про нього відгукуються як про дуже хорошу людину, завжди готову прийти на допомогу, людину, яка не втрачала позитивний настрій у поганих ситуаціях, яка жила за принципом «якщо треба – то зроблю без зайвих питань».
Загинув 9 вересня, о 9:40, у місті Мар’їнка, Донецької області, при розширенні взводно-опорного пункту та його укріпленні, підірвавшись на уламковій загороджувальній міні.
Похований у Києві. У нього залишились мати та сестра-близнючка.

Роман Власюк

Роман Вікторович Власюк народився 30 вересня 1994 року, в селі Цвітоха, Славутського району, Хмельницької області.
Після закінчення загальноосвітньої школи у Славуті продовжив навчання в Нетішинському ПТУ за спеціальністю «електрогазозварювальник».
Призваний до лав ЗСУ 23 квітня 2014 року, спочатку проходив військову службу у селі Цвітоха, а потім підписав контракт.
Сержант, командир відділення, командир машини розвідувального взводу спостереження та технічних засобів 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади.
Загинув 31 серпня, приблизно о першій ночі, у населеному пункті Богданівка, Донецької області, під час бойової сутички з ДРГ ворога. Чотири кульові поранення зробили це літо для воїна останнім.
Поховали Героя 2 вересня, у селі Цвітоха. Залишились батьки та молодший брат.