Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з отцем-доктором Михайлом Димидом, доцентом еклезіології і церковного права, викладачем кафедри пасторального богослов’я Українського католицького університету про богослов’я Майдану.

– Ми знаємо, отче, що з вашої ініціативи відбулося вже три академічні заходи під загальною темою «Богослов’я Майдану»: перший – 7 грудня – ваша публічна лекція у Відкритому православному університеті «Богослов’я Майдану»; другий – 9 грудня, завдяки спільній праці філософсько-богословського факультету, Інституту екуменічних студій та кафедри пасторального богослов’я УКУ – в Київському офісі УКУ; третій – 15 грудня – науково-практична конференція, що відбулася в стінах УКУ, «Бог на Майдані, міф чи реальність?» Як з’явилася така ідея, що спонукало вас до цього?

– Я роздумував і роздумую про те, що всяка подія в житті людини і суспільства повинна мати якесь продовження, і воно може бути як позитивним, так і негативним. Така масштабна подія за часом, за географічно визначеним місцем, як Майдан спричинила дуже багато позитиву. Негативу теж, оскільки негатив супроводжує кожну людську діяльність. Проте, позитив значно переважав. Було багато такого позитиву, якого ми не маємо в нашому щоденному житті, не досвідчуємо у нашій буденній діяльності.
Історія України страждає на те, що в ній є надто мало позитиву, є малий досвід позитивного реалістичного майбутнього. Тому я собі подумав, для чого ж був цей позитивний майданівський досвід для якоїсь частини українського суспільства? Хто є мотором, причиною, джерелом цього? І я намагаюся відповісти на це питання, оскільки мене турбує дилема, чому українці, котрі є настільки здібними, настільки талановитими, що коли виїжджають за кордон, то здатні достатньо швидко адаптуватися у суспільстві, досягти гідного рівня життя і є бажаними працівниками, тут не можуть себе сповна реалізувати і розвинути? І тому мене непокоїть питання пошуку екзистенційного виходу для українського народу в своїй батьківщині – це було моїм питанням. Але для мене, як християнина, чітко зрозумілим є те, що тут без Бога обійтися неможливо, бо саме Бог сотворив Людину, Бог є ціллю людини, Бог сотворив різні народи і, якщо вони як слід розвиваються на своїй землі, тоді це все і також християнство має свою якусь позитивну вартість. Бо інакше все це не має сенсу.

– Тобто, для вас, як українця, який народився у Бельгії і бачив, як українці змогли адаптуватися там і досягли гідного матеріального рівня, було дивно бачити, що люди, котрі за кордоном змогли успішно себе реалізувати в суспільстві, тут не можуть розкрити себе сповна і вже впродовж значного часу не можуть побудувати суспільство з чіткими і прозорими правилами гри?

– Так, вони не можуть як слід самоорганізовуватися у суспільному вимірі. Вони це вміють зробити на приватному чи на родинному рівні, проте не на суспільному. Тут вступають у гру якісь негативні механізми, котрі саботують ці задекларовані цілі та ідеали. І для мене очевидно, що цей народ і ця країна пережили значні репресії протягом ХХ ст., які нищили інтелігенцію, господарників (яких називали куркулями), які були націоформувальною силою, які думали про майбутнє своєї країни як у духовному, так і матеріальному вимірі і мали позитивну візію стосовно людини, не вбачаючи в ній лише безлику робочу силу. Наша історія знала існування справжньої спільноти: господарі, що мали свої земельні ділянки і добре на них господарювали, священнослужителі, які мали достатнє матеріальне забезпечення і тому мали змогу думати про духовне, але теж і про культурну складову, дисиденти-шістдесятники, – це була духовна і культурна інтелігенція, котра була здатна мислити і працювати на майбутнє. І тому мене дуже бентежить питання, чому ж ця інтелігенція не відроджується, чому вона не має простору для реалізації себе, або якщо, навіть, має цей простір, то не має стабільності у досягненні своїх цілей і наполегливості у маленьких кроках? Чому стільки прекрасних ініціатив загасає, щезає? І це все переконує мене, що потрібно глибше копати і шукати, до чого покликаний наш народ, хто його покликав? – це основне питання. А потім, – якою є його відповідь на покликання, в минулому, сьогодні, завтра, на ці всі екзистенційні виклики: в суспільному, культурному та духовному вимірах життя?

– Чи, можливо, відповідь на запитання, чому ми ніяк не можемо самоорганізуватися на суспільному рівні полягає у тому, що ми ще не пережили декомунізації, можна сказати «десовковізації» як на суспільному, так і особистісному рівнях? Ми ще дуже часто живемо на засадах міжлюдських взаємин, що склалися в радянському суспільстві, таких, як побутове хамство, відсутність ввічливості, чемності, такту. Ми і далі все ще не можемо побороти в собі цього «совка».

– Кожна людина, кожна родина і суспільство живуть на основі звичаїв, які є як позитивними, так і негативними. І тут, якщо ми кажемо «совок», тоді вважаємо, що він є негативним звичаєм. А звичай – це друга природа людини, а натура означає, що ти за певних обставин поводишся автоматично, не задумуючись. Тому, хто зможе дати відповідь на питання – що це є богослов’я Майдану, тобто богослов’я суспільних змін, тоді розумітиме, що потрібно починати зі себе. І якщо людина це зрозуміє – матиме послідовність у малих діях. І тут йдеться не стільки про бажання змінити себе, скільки відкривати себе на дію Небесних сил, яке теж потребує матеріалізації цього відчуття. А матеріалізація – це відкритість до досвіду тих, які мають позитивний успіх в Україні й у світі. Якщо наявна духовна складова, тобто, відкриття свого серця та розуму і відповідні зусилля для нових навичок, тоді буде і суспільний резонанс, зміна власного бачення і суспільства.
До прикладу, людина повертається після довготривалої праці за кордоном, вона має вже зовсім інше бачення й інші навички. Водночас, є інші приклади, коли людина виросла в цьому совку, з цими негативними звичками, та все ж вона зуміла на основі свого зусилля і внаслідок відкриття свого серця до небесного добра творити навколо себе нову атмосферу, нове середовище.

– Коли ви кажете про духовну інтелігенцію, про тих, хто мав би нести ідеали Майдану у суспільство, перетворювати його, я згадую аналогію з притчею про закваску, чи, інакше кажучи, дріжджі, котрі, будучи у невеликій кількості, заквашують усе тісто. Тому тут навіть не потрібно, щоб цих людей було багато, а досить невеликої групи, щоб змінити суспільство, задати йому поштовху до трансформації.

– Це повинні бути, насамперед, мислячі люди, тобто, не достатньо тільки того, що ти пережив, що ти відчув позитивного, але потрібно для себе з цього напрацювати якісь постанови. Для християн, але не тільки загалом для людей, котрі роздумують, необхідно, щоб відчувши щось позитивне, подумавши про свій стан, потім постановити для себе щось конкретне. Тому Майдан можна прирівняти до роздумування: люди стояли впродовж тривалого часу, і була нагода для того, щоб поставити собі багато запитань, час не був намарно витрачений. Він допомагав людям замислитися і запитувати себе, що я зможу зробити, коли повернуся додому? Багато було тих, хто позитивно відповіли собі на такі запитання. І ті люди є покликані, починаючи з малих справ, діяти по-інакшому. Якщо вони зможуть себе перебороти, змінити в малих, щоденних діях, то коли їх покличуть до якоїсь більшої відповідальності, більших обов’язків, то вони вже там зможуть проявити цю відмінність. Вони, повернувшись з Майдану, подолали спротив, інерцію тих, які не були на майдані, чи тих, які не відчули Майдану, вони, попри це, діють як світлі люди, як свідки. Не свідки про Майдан, а про Бога, який їх туди покликав – і у цьому вся суть. Оскільки свідчити про Майдан має сенс лише тоді, якщо це відкриває дорогу до джерела Майдану, до Того, хто спричинив Майдан, оскільки лише Бог змінив людей, які туди прийшли, бо лише Він має силу змінювати у доброму руслі, і потім зможе змінити теж їхнє оточення. Бо помилкою може бути те, щоб робити наголос лише на події Майдану, оскільки подія була в часі і завершилася. Але динаміка події повинна розвиватися далі. І таких людей може вистачити й одинадцять, як це було в часи Ісуса, бо добрих апостолів було лише одинадцять.
Це позитивне мислення вже до певної міри наявне, оскільки ми бачимо навколо різні оазиси позитивної думки, бачимо різних індивідуумів, різні родини, часом невеликі інституції, які несуть світло. Тому позитиви є, але нам потрібно наголошувати на них і далі йти вперед. Оскільки головний сенс, на мою думку, полягає не в тому, щоб протистояти злу, а щоб творити добро, розвивати нові позитивні схеми і тоді зло пропаде само собою. Це – теорія, котру сповідую і часто під час сповідей раджу людям не заторкувати зло, важливо розвивати щось позитивне в собі, і тоді воно само відштовхуватиме зло. Бо якщо ти будеш займатися цим злом, то воно може ще більше причепитися до тебе і почне як болото затягувати тебе щораз глибше і глибше – воно має таку властивість.

– Повернімося до згаданої нами серії академічних заходів. Чи ви вже завершили те, що задумали, чи воно матиме продовження?

– Я вважаю, що це тільки початок, що в суспільстві є поки що досить мала група людей, які готові переосмислювати позитиви та негативи Майдану і їх укладати в космічну реальність. І така масштабна подія для країни і народу, як Майдан, повинна мати місце в тій реальності. Цей дискурс і це розмірковування щойно започатковується. Майдан повинен займати основоположне місце в проекції майбутньої ідентичності України, подібно як подія Виходу ізраїльського народу з Єгипту має своє націотворче місце. Це є події, які потрібно переосмислювати і вони повинні надавати сенс відновленому життю як певних людей, так і всіх народів, ставати фундаментом їхньої самосвідомості.
Саме тому – це тільки початок: кожна спільнота, чи релігійна, чи наукова, чи бізнесова, повинна була б думати, який сенс Майдану в моєму житті? Я вважаю, що роздумування над питанням – який сенс Майдану в моєму житті – повинно приводити до богослов’я Майдану, до питання, хто спричинив позитивний рух мільйонів людей одночасно – Інтернет, спротив Януковичу чи Євросоюз? Я особисто вважаю, що це Бог покликав нас на Майдан, але я хочу, щоб кожен з нас сам для себе відповів на таке питання. Я теж хочу чути негативні відповіді, негативну реакцію на Майдан, але я хочу, щоб ця реакція була аргументованою. Таким чином ми зможемо порівняти аргументацію одних та інших, які вважають, що їх Бог покликав на Майдан, і тоді ми зможемо шукати істину, а істина визволятиме нас і вказуватиме, що нам робити у майбутньому, формуватиме позитивний проект майбутнього. Найважливіше, щоб обидві сторони не розмовляли ідеологічними штампами. Отже, це є основна ціль проекту «Богослов’я Майдану».

– Мені запам’яталася думка з доповіді доктора Михайла Черенкова під час конференції у Києві: «Якщо злочини проти Майдану все ще не розкриті, то це провина генпрокуратури, але за те, що не розкриті смисли Майдану, є відповідальними Церкви». Чи ви згідні з цим?

– Очевидно, що так! Роль Церков є продовжувати жити тим духом, яким вони жили на Майдані – все дуже просто! На Майдані було відчуття однієї Церкви, що є Господь Бог і довкола Нього всі єднаються. Люди є різні, різних рас і народів, а єднаючись навколо Господа, вони творять одну гарну мозаїку, і всі у тому дусі на Майдані жили, ніхто не творив жодних обмежень, і це є цікаво, щоб кожен розумів іншого і кожен у молитві іншого відчував свою молитву. І Церкви повинні це продовжувати, а не знову закриватися у своєму партикуляризмі у своєму егоїзмі, бо це вже стало їхньою другою природою, звичкою. Ця закритість існує впродовж багатьох сторіч розколу між християнами, і вона вже встигла ідеологізуватися, політизуватися, догматизуватися, канонізуватися, і тому християни знову потрохи ховаються у свій панцир. Християни не повинні боятися виходити з цього панцира, як це, власне, і сталося на Майдані, бо його досвід, показав, що це можливо. І це є їхня роль, інакше відбувається підміна понять, корупція духовного життя.

– Після того, коли вже відбулися ці академічні заходи, чи вважаєте, що досягли бажаних результатів? Чи вам подобається динаміка дискусій під час цих заходів, чи триває процес у правильному річищі?

– Мої очікування здійснилися частково, оскільки групі людей завжди легше разом глибше копати і ширше бачити. З одного боку, часом проявляється завелика впевненість у своїх тезах, яка приводить до декларативності замість того, щоб вести до пошуку, до доведення своїх тез; з іншого боку, проявляється критичність, порівняння з іншими революціями, що відбувалися у світі впродовж історії. Шукаємо також інші голоси, які заперечують позитив Майдану, і таким чином народжується пошук істини. І цей пошук не є лише Церковним, він насправді є інтердисциплінарним: серед наших доповідачів були і соціологи, і психологи, історики, філософи, журналісти. І я думаю, що потрібно ще розширювати коло науковців-експертів, щоб з різних перспектив розглянути феномен Майдану і так доходити до спільного знаменника – якісного висвітлення істини, яка може тільки бути єдиною.
Тому, те, що зроблено – це тільки початок. Я думаю, що перші плоди є позитивними, сформувалося ядро тих, які роздумують і пишуть на цю тему, проте, хотілось би, щоб результати праці мали більший резонанс у мас-медіа й у суспільстві. Негативна реакція на це з боку російських ЗМІ для мене є, радше, позитивним знаком, який вказує на те, що дискусія почалася і що ми на правильному шляху й акценти правильно розставлені. Але хотілося би теж, щоб позитивно налаштовані люди теж проявляли свою реакцію на ці заходи активніше.

– Під час нашої розмови у мене виринула думка, що події призвели до Революції гідності тільки тому, що ми свого часу занадто швидко забули про Помаранчеву революцію, під час якої також здобули дуже багато позитивного досвіду, єднання між християнами. Ми її, на мою думку, не достатньо осмислили і не скористалися її позитивним досвідом для побудови майбутнього, тому виникла потреба у новому протистоянні з реакційними силами.

– Я згідний з цим, оскільки кожен попередній позитивний досвід допомагає народові, який є окремою спільнотою, родиною перед Господом і світом, щоб він міг у майбутньому щось краще зробити. Майдан, сам по собі, є «невідкладним хірургічним втручанням», яке було потрібне тоді, щоб знову оздоровити організм держави і поставити людей у вир боротьби. І він це зробив. Але тепер потрібна щоденна кропітка послідовність у діях, реконвалесценція. Я часто про це кажу, що найголовнішою заповіддю стосовно послідовності, якої нам, українському народові, українській людині на цій землі, дуже бракує, є третя заповідь – «день Святий святкувати». Тобто, потрібно повторювати позитивні речі: кажучи про святкування Святого дня, я кажу не лише як християнин про Літургію і про Євхаристію, мені йдеться, загалом, про повторення позитивних речей, що згодом переросте у позитивну звичку.
Майдан потрібно, на мою думку, сприймати так: була надзвичайна потреба у такій неординарній події, вона стала нашим епосом, але її не потрібно повторювати; він, натомість, повинен служити для того, аби ми у своєму щоденному вимірі творили позитив і були у цьому послідовними. І ця послідовність вимагатиме у кожної мислячої людини зусиль, часом – багато зусиль.

– Дякуємо вам, отче, за інтерв’ю і бажаємо наснаги у продовженні вашого починання.