Коли фахівці беруться пояснити різницю між піаром та рекламою, інколи жартують: «Реклама – це за гроші, а піар – з любові».
Погляньмо на поточну політичну ситуацію під призмою піару, але з розумінням тих реалій, які цей піар частенько намагається прикрасити.

Поінформованість

Одним з фундаментальних визначень демократичного суспільства є його визначення як відкритого, в якому інформація циркулює вільно. Як по горизонталі – між людьми, організаціями, установами приблизно однакового рівня, так і по вертикалі – згори донизу. Наприклад, від влади до народу.
Коли ж влада має намір піарити себе, то, всупереч вищенаведеному прислів’ю, часто-густо виділяє на таку справу кошти.
Але пояснює це громадськості дещо прямолінійно – мовляв, «задля сприяння широкій поінформованості громадськості про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування».
Формулювання це лукаве.

Бо у більшості випадків влада не зацікавлена саме в «широкій поінформованості громадськості».
Для влади чим менше ця надто допитлива громадськість, яка стала скрізь сунути свого носа, знає, тим владі спокійніше.
Спокійніше за ті домовленості, оборудки, компроміси, секретні і таємні пункти угод, якими переповнене реальне політичне життя.
Тож одним з напрямів боротьби українців за демократичну державу є боротьба за інформаційну відкритість та свободу циркулювання у суспільстві всіх даних, окрім тих, що складають військову або державну таємницю.

Склад коаліції як предмет запиту

Одним зі свіжих прикладів боротьби за інформаційну відкритість стала історія ще однієї спроби вияснити склад правлячої парламентської коаліції.
Після повідомлення, що один із членів фракції БПП, нібито, покидає її лави, надійшов запит на ім’я голови Верховної Ради України Андрія Парубія з проханням оприлюднити поіменні списки теперішнього складу коаліції.
Логіка тих, хто запитував, проста.

Парламентська коаліція в системі влади

У президентській республіці уряд формується главою держави, і йому, в цілому, для цього не потрібна жодна коаліція. А ось у парламентсько-президентській республіці вона конче необхідна, якщо у результаті виборів одна партія не має від 226 голосів.
Тоді партії переможниці домовляються, прописують взаємні інтереси, права і обов’язки в коаліційній угоді і складаються в коаліцію – передусім – для формування уряду і затвердження його глави.
Після чого існують як становий хребет парламентаризму, гарантуючи мінімально необхідне голосування за ті закони, які коаліція захоче приймати.
Без коаліції законодавча влада «просідає», як тіло, з якого вийняли хребет.
У випадку неможливості створити коаліцію Верховну Раду вимушено розпускає президент і вона йде на дочасні перевибори.
Парламентські коаліції у Верховній Раді України розпочали своє існування у 2006 році.
З тих пір їх було сім.
Читачам буде цікаво згадати їх – адже це наша нещодавня історія.
1.    Коаліція демократичних сил – коаліція Блоку Юлії Тимошенко, Блоку «Наша Україна» та Соціалістичної партії України (2006)
2.    Антикризова коаліція – коаліція Партії регіонів, Соціалістичної партії України та Комуністичної партії України (2006-2007); короткий час називалася Коаліцією Національної Єдності
3.    Коаліція демократичних сил – коаліція Блоку Юлії Тимошенко та Блоку «Наша Україна – Народна самооборона» (2007-2008)
4.    Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку – коаліція Блоку Юлії Тимошенко, Блоку «Наша Україна – Народна самооборона» та Блоку Литвина (2008-2010)
5.    Коаліція стабільності та реформ – коаліція Партії регіонів, Комуністичної партії, Блоку Литвина та окремих депутатів (2010-2012)
6.    Європейський вибір — коаліція ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», УДАР, «Економічного розвитку» та «Суверенної європейської України» (з 27.02.2014 до 24.07.2014)
7.    Європейська Україна – коаліція Народного Фронту, Блоку Петра Порошенка, партії «Самопоміч», Радикальної партії Олега Ляшка та ВО «Батьківщина» (з 27.11.2014).

Як ви бачите, щоразу коаліції називалися вельми пристойно. Обирали собі такі назви, які б несли позитивне піарівське навантаження і підвищували б довіру громадян до них.
Коли ж ми згадаємо, як поводили себе ці «демократичні, антикризові, реформаторські, стабільні» об’єднання вітчизняних політиків та політиканів, котрі всі, як один, на словах були, нібито, за «національний розвиток, єдність і порядок», то залишається тільки гірко посміхнутися.
Адже в складах цих коаліцій були соціалісти, комуністи, регіонали, нашоукраїнці В. Ющенка, народні самооборонівці Ю. Луценка-Д. Жванії, литвинівці, ударівці В. Кличка, народофронтівці А. Яценюка – тобто – політичні сили, яких нині нема на політичній мапі України.
Яких за минулі 10 років як корова язиком злизала з вітчизняного політичного ландшафту. Що само по собі є свідоцтвом того, що то були не партії, а, здебільшого, політичні проекти під лідера і гроші.
Їм на зміну прийшов Блок Петра Порошенка (БПП «Солідарність»), котрий зроблений за таким самим рецептом, як і ті партії, що канули в Лету, що робить його майбутнє достатньо передбачуваним.
За минулих 10 років тільки Юлія Тимошенко зберегла свою політичну силу. Хоча вона й міняла свою назву, але гуртувалася навколо лідерки.
Що також ставить питання – а що з ВО «Батьківщиною» буде, коли лідерка покине партію і політику?
Збереглася, як партія, і ВО «Свобода» О. Тягнибока, але нині вона поза парламентом. Тож у нинішніх політичних розкладах участь не бере.

Коаліція «Європейська Україна»

Ляшко: «Вони думають, о вони ще коаліція!»

Нинішня парламентська коаліція створювалася після перемоги Євромайдану, коли поновлення європейського вектору розвитку України було надзвичайно популярним і піарівськи дуже ефективним.
Тож не дивно, що в лави «євроінтеграторів» поквапилися записатися всі фракції, окрім екс-регіоналів».
27 листопада 2014 року правляча парламентська коаліція склалася з п’яти фракцій. Тоді ніхто не приховував склад коаліції. Усім охоче показувалися її списки і навіть підписи.
Ще б пак – за необхідних 226 «багнетів» парламентська коаліція мала 302. Тож усі законопроекти, котрі коаліція разом із президентом та урядом виносила до зали, приймалися на «ура».
Але чим більше виникало проблем всередині коаліції, чим сильніші амбіції проявлялися у фракцій та їхніх лідерів, чим гостріше наростала критика суспільства щодо президента й, особливо, уряду – тим більш хисткою ставала конструкція коаліції.
І ось 1 вересня 2015 року від коаліції «відвалився» її чималий фрагмент – фракція Радикальної партії О. Ляшка. Коаліція похитнулася, але встояла.
А через майже півроку її трусонуло до основ – зі складу коаліції 17 лютого 2016 року вийшла фракція ВО «Батьківщина», а наступного дня – і «Самопоміч».
Якраз вихід 18 лютого 2016 року зі складу правлячої коаліції фракції під неофіційним керівництвом Андрія Садового і став останнім днем існування коаліції «Європейська Україна».

Теперішня коаліція

Давньокитайському мислителеві Конфуцію приписують сповнений сарказмом афоризм: «Дуже важко шукати чорного кота у темній кімнаті, особливо, коли його там немає».
Щось подібне відчувають нині всі ті, хто намагається дізнатися про склад правлячої коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Власне, фракцій там дві. І рахуються вони дуже легко. БПП має 142 депутати, «Народний фронт» – 80. Отже, 222 голоси за тієї фантастичної умови, що всі вони зберуться у залі і проголосують «за».
Що є практично нереальним.
Тим не менше, закони до парламентської зали вносяться, голосуються і, у підсумку, часто набирають необхідний мінімум голосів.
За рахунок чиїх голосів?
Ось тут ми й підходимо до найуразливішої ланки всієї структури парламентської законодавчої влади сьогодні.
На поставлене питання – звідки коаліція добирає голоси? – Андрій Парубій бадьоро запевняє, що за рахунок ряду позафракційних депутатів. Наприклад, таких, як він сам,

	Парубій посміхається: «Нічого в мене ви не випитаєте!»

як Ганна Гопко.
На цьому перелік імен в устах А. Парубія, як правило, завмирає. Він каже – «й інші».
А на прохання показати список коаліції і, тим більше, на аркушах паперу, де поряд із прізвищами нардепів стоять їхні особисті підписи, А. Парубій зробив великі очі і сказав, що він не має права і можливості рахувати ні склад більшості, ні склад опозиції.
Тим не менше, політики і журналісти не припиняють спроб знайти чорного кота в темній кімнаті.
Навіть знаючи, що там його, очевидно, нема.
Піарівські спроби А. Парубія та інших членів коаліції прикрасити дійсний стан речей зрозумілі. Триває війна. Рейтинг опозиціонерів – насамперед – ВО «Батьківщина» та «Опоблоку» зростає. Рейтинг БПП, як мінімум, хитається, якщо не знижується.
Рейтинг «Народного фронту» практично нульовий.
Зрозуміло, що йти на перевибори Верховної Ради України означає майже напевне привести до парламенту, мінімум, 2 нині провідні опозиційні сили – «ВО «Батьківщина» та «Опоблок» у достатньо потужному складі кожну, потім у меншому складі кожну – БПП, «Самопоміч», Радикальну партію О. Ляшка, можливо, ще якусь невелику партію на кшталт «Наш край» чи «Відродження».
Якщо соціологи не лукавлять, то певний шанс має існуюча, здебільшого, на папері партія Вадима Рабиновича – за рахунок його особистого рейтингу.
І який же склад ймовірної майбутньої коаліції в такому випадку можна прогнозувати?
Коаліція «Лебідь, Щука й Рак»?
І перманентна парламентська і політична криза на додаток?

Таємнича коаліція

Проблема в тому, що звірка складу теперішньої коаліції та підписів її членів має під собою нормативно-документальні підстави.
Згідно з Коаліційною угодою, члени коаліції скріплюють її особистими підписами.
Значить, якщо такого підпису нема, то ніхто не має права вважати подібного депутата-непідписанта членом коаліції – навіть якщо його таким називає сам голова Верховної Ради України.
По друге, нинішнього голову уряду В. Гройсмана обрала, а членів його уряду затвердила якраз теперішня, таємнича за складом, коаліція. На той момент у її складі не було 226 депутатів.
Звідки ж тоді взялися потрібні голоси? Від позафракційних?
Але ж, згідно з «Регламентом коаліції», входження до її складу позафракційних нардепів не передбачено. Нардепи з опозиційних фракцій не голосували за цей уряд.
Отож, не залишається нічого іншого, як визнати:
1.    Коаліції, яка б відповідала Регламенту, нема.
2.    Уряд і його глава, строго кажучи, нелегітимні, бо обрані з порушенням.
3.    Усі голосування останніх 10 місяців можна оскаржити в суді і вимагати визнання їх такими, що прийняті з порушеннями.
Але виникає питання – до чого може призвести в такій ситуації прагнення затятих «законників» вимагати, зокрема, і через суд, оскарження всього і вся?
Відповідь очевидна – до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні.

Дестабілізація на різних рівнях

Договір чи «договорняк»?

Ситуація в Україні залежить від наявності стабільності по декількох головних силових лініях.
Перша лінія – російська. Не приймаючи післямайданну владу і, ширше кажучи, незалежну від російського контролю Україну, намагаючись не допустити інтеграції України в ЄС і, тим більше, в НАТО, Російська Федерація застосовує весь спектр засобів для дестабілізації ситуації в Україні.
Зміна політики Росії щодо України можлива тільки в одному випадку – якщо б до влади в Україні прийшли проросійські сили, відмовилися б від курсу на євроатлантичну інтеграцію, оголосили б Україну нейтральною державою, чи, тим більше, ввійшли б до Євразійського союзу.
За таких умов, встановивши політичний контроль за Україною, впевнившись, що Україна стала політично слухняною, Росія могла б припинити дестабілізацію.
Але при цьому, думається, ні Крим не повернула б, ні Донбас не заспокоїла б.
Чи можливий такий варіант розвитку подій?
Малоймовірний. Проте, виключати його не можна.
Якщо влада буде й далі так перенапружувати народ і йти у напрямку, котрий на сьогодні 70% населення не підтримує, якщо з шиї українців не знімуть ціново-тарифний зашморг, якщо багаті й далі будуть багатіти, а бідні бідніти – то революційної ситуації не уникнути.
А вже хто прийде до влади внаслідок наступної революції – одному Богові відомо.
Або це будуть проукраїнські сили на чолі з воїнами і ветеранами АТО, або ж відкрито чи приховано проросійські сили – в Україні таких вистачає.
Друга лінія – міжнародна. Зміна президента США, невизначеність його позиції щодо України, Росії напружує цю лінію до межі.
Адже ніхто на сьогодні не береться передбачити політику адміністрації Трампа.
Якщо б виповнилася мрія Путіна – щоб Трамп визнав право Росії на зону впливу щодо колишніх республік СРСР, значить, і на Україну, то це б максимально розв’язало руки Росії щодо дій в українському напрямі.
Якщо ж Трамп дотримуватиметься, як мінімум, позиції Обами або Конгресу – то українська влада може сподіватися, що певна підтримка з боку американців буде збережена.
Але за умови, щоб чинна українська влада не на словах, а на ділі взялася за корупцію й обмежила її хоча б до якогось належного міжнародного рівня.
Бо побороти хабарництво у найближчій перспективі важко.
Але зусилля потрібно нарощувати.
Це особливо важливо для наших європейських партнерів. Їхня підтримка України якщо не слабне, то заспокоюється.
Проявляється і євроцинізм. А як інакше розуміти пропозицію надати позику у 600 млн. євро, якщо Україна дозволить вивозити до Європи ліс-кругляк.
Влада України, яка не може і не хоче навести порядок і в цьому і в інших питаннях, яка дозволяє хижо грабувати вітчизняні природні багатства, сама наражається на міжнародне презирство, і з нами дедалі менше церемоняться.
Україна варта гідної влади, котра здатна запровадити сильну безпекову політику, ефективну фінансово-економічну політику, плідну гуманітарну політику.
І будувати Україну не з позицій бізнесового мислення, котре думає тільки про зиск, а з позицій державотворення і націєтворення.
Такого на сьогодні нема.
Третя лінія дестабілізації – внутрішньополітична боротьба.
Егоїзм вітчизняних політиків призвів до того, що в країні не залишилося жодної політичної сили, яка б користувалася підтримкою та щирою повагою більшості населення.
Тож, як би хто не закликав до дочасних виборів, одразу ж виникає головне питання: вибори за яким виборчим законом? За теперішнім? Так фатально виберуть тих же самих і подібних до них.
А от політичної волі змінити виборче законодавство, щоб відкрити прихід у політику свіжих, молодих проукраїнських сил, котрі не мають коштів, але не хочуть їх брати у

	Ветерани АТО блокують залізницю і чекають…

олігархів, не проглядається.
Нема такої волі. А є егоїзм і шкурні інтереси тих, хто сьогодні угрівся в теплих кріслах, хоча вчора рвав сорочку на грудях і позиціонував себе як патріот, котрий і депутатську недоторканість скасує, і кнопкодавство викорінить, і корупцію знищить, і злодіїв посадить – от тільки виберіть. І все буде.
І вибирали багатьох. І слідкували потім за ними. І чекали, коли ж вони розпочнуть свої революційні кроки.
Не дочекалися.
Тож, у нинішньому переході фракцій-партій з коаліції в опозицію не бачиться формування потужного кулака справедливих політичних сил, на котрих би українці могли покласти свої сподівання.
Тимчасова пауза є нічим іншим як підсумком «договорняків» між владою та опозицією, при яких всі добре їдять і багато мають.
А більшість українців усе глибше в’язнуть у злиднях.
Сьогодні можна почути чимало бадьорих, впевнених звітів про власні успіхи від представників тих, хто нами керує. Звичайно ж, і з визнанням недопрацювань – але ж війна, зітхають наші очільники. Що поробиш.
Проте, жодний піар і самопіар влади не міняє корінне протиріччя моменту – глибоку прірву між народом та правлячим класом. Прірву, яка, на жаль, поглиблюється.
Народу не до піару. Йому би впоратися з платежами, дожити від зарплати до зарплати.
Тим більше, від пенсії до пенсії.
А тим часом соціальна напруга у суспільстві зростає.
Здається, окрім журналістів, це нікого не цікавить. Зокрема, нагорі.
Грона гніву визрівають у тиші. І тиша ця оманлива.