rss
08/14/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Рейки роз’їхалися
Title  
  
Минулий тиждень приніс Україні вихор часом очікуваних, а часом – і несподіваних новин. Є підозри, що війна на сході зі стану «ні туди, ні сюди» починає поволі схилятися у бік Перемоги.

Навіть важко сказати, котрі саме новини цікавіші – з України, чи з-за кордону.
Втім, почнемо з других.
Заява Білого дому про підтримку територіальної цілісності України можливо, не так би обнадіювала, якби не відставка радника президента США з національної безпеки Майкла Флінна. 10 грудня 2015 року Флінн відвідав святкування 10-річного ювілею Russia Today, де сидів поруч з Володимиром Путіним – відтак, його кандидатура викликала, м’яко кажучи, деякі побоювання.
На подив більшості громадян України, Флінн сам подав у відставку, як тільки широкій громадськості стало відомо про його контакти з російським послом Сергієм Кисляком (яке, до слова, цікаве у пана посла прізвище), і про те, що пан Флінн сказав про ці контакти не зовсім правду.
Ще більш цікавим було пояснення відставки.
Речник адміністрації президента США Шон Спайсер заявив, що розслідування діяльності Флінна, яке тривало впродовж  кількох тижнів, не виявило порушень закону, однак президент прийняв рішення про його звільнення «через втрату довіри».

На цих словах у більшості громадян України відвисла щелепа, і зелена жаба білих заздрощів почала нещадно душити за шию.
«Не виявлено порушень закону» – і піти у відставку через «втрату довіри».
Для України то наразі нереально. Тут порушення закону в чиновників не те що шукати не треба, тут куди не плюнь – всюди порушення. І довіри до чиновників вже немає ніякої – а спробуй кого з крісла зіпхай.
Звісно, відставка одного американського чиновника – це, в порівнянні з масштабами проблеми, майже дрібниця. Але дрібниця приємна.

Ще одна приємна дрібниця – це те, що на дебатах в Європарламенті прозвучала неймовірна за своєю простотою фраза: «Росія повинна сприйматися у «Мінську» не учасником мирного процесу, а агресором».
Неприємна і зовсім не дрібниця – що заявили про це не українські чиновники чи політики, а депутат від Польщі Яцек Саріуш-Вольський.
Ніби всі про це й знають. І ніби всі й розуміють. Але вголос озвучувати не наважуються. А раптом само все вирішиться. Це здебільшого так думають з українського боку фронту. А от з російського боку «на самоплив» ніхто нічого не пускає – росіяни активно докладають зусиль до того, щоб все йшло саме в тому напрямку, який вони для себе вважають вигідним.
І, варто сказати, досягають у цьому чималих успіхів.

Минулого тижня було помічено фантастичну річ: український уряд і, скажімо так, ЗМІ, котрі тісно дружать гаманцями з РФ, почали говорити одними і тими ж фразами. Більше того, тими ж фразами почали користуватися блогери – як прихильники чинної української, так і прихильники чинної російської влади. Тема виступів відома – вугілля.
І це вкотре підняло догори основну проблему української влади.
Тема «Росія – агресор» в української влади звучить у двох випадках: або коли ця влада звертається до світової спільноти, або коли цій владі треба забалакати зуби громадянам. Реальних заходів для боротьби з агресором ця влада вживати соромиться – не вигідно їй це.

Єдина більш-менш антиросійська активність української влади стосується війська – та й то задньою лівою ногою та активність проводиться. Люди, котрі уважно читають відгуки західних військовиків, котрі намагалися допомогти українській армії, добре знають ціну тій активності. Ще ліпше знають ціну тій активності, для прикладу, працівники Львівського бронетанкового заводу –  у 2016 році підприємство  більше не працювало, ніж працювало, люди мусіли брати відпустку за свій рахунок. І тільки на початку лютого 2017 року заводу пообіцяли «завантажити держзамовленням на 100%». І це – в країні, де йде війна…

Про визнання Росії окупантом, і про боротьбу з окупантом на законодавчому рівні взагалі годі й говорити.
А тепер вже дійшло до абсурду: українська влада цілком серйозно, не червоніючи і не кліпаючи очима, доводить, що вугілля з окупованих територій – єдиний безальтернативний варіант для України, і без цього вугілля Україні настане повний і цілковитий колапс.
Ще про російський газ забули – без нього теж колапс.
Всі ці виступи слово в слово повторюють мантри російської пропаганди.
Ну добре – російська пропаганда то повторює. Їй це вигідно? А українські засранці чим думають? Де «Роттердам»? Чому українці платять за вугілля за ціною, котра є чинною в портах Роттердама, а закуповується це вугілля за ціною, котра чинна для окупованих українських копанок?

За деякими підрахунками, наразі переплата за вугілля, яке йшло з окупованих територій, а купувалося по формулі «Ротердам+» вже становить понад 10 млрд. грн., тобто десь на рівні 350 млн. доларів. Те, що вугілля купується саме за ціною «Ротердам+», підтвердив пан Вовк, себто голова НКРЕ – всупереч заявам Гройсмана, що вугілля купується майже вдвічі дешевше.
Свого часу міністр енергетики та вугільної промисловості України Ігор Насалик персонально їздив до окупантів – домовлятися за вугілля. І як тільки ця поїздка стала відомою широкому загалу, пан міністр почав бити себе кулаком у груди і клястися, що ні про яке вугілля не йшлося, він туди їздив визволяти полонених. І тому, мовляв, відео, де міністр радісно гигикає із терористом, зафіксувало лише героїчну спробу визволити співвітчизників із полону. А вугілля, мовляв, ми закуповуємо у ПАР, в зоні АТО ми вугілля не купуємо, «ми компенсуємо антрацитову групу з інших країн». Це за вересень 2016 року заява.

І тут варто було перекрити кілька гілок залізниці (тільки три – насправді їх набагато більше), щоб негайно з’ясувалося, що без антрациту окупантів ми й кроку ступити не зможемо.
І той же таки Насалик спочатку заявив, що блокування залізниці викличе віялові відключення і підвищить ціну на вугілля, а потім уточнив, що «Україна зможе позбутися залежності від антрацитового вугілля, що видобувається на непідконтрольній території України, через 2-2,5 роки».
Про ймовірність відключень тепло- та енергопостачань також заявив прем’єр-міністр Володимир Гройсман.
В НЕК «Укренерго» і взагалі заявили, що якщо найближчими днями не буде відновлено постачання антрацитового палива, то необхідно буде запровадити надзвичайний стан в електроенергетиці. При цьому, за умови надзвичайного стану, загальних запасів вугілля антрацитової групи на всіх ТЕС вистачить на 40 діб.
Панове, а що ви робили до цього часу, щоб убезпечити країну від можливості впливу на енергосистему країни з боку окупантів?
І, що найголовніше: що буде робити українська влада, якщо окупанти з власної ініціативи припинять постачати Україні вугілля? Як вони кажуть у таких випадках – «перекриють краник»? Чим панове чиновники думають про енергетичну безпеку країни?

Трохи менш критичні для безпеки країни, але ще більш важливі для громадян питання: чому електрику і воду окупантам подають безкоштовно, а з українських громадян за цю ж воду й електрику деруть три шкури?
Українці, котрі живуть на окупованих територіях, платять за комунальні послуги за старою ціною – але платять за них у банки терористів (якщо ці організації можна назвати банками).
Банки терористів перекидають ці кошти Україні? Терористи платять податки?
З такою політикою громадяни можуть ненароком помітити нездорову тенденцію: щоб не платити податки і не сплачувати за комунальні послуги, достатньо прийти до українського чиновника зі зброєю. Навряд чи чиновники будуть тішитися такому повороту подій.

Ну і нарешті третє: як втовкмачити чиновникам до голови два простих слова – «диверсифікація ресурсів»?
І десь там в глибині ховається четверте: що робити з Рінатом Ахметовим?

ЗМІ олігарха де відверто, а де й приховано час від часу проштовхують явно антиукраїнські гасла. (Котрі, загалом, можна побачити і в багатьох українських журналістів, котрі
 Title 
  Алчевський металургійний комбінат
вважаються патріотами). Мовляв, Україна – то тільки проект, вигадка, терористи – то «ополчєнци і романтики, що гинуть за ідею», і тому подібну проросійську пропаганду.
Становище олігарха на ринку українських енергоресурсів вже становить небезпеку для країни.
І, нарешті, ні олігарх, ні українська влада явно не готові дбати про інтереси країни. Вже сам той ентузіазм, з яким українська влада захищає інтереси Ахметова на шкоду інтересам країни, свідчить, що щось пішло не туди. Довго так тривати не може.
Найбільш критичною ситуація є для Луганщини. ТЕС у Щасті, котра працює фактично на лінії фронту, є відрізаною від решти енергосистеми України, і працює вона якраз саме на дефіцитному антрациті. Відключити цю ТЕС і знеструмити цілий регіон ворог може в будь-яку мить. І оскільки справжня ціль ворога – не «завоювати Донбас», а зробити з нього зону екологічної та інфраструктурної катастрофи, то, на жаль, сумніватися в тому, що війна таки дійде і до цієї ТЕС, тяжко. Але от дивина: українська влада любить повторювати, що «мета ворога – технічна та екологічна катастрофа на Донбасі», але не любить щось робити, щоб цій катастрофі запобігти. Так свого часу не було евакуйовано важливі заводи з лінії фронту – і окупанти або викрадали їх і цілими заводами перевозили до Росії, або ж розбирали на металолом. Так само наразі ніц не робиться для того, щоб врятувати енергосистему Луганщини. За три роки можна було б з’єднати її з ЛЕП півночі Донецької області або півдня Харківської – і таким чином підстрахуватися на випадок, якщо з ТЕС у Щасті таки щось станеться. Так, це не дешево. Але – не дорожче, ніж постачати безкоштовно місяцями електрику окупантам.

Хоча, звісно, проводити ЛЕП на Луганщину і заважати Ахметову – боязно…
Навіть в маленьких масштабах боязно.

Он, для прикладу, зараз у Фейсбуку маленький скандал на цю тему розгоряється. Виявилося, що чоловік волонтерки Лілії Болбат – Іван Болбат, з 11. 07. 2012 він є директором ТОВ «Вітряний парк Новоазовський», тобто вітряної станції, розташованої на окупованій території поблизу Широкиного. Як тільки туди заходить новий підрозділ морської піхоти, пан Болбат впрошує їх не стріляти по вітряках. Чи варто казати, що саме з вітряків і стріляють окупанти? Їм то якраз зручно, таке хороше місце… З тими морськими піхотинцями, котрі наважуються таки вистрілити в бік вітрячків, довго і наполегливо працює військова прокуратура – котра негайно виїжджає на місце такого от хуліганства…
То ж бо країна здивувалася, коли діти Лілії Болбат з’явилися у рекламному ролику Ахметова – невже гроші не пахнуть аж настільки? А там, виявляється, не ті гроші і не той запах…
Будувалися вітряки за спеціальною програмою на кошти Європейського Союзу – зараз вони забезпечують електрикою окупантів.
Кажуть, власники ТОВ «Вітряний парк Новоазовський» –  Анатолій Близнюк і Сергій Тарута, а також нардеп Єфімов, який постачав з Краматорська генератори через Маріупольський порт для Волгодонської АС Російської Федерації, що постачає електроенергією Крим.

Тарута також є одним із власників Алчевського металургійного комбінату, який знаходиться на окупованій частині Луганської області, і в понеділок, 13 лютого, припинив виплавку чавуну через брак залізорудної сировини.
Це – один із результатів блокади рейок.
Чому ж таке важливе підприємство не було евакуйоване?
Кажуть, що Тарута – тільки один із власників, і то не основний. В мережі ходить інформація, що  контрольний пакет акцій меткомбінату належить російському холдингу «Євраз». А руду АМК постачає Криворіжський ГОК, що належить тому ж «Євразу» (50%) і ще 50% «Смарт-холдінгу» Вадима Новинського.
Тобто з Кривого Рогу на окуповані території йшла руда, там виробляли сталь, прибуток від продажу йшов російським олігархам.
Тоді стає цілком зрозуміло, чому ніхто й не брався за евакуацію Алчевського меткомбінату: всі свої, між собою якось домовляться… А війна – яка війна? Всього-на-всього бізнес, ніц особистого…

Після уважного перегляду новин у багатьох громадян виникає бажання відправити у відставку українських чиновників власноручно. Але насправді це – щонайменше не педагогічно. Їхні наступники будуть бачити, що можна прийти, зробити бізнес, і красиво піти. Набагато корисніше з педагогічної точки зору – таки дотиснути цих засранців, і змусити їх виконувати свої робочі обов’язки. А от зі своїми бізнес-партнерами най вже самі потім розбираються – українське правосуддя такої міри покарання забезпечити не може. Знаючи характер бізнес-партнерів української влади, можна впевнено процитувати класика з приводу подальшої долі українських чиновників: живі будуть заздрити мертвим…

ОУН: напрямні 17-го року

Судять не вбивць. Судять Небесну Сотню

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com