27 січня у своїх московських апартаментах самостійно знявся з розшуку перший та останній командир «Армії Юго-Востока», старший сержант Радянської Армії Валерій Болотов (він же «Дмитрич», «Пєрвий»).

Напередодні він скаржився дружині на занадто «гірку» каву, випиту ним у компанії зі своїм «головою парламенту» Олексієм Карякіним і таким собі Саничем, пов'язаним з чинним керівником окупаційної адміністрації Луганська Ігорем Плотницьким.
Уже за чотири дні небіжчика мали ховати на Машкінському цвинтарі, проте екс-«перша леді» ніким не визнаної терористичної «ЛНР» наполягла на повторній судово-медичній експертизі. Не повірила вона у «гостру серцеву недостатність», названу причиною смерті сповненого нових авантюрних планів 46-річного десантника. «Дмитрича» розтинали повторно. Й поховали вже на Троєкуровському.
Чим закінчилася друга спроба встановлення причини смерті ватажка бойовиків, це так і лишається невідомим. Його вдова загадково мовчить, таким чином ще більше посилюючи інтригу навколо раптової загибелі Болотова. Хоча раптовою її можна вважати хіба що з фізіологічної точки зору. В політичному, а то й навіть кримінологічному сенсі, нічого раптового у цій події немає. За майже як три роки безперервного російсько-українського конфлікту на Донбасі впливові лідери незаконних збройних формувань один за одним усуваються саме на Луганщині. Щось подібне трапляється й на Донеччині, згадати того ж «Моторолу», але значно рідше.

Мішень для партизан

 У «чорних списках» українських партизан такі, як Болотов, завжди триматимуть перші позиції. Навіть Плотницький під час пересування автівкою пережив характерний для розправи над «командирами» ОРЛО замах, проте боєзаряд виявився не надто потужним і в салоні усі лишилися живими, хоча й з тяжкими ушкодженнями.
По Болотову жодних заяв від народних месників ще не було, але по спаленому живцем у своєму позашляховику ватажкові бандформування «народна міліція» «ЛНР» Олегові Анащенку відповідний відеокоментар уже є в мережі. «Ми вже попереджали вас, що якщо ви не підете з нашої землі, то на вас чекає смерть, і вона наздожене кожного, хто сіє цю безглузду війну на нашій землі. Й ми вкотре довели це, – каже особа у чорній масці. – Ми вбили цю потвору Анащенка й безперешкодно пішли з міста Луганська всі».
«І ви нас ніколи не знайдете, – пояснює партизан. – А ми вас знайдемо. І кожного... І робитимемо це доти, доки на нашій землі не буде порядку».
«А тепер ходіть та озирайтеся», – такими словами завершується звернення до загарбників та їхніх поплічників.

Суперник Плотницького

 Російські співучасники антидержавних виступів Болотова та його злочинів проти українських силовиків, посадовців і мирного населення у версію з партизанами не вірять, і, натомість, вважають, що винним в усіх негараздах «Дмитрича» є ніхто інший, як «Щокастий», більше відомий як громадянин України Плотницький І. В., 1964 року народження, розшукуваний за ст. 110, ст. 258-3 КК України. На нього вчорашні найманці й ідейні осійські шовіністи, котрим «поталанило» воювати за молоду «республіку», але так і не поталанило долучитися до контрабандних потоків, і покладають відповідальність за нейтралізацію їхнього «командира». Кажуть, що той поквапився з грудневим інтерв'ю пітерському порталу «Росбалт», де прямо оголосив про свій намір повернутися до Луганська, а Плотницького звинуватив в «узурпації влади» та «усуненні» ним тих, «хто починав протестний рух», згадавши, зокрема, «самогубство» обвинуваченого у спробі «державного перевороту» «прем'єра» Ципкалова.
Що ж стосується російської влади, до якої в такий спосіб звертався Болотов, то їй слід, наголошував він, позбутися «Щокастого» «правовим шляхом», скажімо, «за станом здоров'я». «...Якщо це не зробити зараз, то ми втратимо «ЛНР» повністю. Адже Плотницький не займається республікою. Він зайнятий своїми справами, бізнесом, особистим збагаченням», – переконував Болотов потенційних інвесторів своїх ініціатив.
Для нових ініціатив потрібні й нові інвестори. Попередньому багаторічному покровителеві вже не до експериментів, йому хоч би з їхнім спільним минулим розібратися. Тим більше, враховуючи той факт, що на момент появи цього інтерв'ю Болотов був хоч і в Москві, але на волі, а його багаторічний роботодавець дивився на світ з-за ґрат слідчого ізолятора у Києві.

Водій Єфремова

 Про довоєнний період у житті Болотова відомо не багато, та й то зі слів опонентів. Сам він багатослівним не був, серйозним політиком не вважався. Був з «одноразових», на якийсь певний час і все. Й попри його віру у власну потенційну «багаторазовість», він усе ж так і лишився «одноразовим», посмертно «одноразовим». Зіграв роль місцевого союзника Кремля і досить... Із зони бойових дій Москва евакуювала його 14 серпня 2014-го, в один день з горе-генералісімусом Гіркіним.
До російського вторгнення Болотова знали лише у бізнес-середовищі, та й то достатньо своєрідному. За приєднання своєї області до Російської Федерації він раніше ніколи не боровся. Тут варто зауважити, що частка етнічних росіян у не надто індустріалізованій Луганській області проти тієї ж Донеччини завжди була нижчою, а, отже, й сепаратистських настроїв серйозних не було. Так, були (і, власне, є) за Сіверським Донцем компактні поселення донського козацтва. Але до центральної влади у Російській імперії ставилися вони, зазвичай, по-своєму, й стосунки їхні з митрополією, радше, можна вважати конфліктними, ніж партнерськими.
За словами одного з найбільших промисловців Луганського краю Володимира Ландіка, який нині стверджує, що завжди, наскільки це було можливим за його особистих обставин, намагався дотримуватися проукраїнської позиції (згадати, хоч би, виведену ним геополітичну формулу транскордонного співробітництва «Росія – це країна-злодійка»), покійного Болотова слід розглядати не інакше як вихованця некоронованого господаря області Олександра Єфремова. Начебто, починав у нього майбутній «командир» водієм, потім перейшов на посаду охоронця, а згодом дослужився до звання головного «смотрящего». «Мені пояснювали, що саме Болотов у регіоні Красного Луча, де в Єфремова машинобудівний завод, там він був «смотрящим» за відвалами, начальником охорони і водієм», – пояснює Ландік.
Коли ж справа дійшла до безпосереднього російського вторгнення й виникла потреба у появі такого собі «народного губернатора», багаторічний компаньйон московських еліт Єфремов на правах «сірого кардинала» ставить на чолі сепаратистського руху перевірену людину, таким чином 1) зберігаючи свій влив на процеси у регіоні, 2) виводячи з-під удару свою персону. Проте, на відміну від інших впливових «регіоналів», домовленостей щодо власного непереслідування з боку Генпрокуратури «хрещений батько» Болотова не мав. А якщо такі й було досягнуто, то на певному етапі офіційний Київ вирішив від них відмовитися, зробивши голову парламентської фракції Партії регіонів у Верховній Раді VI та VII скликань наразі чи не найвагомішим VIP-ув'язненим з усієї обойми Януковича.
У січні слухання справи обвинуваченого у замаху на територіальну цілісність держави Єфремова перенесли до Старобільського районного суду, Луганської області. Фігуранта конвоювали на малу батьківщину 14-го січня.  Й відпускати його під заставу, судячи з усього, вдруге ніхто не має наміру. Аби потім втретє не затримувати при спробі втечі з України, як тоді в Бориспільському аеропорту.
Судячи з того, який «букет» статей Кримінального кодексу України висувається прокурорами Єфремову – від організації захоплення будівлі Луганської ОДА до державної зради – а це, загалом, п'ять найтяжчих злочинів, санкції за якими в сумі складають до 45 років позбавлення волі з обов'язковою конфіскацією майна, вже тепер можна безпомилково стверджувати: за старим мафіознім принципом йому доведеться «сісти» не лишень за «того хлопця», а за всіх «отих хлопців», тобто, за увесь донбаський кримінально-олігархічний клан ПР загалом. Інші підозрювані вже давно перебувають поза зоною досяжності, або ж ув'язнювати їх новій владі за жодних обставин не можна.
І в такому серйозному провадженні, яке залежно від результатів спрацює або на користь Революції гідності, або на її знеславлення, свідчення буквально кожної людини, погодьтеся, є на вагу золота, а як ідеться про особистий імідж Юрія Луценка – то на вагу найкоштовнішого рівненського бурштину. Тим більше, якщо мова про Болотова, списаного «регіоналівськими» партійними вождями після нетривалого використання. Він буквально за якихось два роки з моложавого, здорового, жвавого та цілеспрямованого перетворився на ходячий політичний непотріб. На обважнілого, засмученого, надломленого особистою поразкою чолов'ягу, котрому, за погодженням з його власним патроном, наказано забути про «ЛНР», «ДНР», забути про все на світі, а суто виступати з такими ж, як і він сам, фейковими «ветеранами» для російських школярів та безмежно закоханих у Путіна пенсіонерів.
Чи виходили українські правоохоронці на Болотова? Чи пропонували йому давати свідчення? ... Про це вже він ніколи нікому не розповідатиме. Як і про все інше.
У тому ж випадку, якщо наш хід думок у цьому напрямку видається правильним, то тоді смерть Болотова можна ставити в один рядок з Чечетовим, Пеклушенком, Мельником, Калашниковим, Багмутом та іншими, хто з партквитками ПР «жив, живе та помре»*, й розглядати її як ще одну зачистку небажаного свідка злодіянь Віктора Федоровича & Co. Тим більше, що буквально перед цим подібна доля спіткала Євгена Жиліна, ще одного безцінного свідка й активного учасника початку гібридної війни проти України. 26 серпня Головна військова прокуратура України викликала його на допит, а вже 19 вересня організатор харківського «Антимайдану» востаннє в житті повечеряв у підмосковній ресторації «Вітерець».

* Ця фраза належить члену Партії регіонів, очільникові Запорізької ОДА у 2011-2014 роках Олександрові Пеклушенку, чиє тіло правоохоронці виявили в березні 2015 року. У МВС заявили, що чоловік наклав на себе руки, самостійно здійснивши постріл у шию.

Довідково. Колаборантів вигублюють на системній основі

Олександр Бєднов («Бетмен») – «начальник штабу» терористичного угрупування російських найманців «4-ї окремої мотострілецької бригади ЛНР». 1 січня 2015 року згорів разом з тілоохоронцями у своєму авто.
Павло Дрьомов («Батя») – «комендант» окупованої Кадіївки (радянська назва – Стаханов), зі зброєю в руках грався в донських «казачків». 12 грудня 2015-го його авто підірвалося на відтинку між Первомайським та Стахановим.
Олексій Мозговий – випускник Луганського інституту культури. Поет, пісняр, а за сумісництвом кухар та будівельник. Керував підрозділом місцевих сепаратистів «Привид», із приходом росіян контролював Алчевськ. Перший замах на нього виявися невдалим, однак повторна спроба ліквідації терориста була більш продуманою: 23 травня 2015-го на шляху з Алчевська до Луганська його кортеж спершу підірвали, а вже потім обстріляли з кулеметів та іншої автоматичної зброї. Як перший, так і другий замах сталися в одному й тому самому місці. Йдеться про старий блокпост на в'їзді у селище Михайлівка.
Євген Іщенко («Малиш») – громадянин РФ, раніше судимий. Відповідав за Первомайськ. Невстановлені особи спинили його авто 23 січня того ж таки 2015 року. Бойовик кинувся навтьоки, але вже за 70 метрів замертво впав, підкошений автоматною чергою.
В'ячеслав Пинежанин («Прапор») – неформально володів Антрацитом. Звинувачувався у рекеті, «віджимах», мародерстві, комерційних схемах з вугіллям. Вбито прицільним вогнем у приміщенні комендатури окупантів 28 листопада 2014 року.