…Граната з підствольника вибухнула поруч, майже під ногами. Відкинутий вибуховою хвилею на кілька метрів, Євген якусь мить пролежав нерухомо. Різкий біль у ногах і животі привели офіцера до тями. Ворухнув однією ногою, потім другою: цілі.

А тут – нові вибухи, і поруч, біля переднього колеса ЗІЛа, стогне інший поранений. Підповзти до товариша офіцер не зміг і крикнув бійцям, щоб забрали пораненого й відходили. А «Сова» перезарядив автомат і підготував, про всяк випадок, гранату. Короткими чергами Євген продовжував відстрілюватися…
Хлопці не покинули командира: діставшись до укриття, вони шквальним вогнем зупинили просування бойовиків і витягнули пораненого капітана.
Для капітана Євгена Савінкіна війна розпочалася 8 травня 2014 року, коли він отримав наказ від командира частини через дві години відбути з Хмельницького у навчальний центр «Десна», де закінчували формувати один із батальйонів територіальної оборони.
Уже через кілька днів, поповнивши боєкомплект на Полтавщині, батальйон прибув у Сватове. Взяли під контроль дороги, обладнали блокпости та опорні пункти. Лінії фронту на той час не було, тому доводилося організовувати кругову оборону позицій.
Євген з одним із взводів поступово просувався вперед, змінюючи позиції: Співаківка, Біловодськ, згодом зайняли висоту в районі пункту «Плотина» та контролювали ситуацію на значній території.
– Спокою не було ні вдень, ні вночі. Активно діяли ворожі ДРГ, – згадує майор Євген Савінкін. – Наші позиції обстрілювали міномети й артилерія, дошкуляли снайпери. Підрозділи батальйону, що поступово підтягувались до кордону, у районі Макарового потрапили під вогонь із «Градів» та 152-міліметрових арт-установок, що проводили стрільбу з боку Росії.
18 серпня 2014 року підрозділ «Сови» отримав наказ просунутися на Станицю Луганську. Ворожа розвідка помітила пересування підрозділу, і на одному з перехресть доріг наші бійці потрапили під шалений вогонь. Там і було важко поранено нашого героя. А далі почався новий етап у житті офіцера – боротьба за відновлення здоров’я.
У польовому шпиталі, неподалік від селища Перемога, під час операції йому видалили уламки з живота. Опісля скерували в Харків, потім – у Хмельницький, а згодом – у Старокостянтинівський госпіталь. Завдяки професійним діям військових медиків та неймовірній силі духу Євген поступово одужав і повернувся у свій підрозділ. А згодом отримав військове звання «майор» та призначення на посаду заступника начальника Старокостянтинівського госпіталю з роботи з особовим складом.
Уламки в ногах періодично нагадують офіцерові про той бій, у якому загинули його бойові товариші. І хоча минуло чимало часу, «Сова» і в снах продовжує воювати. Йому часто сниться Станиця Луганська…