Сім історій. Сім втрачених життів. Сім родин, які залишилися наодинці зі своїм болем. Діти – без батька, матері – без синів, жінки – з чорною вдовиною хустиною. Усі вони могли виїхали за кордон, перечекати лиху годину. І жити. Але вони вибрали війну. Вибрали, бо інакше просто не могли. Бо ось це «Хто ж, як не я» має свою ціну. Найдорожчу. Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про бійців, які загинули у російсько-українській війні.

Олександр Ковтун

Олександр Костянтинович Ковтун народився 27 квітня1979 року, в селі Черевки, Миргородського району, Полтавської області. Навчався у Черевківській загальноосвітній середній школі. Працював у приватному підприємстві «Ладабудсервіс» бригадиром у будівельній бригаді. Одним з останніх об’єктів був дитячий будинок сімейного типу у місті Сватове, у Луганській області. Він казав, що вивчив ту область, як своїх п’ять пальців. Але то все було до війни. З дитинства мріяв стати військовим, дуже хотів вступити до військового училища, але з першого разу не склалося. Обвуглений Донбас допоміг здійснити його мрію. Під час третьої хвилі мобілізації, у листопаді 2014 року, після проходження медогляду, Олександр підписав контракт на службу у Збройних силах України. Старшина, заступник командира взводу роти вогневої підтримки 3-го батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Зимою 2014-15 років пішов на Схід. Повернувся у березні 2015 року задля прийняття поповнення з четвертої хвилі. Кілька місяців проходив із хлопцями бойове злагодження, а 15 травня знову виїхав на війну. Пробув там майже рік, до середини квітня 2016 року. Коли їх вивели, написав рапорт на переведення до окремого розвідувального взводу 3-го батальйону 25-ї ОПДБр за власним бажанням. 16 серпня здійснив свій перший стрибок з парашутом. Пишався тим, що став справжнім воїном ПДВ. Загинув 17 серпня, о 12:50, у промзоні Авдіївки, куди напередодні перевели його бригаду на підсилення до 81-ї ОАЕМБр. «Сепари» розпочали потужний обстріл наших позицій з мінометів та гранатометів. Від вибухів почали потрохи з’їжджати бронеплити, якими наші позиції укріплені. Олександр підбіг до однієї з них, щоб закріпити, і в цей час у маленьку щілину між плитами йому в шию поцілив снайпер. Поховали воїна 19 серпня, у рідному селі Черевки. Залишилися мати та молодший брат. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Максим Шумак

Максим Васильович Шумак народився 02 жовтня 1991 року, в селі Полтавка, Гуляйпільського району, Запорізької області. Закінчивши 9 класів сільської школи, хлопець разом з батьками переїхав до міста Токмак, де ті мешкали раніше. Починаючи зі 16 років, почав працювати з батьком на будівництві, працював важко, зранку і до вечора, щоб допомагати своїй великій родині (хлопець ріс у багатодітній сім’ї), у часи відпочинку, а було не так вже й часто, полюбляв грати у більярд. Максим Васильович мріяв стати на ноги та почати власне господарство з розведення свиней та бичків, але втрутилася війна. Призваний за мобілізацією 7 липня 2015 року Токмацьким об’єднаним міським військкоматом. Солдат, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади. Перше поранення отримав під Майорським, після лікування у шпиталі Краматорська приїхав додому у відпуску в зв’язку з пораненням. Повернувшись на війну, Максим прожив два тижні. 12 серпня, о 23:40, під Майорським, Донецької області, стався артилерійсько-мінометний обстріл позицій наших військових. Під час обстрілу Максим отримав важке уламкове поранення у груди. Бійця привезли в лікарню Бахмута. 13 серпня, приблизно о 3 год., йому закрили очі. Похований 17 серпня, у Токмаці. У нього залишились батьки, два брати та чотири сестри. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Денис Лесняк

Денис Ігорович Лесняк (позивний «Єгер») народився 18 грудня 1979 року, в місті Полтава. У 1997 році вступив до Харківського військового університету. Це була одна з його мрій – стати професійним військовим, як дідусь, рідний дядько та брат. У дитинстві йшов до втілення іншої мрії – стати скрипалем, навчався у музичній школі, але потім перелом руки «поставив хрест» на цій справі. Тому Денис Ігорович обрав шлях військового. Дуже любив книжки, читати навчився в чотири роки. У школі улюбленими предметами були фізика та історія. Ще зі школи добре розумівся у різних механізмах, захоплювався радіотехнікою, комп’ютерами. Вдома ремонт техніки був на ньому. А ще цей чоловік дуже любив тварин. На фронті, під Дебальцевим, у нього був фронтовий улюбленець – котик Рудик. Військову кар’єру почав командиром зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Там і розпочав свою війну. Велика та сильна людина з душею романтика, дуже розумний, ерудований, начитаний, з аналітичним складом розуму. Ніколи не скиглив, не впадав у відчай. Людина, в якої завжди було все добре для рідних, навіть у страшні дні битви за Дебальцеве, битви, в якій він брав участь виконуючим обов’язки командира батареї ракетно-артилерійського дивізіону. У 2015 році, разом із групою офіцерів 128-ї бригади, Денис Ігорович фактично з нуля створив 10-у окрему гірсько-штурмову бригаду, в яку прийшов у званні майора на посаді начальника ППО. Бригада стала рідною для нього, він дуже переймався долею своїх хлопців та відчував за них відповідальність. Смерть полювала на нього у страшних кривавих боях під Дебальцевим та Станицею Луганською, а він дуже любив життя та насолоджувався кожною його хвилиною. Навесні 2016-го Денис Ігорович потрапив у ДТП, отримав відкритий перелом зі зміщенням, йому була проведена складна операція, під час якої вставили пластини на рік. Чоловік мав всі підстави затриматися на мирній території, але повернувся назад, до своїх побратимів. Загинув 16 серпня, біля села Єлизаветівка, Мар’їнського району, Донецької області, під час бойової сутички з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. Похований 18 серпня, у Полтаві, на Алеї Слави Центрального кладовища. У нього залишились батьки, брат, дружина та троє дітей.

Віталій Костенко

Віталій Михайлович Костенко (позивний «Шаман») народився 04 січня 1973 року, в селі Пашківка, Макарівського району, Київської області. Деякий час мешкав у Києві. Після школи закінчив залізничний технікум за фахом «електрик». Строкову службу проходив у Білорусі (місто Берестя), служив у прикордонних військах. Після демобілізації почав працювати у міліції, звідки звільнився у званні капітана запасу. Потім підробляв на неофіційних роботах. Добра, порядна, безвідмовна людина. Віталія Михайловича поважали всі, з ким він мав справи. Достатньо того факту, що на прощанні з ним було понад 500 людей, знайомих, побратимів, волонтерів, кожен мав що сказати, у кожного на очах були сльози. Плакали не лише жінки. Мобілізований у шосту хвилю, 10 липня 2015 року. Після навчань на Яворівському полігоні був відряджений у свій підрозділ. Сержант, сапер, командир 3-го відділення охорони 3-го взводу охорони роти охорони 12-го окремого мотопіхотного батальйону. Загинув 17 серпня, приблизно о 20:00, біля села Новоселівка, Ясинуватського району, Донецької області, внаслідок потрапляння 120-мм міни за чотири метри від нього – одразу після того, коли він заступив на бойове чергування. Похований цей мужній українець, Герой свого народу, 20 серпня, у Пашківці. У нього залишилися батьки, дружина та двоє синів. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Микола Колосовський

Микола Миколайович Колосовський народився 11 жовтня 1977 року, в місті Слов’янськ, Донецької області. Виховував його батько та дідусь з бабусею. Ріс енергійним бойовим хлопчиною. Навчався у Слов’янській школі № 15. Дуже полюбив історію Другої світової війни, навіть займався розкопками на лінії Слов’янськ – Старобільськ. Потім працював у будівельно-ремонтних бригадах, клав плитку та штукатурив. Рано одружився, але потім не склалося. З дружиною розлучився. Десь років 10 тому у свідомості Миколи щось змінилося, і він почав захоплюватись патріотичною тематикою. Зрозумів, що не тільки мешкає в Україні, а й по-справжньому любить її. Під час шостої хвилі мобілізації, у серпні 2015 року, Микола сам виявив бажання піти служити у котрийсь із добробатів, але його вмовили підписати контракт зі ЗСУ. Старший сержант, командир БМП-1 54-ї окремої механізованої бригади. Саме на війні і розпочалася його справжня біографія як чоловіка та Героя. Там він себе знайшов. Не ховався, був дуже рішучим. Якось після одного бою поклав тіла двох загиблих побратимів біля ящика з-під набоїв, сів на нього і, як молитву, повторював, що ніколи не пробачить і буде бити ворога, допоки живий буде. Загинув 19 серпня, приблизно в 0:20, біля села Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області. Коли Микола був в окопі, «сепари» раптово почали артилерійський обстріл 122-мм снарядами. Перший снаряд ліг за декілька метрів від Миколи. Він прийняв усе на себе, прикривши солдата, який був попереду. Але другий снаряд накрив вже їх обох. Таким чином, у Миколу потрапили уламки від двох снарядів. Він не помер одразу, його та іншого хлопця витягнули і на БМП помчали до реанімобіля. Інший солдат вижив та потрапив до реанімації. Микола потрапив на небо. Поховали Героя 22 серпня, у Слов’ян­ську. В нього залишилися батько та син. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Михайло Долженко

Михайло Олександрович Долженко народився 24 квітня 1989 року, в місті Алчевськ, Луганської області. У 2006 році закінчив місцеву школу № 1, потім вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет природничих наук. Працював учителем хімії. Влітку цього року підписав зі ЗСУ контракт. Солдат, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади. Загинув 18 серпня, біля міста Майорськ, Донецької області, внаслідок наскрізних проникаючих поранень шиї та грудної клітини, отриманих від розриву ворожої міни. Помер від гострої крововтрати. Похований 25 серпня, на Алеї Слави міського кладовища у Борисполі. У місті мешкають родичі Михайла. Залишились батьки. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Сергій Хоптяр

Сергій Вікторович Хоптяр народився 27 травня 1996 року, в селі Соколівка, Ярмолинецького району, Хмельницької області. Навчався у Соколівській школі, потім – в Ярмолинецькому професійному ліцеї. У липні 2014 року його призвали на строкову службу, але він одразу вирішив підписати контракт, а потім буквально через два місяці підготовки поїхав на війну. Молодший сержант 53-ї окремої механізованої бригади. Сергій мав великі плани на майбутнє, розплановував своє життя після війни. На початку вересня повинен був приїхати до друга на весілля, а також похрестити дитинку двоюрідної сестри. Для тих, хто знав Сергія, він був найкращим другом, порадником і, насамперед, доброю і відповідальною людиною, до якої завжди можна звернутися й отримати допомогу. Колись він казав: «У свої роки я пройшов через таке, через що не проходили більшість людей за все своє життя». Загинув 19 серпня, приблизно о 15:30, в районі міста Торецьк, Донецької області, отримавши численні уламкові поранення внаслідок вибуху міни. Похований 24 серпня, у рідному селі. Залишились мати, бабуся, старший брат, а також багато двоюрідних та троюрідних братів та сестер. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.