rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Воїнам Світла, полеглим за Україну, присвячується…
 Коли більшість українців ніжилися під теплим сонячним промінням у хвилях моря, ці хлопці приймали свій останній бій. Усі вони загинули у серпні. Саме тоді, коли їхні діти готувалися до школи. Загинули саме тому, аби діти мали можливість піти до школи і сісти за парти. І не дослухатися, чи поруч пролетить міна. Сісти за парту у своїй країні. Вільній. Нескореній. Українській. Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки.

  Title
  

Ігор Коваленко

Ігор Миколайович Коваленко (позивний «Грін») народився 22 травня 1973 року, в місті Обухів, Київської області.
18 травня 2014 року був призваний за мобілізацією як доброволець Обухівським РВК.
Після навчань був відряджений у зону війни, де перебував з 06 липня 2014 року до 25 серпня 2014 року.
Сержант, командир 2-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу стрілецької роти 11-го БТРО «Київська Русь» 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
23 серпня 2014 року біля селища Луганське наша позиція, на якій перебував Ігор Миколайович, була обстріляна з «Градів». Боєць отримав вибухову травму та знепритомнів. Він зазнав контузії головного мозку та забою грудної клітини. Був оглянутий лікарем в Артемівському ЦРВ та переведений на подальше лікування до ВМКЦ м. Ірпінь.
18 грудня 2014 року був виключений зі списків особового складу частини, тому що перебував на лікуванні.
Після лікування чоловік проживав в Обухові, але влітку цього року здоров’я раптово погіршилося. Його терміново привезли в лікарню, де 2 серпня він помер.
Похований 3 серпня, в Обухові. В нього залишились мати, брат та син, що став сиротою.

Title  
  

Євген Садовничий

Євген Валентинович Садовничий (позивний «Бармен») народився 10 вересня 1992 року, в Кам’янському, Дніпропетровської області.
Його та старшого брата виховували дідусь з бабусею, які мешкають у селі Рокитне, Кременчуцького району, Полтавської області.
У 2008 році закінчив місцеву сільську школу та вступив до вищого професійного училища № 7 у Кременчуці на спеціальність «маляр-штукатур».
Веселий, добрий, турботливий, життєрадісний. Вмів робити все, мав глибоку м’яку душу та справедливе серце. Ніколи не відмовляв бабусі у допомозі на господарстві.
Євген дуже полюбив професію бармена, тому і позивний мав «Бармен».
Поїхав до Києва працювати у ресторан, де познайомився зі своєю дівчиною.
У червні 2015 року «Бармен» підписав контракт про військову службу. Майже рік провів в одній з найгарячіших точок – обороняв Піски.
Молодший сержант військової служби за контрактом, сержант роти з матеріального забезпечення 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 6 серпня, біля селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90.
Не дожив місяць до свого 24-річчя.
Похований 9 серпня, у селищі Рокитне. Залишились старший брат, бабуся та кохана дівчина.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Title
  

Дмитро Демуренко

Дмитро Сергійович Демуренко (позивний «Мультік») народився 18 липня 1994 року, в селі Старомлинівка, Великоновосілківського району, Донецької області. Мешкав у Великій Новосілці, куди переїхав у 2012 році.
Закінчив місцевий професійний ліцей.
Розпочав воювати солдатом-кулеметником контрактної служби у складі 1 батальйону 93-ї ОМБр. Наприкінці серпня 2014 року потрапив у полон до «сепарів» при прориві з Іловайська.
Був звільнений у рамках чергового етапу обміну полоненими між українськими силами і бойовиками 21 вересня 2014 року.
Дмитро був душею компанії, веселою та доброю людиною. Зовсім недавно був у відпустці, поїхав до Харкова та вступив на заочну форму навчання факультету післядипломної освіти у Харківському національному університеті повітряних сил ім. І. Кожедуба.
Демобілізація мала відбутися 28 жовтня 2016 року.
Молодший сержант, заступник командира бойової машини-навідник-оператор 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 6 серпня, біля селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90.
Поховали цього 22-річного Героя 9 серпня, у селі Велика Новосілка, Донецької області. В нього залишився батько, мати, 4 молодші брати та кохана дівчина.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Title  
  

Тарас Кириченко

Тарас Володимирович Кириченко (позивний «Тарік») народився 26 листопада 1977 року, в Дніпропетровську (нині – Дніпро).
У 1997 році закінчив Дніпропетровський механіко-металургійний технікум.
Працював інженером та менеджером.
А потім почалася війна.
До військкомату прийшов, коли тривала 4 хвиля мобілізації. Сам прийшов, не чекав на повістку.
Молодший сержант, виконуючий обов’язки командира взводу 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.
Пройшов пекло Пісків.
Командир роти Володимир Цірик («Оса») довірив Тарасові керувати взводом у Пісках. I не помилився, Тарiк був хорошим командиром. Став «виконуючим обов’язки», тому що на той час не мав відповідного військового звання для такої посади. Ситуація була складна, але він з нею впорався.
Тарас був сміливою людиною i добре виконував свою роботу. Бійці «дев’ятки» його дуже поважали. Одного разу, навесні 2015 року, коли хлопці виїхали у Селідове, щоб закупити цигарок, води та їжі, то побачили банкомат, біля якого стояла черга та молода вагітна жінка. Хлопці, що стояли в черзі, її не пропускали. Тарас підійшов та ввічливо попросив дозволити жінці зняти гроші поза чергою. Хтось там почав заперечувати, але тільки-но «Тарік» глянув на крикуна, той одразу заспокоївся.
Мав свого пса Себастьяна (позивний «Себас»), якого він забрав з Пісків. Забрав його зі собою на ротацію, а коли прийшов вдруге на війну, узяв Себаса зі собою.
Вiн дуже любив свою матір, часто про неї розповідав. Переживав, щоб з нею нічого не сталось.
Загинув 6 серпня, біля селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90. Помер дорогою до лікарні.
Похований 10 серпня, у Дніпрі. Залишилась мати.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Title
  

Сергій Небожак

Сергій Дмитрович Небожак (позивний «Француз») народився 04 вересня 1965 року, у селі Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області.
Призваний за мобілізацією до лав ЗСУ Іллінецьким РВК 4 лютого 2015 року. Прослужив рік, у березні 2016 року демобілізувався. Провів десь місяць вдома, потім поїхав на реабілітацію до санаторію. На війні йому довелося зістрибувати з БМП-2, і він пошкодив ногу.
Після цього 15 липня 2016 року підписав контракт та повернувся до своїх побратимів.
Старший солдат, старший механік-водій механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади.
Сергій мав гарне почуття гумору і ніколи не ображався. Дуже добра людина, завжди посміхався. Побратими з ним часто незлостиво «перебріхувалися». Але ніколи не ображалися один на одного. Він був і кулеметником, також стріляв із гранатомета.
Загинув увечері 8 серпня, підірвавшись на розтяжці біля Волновахи, Донецької області.
Похований 11 серпня, у рідному селі Павлівка. У Сергія Дмитровича залишились мати, дружина та троє синів (старший, від першого шлюбу, залишився сиротою, адже минулої зими померла його мати).
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Title  
  

Владислав Казарін

Владислав (Влад) Вадимович Казарін (позивний «Розписний») народився 28 вересня 1994 року, в місті Залізне, Донецької області.
Навчався у Донецькому національному університеті, поки на його землі не почалася війна.
Влад одразу пішов добровольцем у своїх 19 років. У складі 5-ї роти добровольчого батальйону «Дніпро-1» прийняв під Карлівкою свій перший бій.
Один з організаторів руху «Громадський актив Красноармійська».
Від початку бойових дій, із 2014 року, залишався на передовій. Змінював підрозділи, але не змінював мету – захист рідної країни.
Був бійцем 8-го окремого батальйону «Аратта» ДУК ПС, батальйону «Дніпро-1», ОУН.
Воював у Пісках, під Широкиним, на шахті «Бутівка» та на Світлодарській дузі.
Був зарахований на юридичний факультет Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, у майбутньому хотів поєднати цей фах з військовою кар’єрою.
На Світлодарську дугу прийшов як боєць 1-ї штурмової роти «Вовки» ДУК ПС у складі 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 10 серпня, приблизно о 20 год., у районі Луганське-Логвинове, поблизу міста Дебальцеве, Донецької області.
Під час обстрілу наших позицій отримав важкі поранення внаслідок вибуху 120-мм міни та помер дорогою до лікарні у кареті швидкої.
Похований 13 серпня, у Покровську.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Title
  

Олександр Шелепун

Oлександр Миколайович Шелепун народився 08 березня 1971 року, в селі Богатир, Погребищенського району, Вінницької області. Потім з батьками переїхав до села Морозівка, а останні півроку мешкав у місті Іллінці.
У 1986 році закінчив Морозівську загальноосвітню школу, після чого здобував подальшу освіту в Погребищенському ПТУ № 42.
Колишній морський піхотинець, старшина першої статті.
Служив у морфлоті у Калінінграді, потім – біля Литви, на підводному човні. Повернувшись додому, працював у міліції міста Київ, пізніше у коледжі в місті Погребище викладав водіння.
Працював приватним підприємцем.
Любив купатися у холодній воді, що одного разу стало йому у нагоді. Колись у Бару була аварія – автівка впала у воду з моста. Це був дуже морозяний березень. Олександр, навіть не задумуючись, стрибнув у воду і врятував водія.
Він був дуже працьовитим, добрим, сміливим, ніколи нічого не боявся, ні за ким не ховався. Відважний чоловік з доброю посмішкою.
У травні 2016 року підписав контракт з Іллінецьким РВК на контрактну службу в лавах ЗСУ.
Старшина 1-ї статті, водій протитанкового відділення протитанково-кулеметного взводу 1-ї мотопіхотної роти 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 11 серпня, біля міста Попасна, Луганської області, під час сильного мінометного обстрілу наших позицій. Не встиг добігти до бліндажа.
Похований 13 серпня, у селі Морозівка, там, де похований його батько. Там, де він хотів, щоб і його поховали. Залишилась мати, дружина та четверо донечок.

Title  
  

Дмитро Романенко

Дмитро Васильович Романенко народився 25 листопада 1978 року, в Києві.
1995 року закінчив школу № 131, потім вступив до професійного училища № 2, де здобув фах зварювальника.
Працював за фахом та водієм, адже Дмитро обожнював автівки та швидкість і бездоганно вмів їздити.
Батько розлучився з матір’ю 5 років тому та покинув сім’ю. Дмитро дуже важко переживав цю подію, вчинок батька вважав зрадою родини. Дуже любив свою матір, а сестру просто обожнював. Вони були не просто ріднею, а найкращими друзями у світі.
Дмитро Васильович вірив у Бога. Коли сестра лежала у лікарні з підозрою на онкологію (підозра не підтвердилась), він ходив до храму, плакав та просив Бога забрати у нього все, але врятувати сестру.
Він був дуже сміливим, його життєвим девізом було: «Краще померти стоячи, ніж жити на колінах». Коли йшов на війну, його запитала сестра, навіщо він це робить, на що хлопець дав таку відповідь: «Це, сестро, щоб ти та мої племінники не ховалися у підвалах. Зі мною все буде добре, зі мною – Бог та з Україною – Бог, а значить, правда – за нами».
Мобілізований 27 липня 2015 року. Після навчання у Десні поїхав на полігон «Широкий лан».
Водій-кулеметник 1-го взводу 2-ї роти 9-го батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 12 серпня, приблизно о 0 год. 30 хв., біля міста Попасна, Луганської області, у бою з ворогом.
У ту ніч по наших позиціях били «Васильок» та СПГ. Дмитро був на позиції, вираховував та стежив за ворожим кулеметником. Коли прилетіла 120-мм міна, то впала зовсім неподалік від нього. Врятувати бійця не змогли, він помер у лікарні Попасної.
Похований 14 серпня, на Алеї Слави Берковецького кладовища в м. Київ. У нього залишились батьки, сестра та два племінники.
Отримав нагороду «За мужність» (посмертно) та звання «Герой-киянин». Його світлина є на Дошці пошани КМДА.

Автор: Ян Осока
Джерело: http://ua.censor.net.ua

Життя своє поклали на вівтар України

Пам’яті захисників України

Вічно юні Герої#2018-51 (12/20/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com