Україна нині не соборна. Якщо цим твердженням я викличу вашу незгоду – пропоную подумати разом. І тоді вирішимо – так це чи ні. І якщо так – то чому?

Ідея соборності

Якщо погодимося, що соборність – це цілісність і єдність, то ідея соборності є органічною для становлення кожної нації та держави.
Саме ідея. Вона виструнчує ідеологію націєтворення та державного будівництва.
Але коли ця ідея спільними зусиллями починає реалізовуватися, то тут і на практиці проявляється – наскільки великою є питома вага доцентрових процесів, а наскільки відцентрових.
Тим самим можемо визначити – чи ідея соборності даної нації і держави є тільки поки що проектом, незавершеним процесом – чи вона вже втілилася в реально існуючу соборну національну державу.

Соборність українців

	Президент виступає з нагоди Дня Соборності України 22 січня 2017 року

Україну населяють етнічні українці та представники багатьох інших етносів.
Чи є соборним український етнос?
Значною мірою так.
І цю консолідовану основу нації утворює, передусім, рідна українська мова, національна пам’ять, традиції, звичаї, культура, історія, що однаково розуміється та тлумачиться.
Однак, вельми помітною частиною українського етносу є такі українці, котрих я би не зараховував до складу української нації.
Це ті українці за походженням і кров’ю, які не користуються українською мовою, котрим не болить трагічна історія України, які мають ліберально-попустительські погляди на національну пам’ять і не реагують гостро на факти зневаги стосовно України та всього українського, коли б ці факти не відбувалися – в минулому чи тепер.
Саме з них рекрутуються хохли, малороси та інші подібні ганебні нарости на здоровому тілі української нації.
Українську політичну націю складають представники усіх національностей, які сповідують українські цінності, люблять Україну, вважають її своєю Батьківщиною, знають і шанують її мову, історію, культуру.
Підкреслю – до української політичної нації входять представники інших етносів, які відрізняються від кращих свідомих українців тільки іншою національністю.
Якщо при цьому вони також люблять мову, історію та культуру свого етносу – жодних заперечень. Аби тільки вони не менше любили все українське.

Відзначають День Соборності над Збручем 22 січня 2017 року тернополяни та хмельничани

А ось хохли та малороси, незважаючи на етнічну спорідненість, до української політичної нації, на моє переконання, входити не повинні.
Бо кров у них, може, й українська, а душа хохляцька. А це вже неприйнятно.
Нехай собі живуть, існують, ніхто їх не обмежує, громадянські права у них такі самі, але от честі бути зарахованими до складу української нації вони не мають бути удостоєними.
Вони можуть бути зарахованими до такого широкого поняття, як народ України.
І якщо спробувати максимально лаконічно представити собі ці основні поняття, то я б склав такі формули.
Українська нація – це свідомі переконані україномовні патріоти України, етнічні українці.
Українська політична нація – це українська нація плюс іноетнічні україномовні патріоти України.
Український народ – це українська політична нація плюс громадяни України, неукраїнськи налаштовані (хохли, малороси, нейтрали), та антиукраїнськи налаштовані.
Більш лаконічно (з певною умовністю) я цю формулу представив би так:
український народ – це українці плюс неукраїнці плюс антиукраїнці.
Тепер запитаймо себе – а чи може ця формула бути реальною для поляків, німців, французів, іспанців, італійців чи навіть для таких строкатих націй, як американці та росіяни?
Чи можемо ми, наприклад, сказати, що польський народ – це поляки+неполяки+антиполяки?
Чи, скажімо, що французький народ – це французи+нефранцузи+антифранцузи?
Ну і так далі.
Навіть взявши для прикладу чотиримовну Швейцарію – чи скажемо, що її народ є швейцарці, нешвейцарці та антишвейцарці?
Так само це неможливо навіть щодо двомовних Канади чи Бельгії попри всю складність тамтешньої мовної ситуації.
А в Україні це, на жаль, реальність.
І як у таких умовах прагнути політико-психологічної Соборності?

Соборність держави

Тепер запитаймо себе: як формувати соборність Української держави, коли народ цієї держави не є єдиним і навіть її корінна, титульна нація перебуває значною мірою в процесі становлення і поки що не складає переважної більшості народу?
А формувати можна і потрібно двома шляхами.
Перший з них – адміністративно-територіальний устрій держави, її землі та кордони.
В середині ХХ сторіччя після передачі до складу УРСР Кримської області перший шлях формування соборної Української держави було пройдено.
Україна постала в своїй територіальній цілісності, яку зберегла в 1991 році під час розпаду СРСР і утворення незалежної Української держави.
А ось другий шлях формування соборної держави є значно складнішим.
Бо це шлях політико-психологічний і його мета – ментальне, духовне, соціально-психологічне «вирівнювання», уподібнення різних областей держави на основі українських цінностей, мови, культури, віри, традицій.
Щоб другий шлях був пройденим успішно, потрібна системна цілеспрямована внутрішня політика держави на основі розумної, психологічно обґрунтованої, поступової, ненасильницької українізації.
Потрібна продумана система обережного поступового демографічного «перемішування» населення, коли, наприклад, до Криму переселялися б не тільки кримські татари, але й українці.
Розуміючи це, запитаймо: а чи була така продумана системна політика за минулі чверть сторіччя?
Чи намагалися системно та обов’язково розумно інтегрувати до українських цінностей південно-східний пояс? Передусім, Донбас і Крим. А за ними ще, мінімум, з півдесятка густонаселених областей України?
Ні, не намагалися.
Донбас віддали «на відкуп» місцевим фінансово-політичним групам зі сильним кримінальним елементом під обіцянку давати потрібні результати президентських та парламентських виборів.
А Крим дерибанили, розпихуючи по кишенях санаторії, пансіонати, приморську землю – куди (і кому?!) там було думати про розумну інтеграцію Криму до материкової України!
Тож, 2014 рік трагічно вказав на всі «косяки» та «проколи» внутрішньої політики різних влад України за весь період Незалежності.
У результаті цільових спецоперацій Росії, підкріплених згодом мілітарною силою, Крим буквально «відвалився» від України, а Донбас «розламався» навпіл.
Кажучи про агресію Росії, про війну на Сході, влада України (і не тільки нинішня) повинна набратися мужності і визнати, що є її величезна провина у тому, що в період жадібного первинного накопичення капіталів, привласнення державної та комунальної власності та щорічного «доїння» бюджетів різних рівнів правлячим елітам країни було не до політико-психологічного зміцнення соборності України.
Тому в час суворих випробувань усі недопрацювання минулих років і минулих влад та режимів вилізли і стали видимими.

Соборність України: ситуація сьогодення

Нині Україна має територіальну «ампутацію» Криму та половини Донбасу і, як результат, колосальну загальнонаціональну політико-психологічну травму.
Стає ясно, що в близькій і, можливо, середньотерміновій перспективі відновити адміністративно-територіальний устрій України, який був станом на кінець 2013-початок 2014 року, напевне, не вдасться – попри всі сподівання.
Тобто, «фізична» чи географічна соборність України поки що відкладається, і то в довгий ящик. Запевнень на її поновлення вистачає, обіцянок повернути втрачені території ще більше, називаються терміни, звучать прогнози, причому, надто легковажні, щоб бути реальними.

Час іде, а ситуація і в Криму і в Донбасі на очах консервується, набуває обрисів затяжної стабільності, США і ЄС не мають ні інструментів, ні сильного бажання повернути Україні втрачене, а сама вона зробити це не в змозі.
Зате, як не парадоксально, ситуація війни, необхідності захищати країну значно активізувала процеси політико-психологічної соборності України.
Але захопили ці процеси тільки нижні та середні прошарки, страти нашого суспільства. Породили такий феномен, як масове волонтерство, посилили патріотичні настрої.
Однак, доводиться констатувати, що основним гальмом становлення політико-психологічної соборності країни стали політичні верхівки всіх рівнів – країни, кожної області, міста, району.
Тотальна корупція, егоїзм посадовців, їхнє ігнорування насущних потреб українців вкотре напружують соціальну ситуацію, посилюють протестні настрої.
Розбрат політичних сил, що складали парламентську більшість, результати е-декларування, що висвітили перед суспільством масштаби законного та незаконного збагачення практично усіх високопосадовців – від депутатів до чиновників, відсутність справедливого судочинства, мафіозність значної частини правоохоронних органів, малокваліфікованість нової поліції – все це та інше подібне породжують апатію, безвір’я, бажання замкнутися в собі або ж емігрувати.

Еміграційні настрої

Переглядаючи нещодавно стрічку новин у соціальних мережах, я зрозумів, що за останні кілька днів пропустив зміну умонастроїв.
Ледь не кожен другий допис був щодо еміграції. І під кожним дописом – багато коментарів.
Моя старша донька Леся також мені сказала, що в середовищі її друзів ці розмови пожвавилися. А це – середовище молодих фахівців, які зовсім нещодавно закінчили виші і постійно перебувають у пошуках роботи, яка хоча б по мінімуму оплачувала їхні щоденні потреби.
Я вже не кажу – потребу в квартирі чи машині. А хоча б по мінімуму харчуватися, одягнутися, придбати взуття, косметику, піти кілька разів у кафе чи на концерт, мати можливість купити подарунки двом-трьом друзям з нагоди їхнього дня народження, поїхати на декілька днів на закордонний відпочинок.
Усі ці звичайні речі для більшості молодих спеціалістів, які змушені працювати на декілька тисяч гривень, що дорівнює, плюс-мінус, трьом-чотирьом сотням доларів, стають проблемними.
Тому багатьом і хочеться поїхати туди, де вони можуть сподіватися на кращу оплату своєї праці. Про бажання побачити нові краї чи зробити кар’єру на Заході я вже не кажу – воно є, але відступає на задній план стосовно первинної потреби – більш-менш нормальної зарплати.
Влада проводить щодо українських працівників, передусім, молодих, справжній соціальний та фінансово-економічний геноцид.
І результати не забарилися.
24 січня голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець звернулася у соцмережах: «До уваги ЗМІ і небайдужих...
Критична ситуація з фінансуванням закладів охорони здоров’я – заклади вищої категорії АМН залишились практично без фінансування – саме про це моє наступне звернення до пана Гройсмана.
Упродовж минулого року з Києва виїхали шукати щастя за кордон понад 4500 медичних фахівців.
Тепер, внаслідок відсутності фінансування, потрібно скоротити ще 6000...
Вільних вакансій лікарів в Україні вже 21000...
Ще трохи таких реформ, і МОЗ буде звертатися виключно до волонтерів, щоб робили операції і лікували вас, шановне товариство»...
Констатуючи в листі до прем’єра катастрофічно низький рівень фінансування медичних закладів, голова Комітету підкреслює: «Враховуючи, що мінімальна заробітна плата у 2017 році повинна становити 3200,0 грн., запланованих обсягів фінансування вистачить на виплату мінімальної заробітної плати 3380 працівникам наукових підрозділів із 4343 фактичної штатної чисельності (за КПКВК 6561040) та 8089 працівникам клінічних установ з 13183 працівників штатної чисельності (за КПКВК 6561060)…
Таке недофінансування Національної академії медичних наук України та її установ може призвести, насамперед, до неможливості надання високоспеціалізованої медичної допомоги громадян України, втрати кадрового потенціалу та руйнації вітчизняної медичної науки».
Бюрократичне формулювання «втрата кадрового потенціалу» насправді обертається гострим драматизмом: з України буквально втікають лікарі та медсестри і за кордоном, як не дивно, знаходять собі роботу.
І подібне відбувається не тільки в медицині.

Економічний аспект Соборності

	Президента слухають Степан Кубів, Марина Порошенко, Ірина Геращенко, Володимир Жемчугов

Націю об’єднують не тільки цінності та ідеологія, не тільки культура та психологія.
Їх об’єднує (чи навпаки – роз’єднує) здатність держави проводити таку економічну політику, яка б давала можливість працівникам та їхнім сім’ям отримувати достатню фінансову винагороду і тим згуртовувати трудові колективи та суспільство в цілому.
Щоб не писати розлогої економічної аналітики, обмежуся штрихом, який позначив сьогодні відомий український громадський діяч, фінансист та інвестменеджер Тарас Мирославович Козак:
 «Сумно, друзі. Дуже сумно.
Майже три роки «рішучих реформ» позаду, рахунок на табло. Таблом виступає Глобальний Індекс Конкурентоспроможності (GCI) від Всесвітнього Економічного Форуму (WEF).
Отже, загальні показники України у цих міжнародних змаганнях:
2014/15 рік – 76 місце (зі 144)
2015/16 рік – 79 місце (зі 140)
2016/17 рік – 85 місце (зі 138)
Розділ 8, Розвиток фінансових ринків:
2014/15 рік – 107 місце (зі 144)
2015/16 рік – 121 місце (зі 140)
2016/17 рік – 130 місце (зі 138)
Неприйнятні для сучасної цивілізованої країни місця, жахлива динаміка. Насамперед, в останній рік. Насамперед, у фінансовому секторі.
Проблеми добре всім відомі. Зарегульованість ринку та неспроможність регуляторів, надзвичайна жорстка валютна політика Нацбанку та фінансово безграмотна і популістська Верховна Рада, корупція та дискреція у виконавчих органах.
І бідність як наслідок...
Незабаром Янукович зі своїм ригівським кодлом виглядатиме як добрий господарник?»

Відзначення Дня Соборності

Очільник ветеранів ОУН-УПА Калуського району, почесний громадянин Калуша Степан Петраш

Свій виступ з нагоди свята президент П. Порошенко почав з цитування історичного документа:
«Віднині воєдино зливаються сторіччями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка… і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка»…
Майже сто років виповнилося нині цим дорогоцінним словам, шановні пані та панове!
Вітаю з Днем Соборності присутніх тут високоповажних гостей, весь український народ, всіх українців у діаспорі!
22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено об’єднання у єдину соборну Україну двох державних утворень. Тих утворень, що постали на уламках різних імперій. Як писав видатний українсько-канадський історик Орест Субтельний, який минулого року, на жаль, відійшов у вічність, «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв’язків, увійшли в контакт між собою в масових масштабах».
Соборне возз’єднання, – або як тоді його назвали, злука – проросло з національно-визвольної боротьби українського народу, історично тривалого руху українців до творення власної держави. З мрій, прагнень та зусиль багатьох поколінь борців за незалежність і соборність».
Потім П. Порошенко почав розвивати свою улюблену останнім часом думку про необхідність єдності та небезпеку взаємопоборювання.
У зв’язку з цим президент згадав мемуари П. Скоропадського, в яких описуються тяжкі наслідки для України того політичного розбрату, який підірвав сили і призвів до поразки і висловив бажання подарувати цю повчальну книгу кожному депутатові.
Глава держави вкотре наголосив: «У період загроз та небезпеки ще більше, ніж у мирний і спокійний час, слід поступитися власними амбіціями та інтересами на користь священної справи збереження національної єдності й власне збереження України».
Слова правильні. Біда тільки в тому, що політичні сили України сприймають їх як заклик об’єднатися навколо президента. А цього хочеться далеко не кожному.
Але і альтернатива невтішна, що слідує з наведеної президентом цитати з Ольжича:

	Пані Орися отримує нагороду

«Вся історія України, – писав Олег Ольжич, син відомого українського поета Олександра Олеся, якого незабаром буде перепоховано в Києві, нарешті, – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим – завжди йшло панування чужинців над Україною».
Попередивши політикум, щоб не сподівалися на організацію штучних протестів та дострокові парламентські вибори, П. Порошенко закінчив бадьорим запевненням: «Український народ на увесь світ заявляє про свою непорушну волю гідно жити у власній незалежній єдиній українській державі, побудованій на європейських цінностях, ідеалах людяності й демократії.
Цим шляхом ми йдемо – впевнено і до перемоги.
Слава Україні!»
Насамкінець глава держави вручив низку нагород.
Міцному, мов дуб, Степанові Петрашу треба було прожити 90 років, відвоювати проти фашистів, потім у складі УПА проти енкавеесівців, відбути десятирічний термін у сталінських таборах, взяти участь у воркутинському повстанні, лише у 1972 році повернутися в Україну, щоб нарешті отримати з рук глави держави орден «За заслуги».

Подібну долю має ще одна нагороджена орденом княгині Ольги – політв’язень пані Орися Теляєва.
Вступивши 1944 року до лав ОУН, тендітна студентка Чернівецького університету Орися 1948 року була заарештована оперативниками НКВС.
З її слів, зазнала жахливих катувань, товаришів не видала й отримала свою «десятку» сталінських таборів.
Була звільнена достроково – під час хрущовської «відлиги» у 1956 році, але без права повернення в Україну.

Серед нагороджених – ще один правозахисник і політв’язень Мирослав Маринович, який отримав орден князя Ярослава Мудрого, Рефат Чубаров, а також Ірина Геращенко. Народною артисткою України, зокрема, стала чарівна співачка Тіна Кароль.
Звільненому з полону Володимирові Жемчугову, про якого я раніше писав, присвоєно звання Герой України.

Висновки

Учасники ланцюга Злуки на мосту Патона в Києві 22 січня 2017 року

Свято Соборності України – важливе нагадування про необхідність єдності перед викликами сьогодення.
Але справжня Соборність починається з чесної влади, відданої своїй нації, своєму народові і власній Державі. Без цього усі правильні заклики до єдності не спрацьовують. Особливо, коли навколо очільників держави не гурт однодумців, а конкурентні групи в боротьбі за ласі шматки, стурбовані власним збагаченням більше, ніж народним благом.
Сумно про це казати, але теперішня Україна не соборна – ні територіально, ні в політико-психологічному сенсі.
Але втішає те, що все-таки зростає кількість розумних патріотів, відданих державі і готових працювати на її одужання та зміцнення.
У цьому – запорука поступу України до тієї повної Соборності, про яку мріють українці усього світу.