rss
05/23/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Життя своє поклали на вівтар України
Третій рік поспіль українські воїни тримають кордон, не дають російським зайдам посунутися далі. Невідомо, скільки ще триватиме війна. Можливо – роками.

Але поки теоретики розмірковують, чи перетвориться війна на Донбасі на повномасштабну, чи не щодня на Велику Україну їдуть «двохсоті», ростуть хрести на кладовищі, де ховають тіла невідомих, невпізнаних бійців. Сьогодні вкотре згадуємо і віддаємо останню шану тим, хто, попри все, взяв в руки зброю і пішов боронити свою землю. Пішов і віддав їй найважливіше – своє життя.
Продовжуємо публікувати спогади про загиблих воїнів волонтера Яна Осоки.

Роман Мамасуєв

  Title
  
– Квітка? У горщику? Любий, навіщо? Яка це краса, дякую!
– Це – орхідея, люба моя. Дарую її тобі на знак моєї любові. Я скоро повернуся звідти, зніму форму, і ми будемо жити щасливо. Запам’ятай це. І не плач. Я – повинен.
– Не можу не плакати, не можу…
Він поїхав, а вона почала його чекати.
Роман Михайлович Мамасуєв народився 20 лютого 1983 року, у місті Алушта (АР Крим).
9 класів закінчив у сільській школі, а 10 та 11 класи – у школі міста Василівка. Потім хлопець вступив до Василівського державного аграрного технікуму за фахом «фермерське господарство».
Далі – строкова служба, з якої він не пішов, коли настав час демобілізуватись, а залишився на понадстрокову, підписавши контракт. Служив у місті Дніпро.
У нього є батьки, але вони давно не живуть разом. Хлопця з 4 років виховував вітчим, який і став для нього рідним батьком. Його Роман Михайлович полюбив і бачив у ньому приклад справжнього чоловіка.
Повернувся до армії у 2016 році, підписавши зі ЗСУ контракт. Спочатку поїхав у навчальний центр у Старичах, де командир навчального взводу одразу призначив Романа «замком». Призначення було суто умовним, але він ставився до цього цілком серйозно. Всі доручення виконував добросовісно, беззаперечно і вчасно. Від нього ніколи не було скарг на те, що щось йому не подобається, в колективі завжди користувався повагою.
Він був у званні прапорщика. Знання і досвід служби в армії в нього були, чим він радо ділився з тими, хто підписав контракт на службу в армії вперше або й взагалі навіть строкової служби не проходив. Звичайно, що тим хлопцям було важко, але Роман завжди їм допомагав. Був і командиром, і товаришем для своїх хлопців.
30 листопада цього року Роман Михайлович прибув на війну.
Старший лейтенант, вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 22 грудня вранці, біля міста Авдіївка, внаслідок кульового поранення у шию.
24 грудня Героя поховали у рідному селі Велика Криниця. У нього залишились мати, вітчим, сестра, дружина та дві доньки.
Можливо, в хаті жіночі руки стискають одну світлину. Можливо, в хаті жіночі очі дивляться на ліжко, половина якого відтепер буде завжди холодною. Можливо, в хаті – повна тиша, яка має запах усіх виплаканих за ці дні сліз.
І лише поникла кімнатна квітка листям похнюплено гладить підвіконня.

Денис Здоровець

  Title
  
Поділюсь з вами його посмішкою. Подарую вам його рішучість. Ви можете взяти собі його сміливість. Ви можете наповнити себе світлою згадкою про людину, яка прожила коротке, але яскраве та насичене життя. Яка наповнювала навколишній світ такою радістю, що тепер не можна стримати у собі сліз.
Денис Богданович Здоровець народився 25 вересня 1994 року, в місті Київ, де і мешкав.
У 2010 році вступив до Деснянського економіко-правового технікуму при МАУП. Отримав диплом бакалавра та вступив до академії на заочне відділення.
Хлопець полюбляв спорт, грав у регбі, виступав за київську команду «Авіатор». Також дуже імпонувала йому їзда на велосипеді. Денис міг накручувати педалі годинами, на великій швидкості розрізаючи повітря.
Паралельно з цим працював помічником народного депутата.
А помічник нардепа – це майже «бронь» від усіляких воронок, пострілів, бліндажів, вибухів.
Бронь, але не для Дениса. Якось він розмовляв з побратимами, і ті напряму його запитали: «Слухай, а навіщо ти сюди пішов? Ти міг спокійно залишитись у спокійному, байдужому Києві. Гроші тобі не потрібні, навіщо тобі цей віковічний окопний бруд?»
«Я вам так скажу. Можете мені не вірити. Можете посміятися. Але я не міг більше сидіти вдома. Я почував себе незручно. Розумів, що треба щось робити. Не міг я нормально жити, знаючи, що нічого не робив, а лише спостерігав», – відповів хлопець.
Ніхто не засміявся. Йому повірили та потисли руку.
Денис Богданович був живіший за всіх живих. Його невичерпний оптимізм просто розсіювався навколо хмаринками доброго настрою. Він радів життю та дарував цю радість іншим, завжди знаходив слова, після котрих люди починали посміхатися. Чисте серце та добра душа, за що його всі полюбили.
Також він був справедливим та сміливим. Одного разу побачив, як до незнайомої дівчини лізуть якісь місцеві Ромео хуліганської зовнішності. Лише один він втрутився і захистив дівчину. Його тоді сильно побили, зламали щелепу. Але він повів себе, як справжній чоловік, на відміну від інших перехожих.
27 лютого 2016 року Денис підписав зі ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні «Десна» до 29 квітня.
Солдат, стрілець, санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 3 листопада, о 19:00, у промзоні Авдіївки, Донецької області, внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп, де перебував воїн.
До вас постукала в душу одна історія. Відкрийте. Впустіть. Запам’ятайте.
Війна може вирвати солдатів з обіймів життя, але їй непідвласне випалення спогадів про них з нашої пам’яті, якщо тільки ми самі цього не дозволимо.

Олег Юрдига

 Title 
  
Якось мені написали: «Навіщо перетворювати життя на суцільний траур? Навіщо штампувати одноманітні статті про загиблих? Навіщо цей конвеєр сліз? У людей немає часу на пам’ять».
Я не знав, що наше життя складається з цілодобового риття ям, і що для пам’яті потрібно виділяти якийсь час.
Але я знаю, що для декого життя складається з цілодобової виснажливої напруги та напруженого вдивляння у той бік, звідки може раптово прилетіти смерть.
Як для цієї людини, яка вже віддала за нас своє життя.
Олег Степанович Юрдига народився 24 червня 1976 року, у селі Якторів, Золочівського району, Львівської області.
Навчався у школі села Словіта, після вступив до вищого професійного училища у Львові. Строкову службу проходив у Хмельницькому та закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти. Повернувшись, одружився та переїхав жити до Львова.
Палкий прихильник спорту, Олег Степанович обожнював футбол, грав у команді рідного села Якторів. Також його не залишала байдужим природа. Він постійно ходив до лісу, тільки-но розквітали перші квіти, котрі він збирав для дружини.
Працював на заробітках у сфері будівництва, їздив містами з бригадою.
Навесні 2014 року Олегу прийшла повістка, і він одразу пішов до військкомату, не ховаючись. 10 місяців відслужив на Яворівському полігоні інструктором, а потім у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади вирушив на Схід. Демобілізувався у вересні 2015 року.
Олег Степанович ще мав таке хобі – він дуже полюбляв вирощувати дерева. Постійно купляв різноманітні саджанці та возив їх у село до батьків дружини, де допомагав їм доглядати за садом.
У вересні 2016 року підписав контракт зі ЗСУ на півроку та вдруге вирушив на війну після коротких навчань на Яворівському полігоні.
Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 10 листопада, приблизно о 16:00-17:00, в районі села Новозванівка, Попаснянського району, Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу наших позицій. Олег Степанович у той час перебував на бойовому посту та отримав уламкове поранення правої частини тулуба.
У Львові за Героєм відбулася панахида. 14 листопада його привезли до рідного села Якторів, де воїн залишився назавжди.
Назавжди. Страшне слово, коли під ним ховається велике горе та неймовірний смуток. Коли під ним ховається останній шлях додому, останній шлях на кладовище. Коли після нього залишається лише пам’ять, на яку в декого немає часу.
Для пам’яті не потрібен час. Вона потребує наявність серця.

Дмитро Безуглий

 Title
  
Випий «Hennessy». З’їж суші. Цей бутік – саме для тебе. Відпочинь на Сейшелах. Купи два пральні порошки за ціною одного. Піди на модний фестиваль. Відкриття нового нічного клубу чекає тебе.
Всі ці слогани, красиві картинки та номери телефонів пролітають повз мою автівку, зливаючись в одну яскраву та нічого не значущу лінію з рекламних щитів.
Раптом я бачу один-єдиний щит серед сотень інших. З нього на мене дивиться молодий зовсім хлопчик із траурною стрічкою та слова на чорному фоні: «Він поклав за нас голову на війні. Запам’ятайте його».
Я запам’ятаю. Як його, так і хлопця, про якого буде моя розповідь нижче.
Дмитро Петрович Безуглий народився 29 грудня 1982 року, у місті Тальне, Черкаської області.
Після закінчення 9-ти класів Тальнівської школи № 1 вступив до вищого професійного училища. Потім відслужив строкову службу та встиг попрацювати на цукровому заводі та залізниці.
Його життя не протікало у руслі «на роботу і додому». Це був дуже активний, спортивний хлопець, завжди ходив у якісь походи, обожнював полювання та риболовлю.
Майстер-золоті руки, Дмитро всю домашню роботу робив сам. Усе в нього виходило. Він навіть доглядав за своєю новонародженою донькою, через свою несамовиту любов до неї. У нього були два шлюби і діти – від кожного. У другої дружини ще був син, якому Дмитро Петрович був вітчимом. Цей хлопець його любив як батька.
Навесні цього року він прийняв рішення, яке пояснив своїм рідним такими словами: «Я мушу боронити свою землю, повинен її захищати. Я – чоловік, ваш захисник. Я – патріот України, тому йду в армію».
Молодший сержант, навідник бойової машини 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 30 жовтня, у проміжку між 21:00 та 22:00, у районі селища Верхньоторецьке, Ясинуватського району, Донецької області, від кулі снайпера.
Коли розпочався обстріл наших позицій, саме у цей момент з воїном телефоном розмовляла мати. Він тоді ще сказав їй: «Мамо, послухайте», і та почула звуки стрілянини та відчайдушний крик з того боку: «Укропи, ви гдє?» Потім Дмитро ще встиг порозмовляти з дружиною, і зв’язок обірвався. Його тіло знайшли о 22:00. У бронежилеті було дві кулі, а фатальна влучила у голову.
Поховали Дмитра Петровича 3 листопада у рідному місті Тальне.
Я не буду пити «Hennessy», і суші мені не потрібні. Я хочу бачити на кожному кроці портрети полеглих за Україну солдат. Хочу дивитися в їхні очі, знати, що цей хлопець загинув за мене та маленьку дівчинку, яку поруч за руку веде мати. Усвідомлювати, що всі ті цяцьки, які пропонують у рекламі, не варті й однієї краплі крові солдата, що впала на нашу землю. Хочу, щоб люди зупинялися біля кожного такого портрета та казали одне лише слово. Казали: «Дякую».
Хіба це так погано – те, що я хочу?

Автор: волонтер Ян Осока
Джерело:
http://www.facebook.com/gilead.kroaton

Добровольці. Небесні Воїни…

Воїнам Світла, полеглим за Україну, присвячується…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers