27 лютого матимемо другі роковини загибелі того, хто жив в ім’я Честі і Волі, великого друга України Бориса Нємцова. Його вбивство стало знаковим, переломним, і, якщо можна так висловитися, визначальним, бо відкрило шлях до подальших трагедій, до наступних злочинів й усього того, у чому науковці вбачають моторошні ознаки «рашизму» як нової історичної дійсності.

У російській сучасності траплялося декілька речей подібного плану, й щоразу кожен подібний випадок відкривав нову сторінку терору і, водночас, закривав можливість цивілізованого, демократичного вирішення тієї чи іншої проблеми, критична сума яких, проблем цих, схоже, робить неминучим новий загальносвітовий конфлікт, а разом з ним – ще одне криваве потрясіння, ще одне переформатування самої двоголової Імперії, одна з голів якої якщо й бачить, бодай, щось на Заході, то ніяк не може відірватися від голови другої, тієї, що вперто повернута на Схід, надихаючись не християнством, не просвітництвом, не прогресом, а ординською деспотією, хижим ставленням до ресурсів та знущанням над власними сусідами.
Точно такими ж подіями безпомилково можна назвати замах на о. Олександра Меня, після якого на довгі роки знову стало

	Корнієнко з Кадировим
	Віктор Золотов
	Геннадій Корнієнко

неможливим оновлення московського православ’я; підриви житлових будинків на Каширському шосе як привід до того, аби «мочити в сортирі» увесь Північний Кавказ і за рахунок цього стати пожиттєвим президентом одному, схожому на гофманівського Крихітку Цахеса, малоприємному персонажеві; зміна власника НТВ як сигнал до упокорення центральних телеканалів разом з їхніми засновниками; нещодавнє ув’язнення Ільдара Дадіна, першого офіційно засудженого за самостійний вуличний пікет, простіше кажучи, за абсолютно мирне, ненасильницьке стояння на тротуарі в кількості однієї особи, яке поєднувалося з таким «суспільно небезпечним діянням», як тримання в руках плаката достатньо політкоректного змісту. Туди ж варто зарахувати й першу справу за репресивною 282-ю статтею КК, перше наповнення Федерального списку екстремістських матеріалів, перший судовий вирок за репост у соцмережах (копіювання чужого зображення або тексту) та багато іншого. Усе це колись починало робитися вперше, а далі настільки приїлося, стало настільки звичним й буденним, що успішно розповсюджується на колишні та нинішні колонії. Набуває нових рис і форм.
До речі, екс-віце-прем’єр Нємцов ніколи не вірив не те, що у свою «ліквідацію», а навіть у можливість позбавлення волі. Вважав, що Путін на таке не піде, бо він а) легіст – під усе підбирає яку-небудь псевдоюридичну основу, б) живе згідно з певними мафіозними «поняттями», за якими колишніх представників вищого керівництва країни до кримінальної відповідальності притягувати не можна. Не вірили у це й вивчені у США та Європі помічники Бориса Юхимовича, для яких політичний процес уявляється, насамперед, як PR та боротьба політичних образів, гасел, програм, ідеологій, а не як брутальний «сортир», де можуть ось так запросто взяти й пристрелити прямісінько на Червоній площі. Після чого хутко призначити стереопізованих «підозрюваних», бажано кавказьких бороданів з досвідом бойових дій, розіграти комедію зі «судом присяжних» і... далі уважно вдивлятися у темряву, шукаючи тих, кому ще кортить гуляти ночами попід багряними від крові стінами Кремля.
Оскільки в Росії все роблять під певну дату, не варто дивуватися, якщо ближче до весни в інформаційний простір буде вкинуто нове супер-переконливе свідчення безпосередньої причетності Заура Дадаєва, братів Анзора й Шагіда Губашевих, Тамрлана Ескерханова та Хамзата Бахаєва до розправи над Нємцовим. 22 грудня Московський окружний військовий суд продовжив усім їм термін перебування під вартою ще на три місяці, наступне засідання відбудеться 30 березня. Тому ближче до весни споживачам «каші з вати на лопаті» й запропонують нову страву. Просту, їстівну, калорійну, можливо, ще й приправлену перцем скандалу. Не виключено, що також згадають офіцера Руслана Геремеєва і його небожа Артура, а разом з ними – й їхнього водія Руслана Мухудінова. Слідство оголосило нікому невідомого пана Мухудінова у міжнародний розшук, оскільки вважає його... замовником та організатором вбивства Нємцова, вчиненого працюючими у Москві чеченцями на ґрунті релігійної неприязні.
А хто ж іще? Це все вони, і Каширське шосе теж вони, і Політковську вони. І «Норд-Ост», і Беслан, і метро, і вокзал у Волгограді. Разом із тролейбусом.
Дарма, що ані Дадаєв, ані затримані разом з ним своєї провини на суді не визнали. Були ж у них спершу власноруч підписані зізнавальні свідчення? Були. Це ж кадировці? Кадировці. Правовірні мусульмани? Правовірні. Певні публічні висловлювання загиблого їх непокоїли? Непокоїли.
А ще дарма, що 13 жовтня Дадаєв та брати Губашеви поіменно називали, хто з працівників Луб’янки та Слідчого комітету і яким саме чином змушували їх підписувати заздалегідь підготовлені свідчення. Розповідали, як їх кудись незаконно вивозили з ізолятора, детально описували катування, шантажування вбивствами близьких та знайомих.
«З 6 на 7 березня 2015 року мені диктували люди в масках усе, що я маю розповісти в СК», – запевняє Заур.
«Я обмовив брата і Дадаєва, мене брат попросив, сказав, що так треба сказати. 9 квітня прийшов Краснов із ФСБшником, він (Анзор – Авт.) увесь у шрамах. Вони сказали, що зі мною вже усе вирішено. Сказали, що треба додати до свідчень, що Анзор і Дадаєв розповіли мені, як вони вчинили злочин. Й до мене заводять брата. Брат просить дати свідчення. «Навіщо ти просиш мене про це?» – «Так треба, тебе тоді відпустять». Дадаєв стріляв, Беслан (Беслан Шаванов, який загинув під час затримання – Авт.) стежив, а Анзор був за кермом... Та він в селі за кермом їздити не може, не те, що в Москві! Але він мене попросив – я так сказав. Точніше, мені продиктували», – це заява Шагіда.
Майже те саме стверджує й Анзор: «Це я змушував Шагіда давати свідчення... Я дав правдиві свідчення 16 березня, але їм вони не були потрібні, вони ручкою записали інше. Мені сказали, що якщо брат мій не візьме на себе провину, то усіх нас посадять».
Й дарма, що не заслухано всіх ключових свідків, передусім, тих, котрі першими були на місці злочину, а також тих, хто може підтвердити «залізне» алібі Дадаєва стосовно перебування під час вбивства Нємцова в орендованому помешканні на вулиці Веєрній, де він зустрічався з медиками та поліцейськими, прибулими у зв’язку з поножовщиною в одній зі сусідніх квартир. Дарма, що офіційна версія рясніє суперечностями, та ще й такими, котрі дозволяють притягти за скоєння даного злочину половину Москви і хіба не всю Ічкерію... Не допомагає. За Дадаєва і його людей ніхто не має наміру заступатися ані у владі, ані в опозиції. Ніде вони не потрібні, нікому їх не шкода. Для одних особи ці є витратним матеріалом, для інших – ще одним підтвердженням власної правоти, власної доктрини.

Версія № 1.

Майже... майже Кадиров

Бородані – кавказці – не сподобався чимось – узяли та застрелили...
На цьому пояснення прокуратури, яке впевнено переноситься на сторінки вироку, закінчується. Гіремеєви, які проходять як свідки, на суд не з’являються. Старший з них, відомий більше як особистий коняр Кадирова, за принципом «шукайте вітер в полі» розчинився десь в Арабських Еміратах. Ніхто його звідти не дістане, а Кадирова чи його двоюрідного брата, депутата Державної Думи Адама Делімханова, як прийнято вважати, традиційно відповідального за виконання найпікантніших доручень свого впливового родича, теж не чіпатимуть.
Водночас, інтриги додає та обставина, що невдовзі після випадку з Нємцовим генерал-майор МВС, доктор економічних наук, академік Кадиров отримав від улюбленого ним президента орден Пошани. За іронією долі, підписання відповідного указу відбувалося 8 березня, в один день з формальним «зізнанням» Дадаєва.

Версія № 1-а.

Золотов – Кадиров

Як не дивно, більшість представників так званої опозиції з прокуратурою погоджуються. Заявлена ними додаткова інформація лише посилює сказане держобвинуваченням, й посилює, певна річ, в бік Москви, а не Грозного. Виходячи з тих міркувань, що у Кадирова самі не подужали б організувати подібний масштабний злочин (зі стеженням за об’єктом; перекриванням на якийсь час території поруч з Нємцовим та його супутницею, киянкою Ганною Дурицькою, яка потім чомусь 8 хвилин поспіль не могла додзвонитися до екстрених служб; з віджиманням машинами без номерів автівок з реєстраторами у лівий ряд; припиненням трафіку пішоходів; вимкненням камер на Великому Москворецькому мосту та на кремлівській стіні; постійним тиском на слідство, суд і прокуратуру тощо), а тим більше, самостійно взятися за його виконання без відповідних вказівок та гарантій згори, у профінансованій фондом Михайла Ходорковського доповіді Іллі Яшина під назвою «Загроза національній безпеці» та ліберально-демократичній газеті «Новая газета» майже одночасно з’явилося своєрідне продовження версії з групою Дадаєва. У стислому вигляді вона зводиться до особистої участі де-факто багаторічного керівника особистої охорони Путіна, а де-юре шефа новоствореної президентської «гвардії» Віктора Золотова, який за рахунок свого адмінресурсу у Федеральній службі охорони (ФСО) «провів» підсудних до місця скоєння злочину і назад, забезпечивши їх оперативними даними про пересування «об’єкта», зброєю, транспортом й відповідним прикриттям. Як стверджується, для проведення перемовин з виконавцями на правах головного організатора Золотов не погребував особисто відвідати базу кадировської «Півночі», у котрій в офіцерських званнях служили Дадаєв, Шаванов і невловимий Геремеєв. Дадаєв на момент вбивства Нємцова взагалі офіційно перебував у складі батальйону. Мовляв, не встиг звільнитися.
Варто наголосити, що у цю версію гарно лягає початкова кремлівська риторика щодо, нібито, причетності до замаху на Нємцова неназваних прозахідних «екстремістів», які намагаються застосувати «так звані «кольорові» технології».  Втім, ця риторика раптово припинялися після того, коли на собянінському (читай – медведєвському) каналі ТВЦ продемонстрували зроблений вуличною камерою несподіваний запис з тією самою снігозбиральною машиною і щойно стало відомо про затримання оперативниками Федеральної служби безпеки (ФСБ) перших і останніх підозрюваних у вбивстві одного з лідерів некремлівського політикуму, ким безперечно завжди був Нємцов. Тоді ж вперше за всю історію власного президентства, нібито, у зв’язку з погіршенням стану здоров’я на декілька днів кудись зникає і сам Путін, ще більше посилюючи здогадки штибу «щось пішло не так», тобто, не тих, кого треба, зловили, не там і не тоді... Коли ж цар-батюшка нарешті з’явилися перед придворною челяддю, то були не стрималися й народили далеку від двозначності феноменальну фразу «Зовсім не факт, що людину треба було вбивати». І змушені були визнати: так-так, чеченський слід дійсно має місце, обов’язково перевіримо. Мине майже два роки, й Путін вже погоджуватиметься з тим, що Геремеєва справді слід допитати. Знайти б його тільки.
Чому ж тоді попалися люди Золотова ? Професійні опозиціонери мовчать, тоді як цю прогалину замість них заповнює політолог Андрій Піонтковський: відомості про Золотова надано конкурентами останнього з ФСБ, невдоволеними нинішнім привілейованим становищем Кадирова та руйнівним курсом Путіна на повну самоізоляцію Росії. Ця ж частина ФСБшного генералітету, раз за разом повторює Піонтковський, і становить, власне, для незмінного керівника країни найбільшу небезпеку, це вони, каже він, здатні на справжній заколот, на ГКЧП (укр. ДКНС) – 2 та силовий варіант усунення кооперативу «Озеро» від влади.
Основа цього підходу до прогнозування подальших подій у Росії дуже проста: ФСБ може як силоміць поставити президента, так і усунути. Санкції посилюються, виснажлива війна з Україною триває, нафта знецінилася один раз і назавжди, ресурсів меншає з кожним днем. Самим не вистачає, а тут ще треба з чималим «родинним» кланом голови держави ділитися: братами Ротенбергами, братами Ковальчуками, братами Фурсенками, Тимченком, Прігожиним, Колбіним, Сечіними та іншою пітерською шпаною, яка ще вчора разом прогулювала уроки, пиячила у комуналках, знічев’я тинялася по дворах, «забивала козла», «різалася у підкидного», ходила на самбо, а сьогодні втягує кого тільки можна у свої скажені геополітичні провокації, підставляючи під удар тих, хто зовсім не планував ставати невиїзним до четвертого коліна, хто старанно накопичував на офшорах «кровно зароблені», а тепер ніколи не зможе ними скористатися.
І Кадиров ще цей з 1 млрд. рублів щодобових державних субвенцій. Чи не забагато, як для примарного «миру» й «стабільності» у крихітній Чечні?..

Версія № 2.

Корнієнко – Віктор М.

За законами жанру, на кожну версію а-ля «від ФСБ» має бути й контраргументація в стилі «проти ФСБ». Чи то так співпало, чи то в силу інших наразі невідомих чинників, але до відмінних від озвучуваних чекістами-прокуратурою-судом-лібералами висновків, за його словами, нібито, цілком самостійно, з використанням виключно відкритих джерел, дійшов невтомний криміналіст-ентузіаст, правник зі Санкт-Петербурга Ігор Мурзін. Позбавлений можливості виступів у ЗМІ, він, своєю чергою, витягнув з тих самих мас-медіа та мережевих ресурсів усе, що тільки можна було витягнути на предмет розслідування цього резонансного політичного вбивства, котре призвело до справжнього тектонічного зсуву підвалин суспільного устрою Російської Федерації і ще до кінця невідомо чим для неї закінчиться.
У себе в блогу Мурзін досить переконливо наполягає на прямо протилежних від версій № 1 та № 1-а обставинах нападу на Нємцова.
Стріляли у нього, каже він, не зі спини на відстані 10 м, не ззаду, а спереду. У груди та живіт, на відстані до 1 м.
Й відкривав вогонь, за даними Мурзіна, не Дадаєв, а дехто Віктор М. (він же Євген М.), необачно «засвічений» пропагандистами LifeNews як «свідок», котрий, буцімто, і викликав зі свого телефону поліцію на місце злочину.
Широко відомі світлини ніби як вхідних кульових отворів він трактує як зображення отворів вихідних.
Адвоката родини загиблого, Вадима Прохорова, так само, як і прокурора Марію Семененко, звинувачує у свідомому фальшуванні матеріалів справи, а Дурицьку – у лжесвідченнях, наданих в обмін на безперешкодне повернення додому, до Києва. До речі, однопартієць Нємцова, екс-керівник Кіровської області (РФ), Бєлих, за даними авторів гідного довіри видання «Ведомости», після того, коли почав отримувати через Прохорова сумнівні пропозиції від Кремля, співпрацювати з ним відмовився.
Уже згадану снігозбиральну машину, до якої, нібито, підбігала Дурицька з проханням сказати їй телефонні номери «швидкої» та поліції, Мурзін розглядає як обладнаний радіопереговорним пристроєм та апаратурою для глушіння пересувний командний пункт. Вельми цікавою є й здійснене ним розшифрування почутого поруч з цією технікою; відповідний запис здійснив своїм реєстратором один зі свідків події, якого, щоправда, так і не викликали до суду:
«48 сек. 1-й голос: – Ваше питання, доповідь.
50 сек. 2-й голос: – Він відстрілявся не на виду.
51 сек. 1-й голос: – Ну, ось, підеш до Корнієнка, там можливість буде повідомити, там 112-й».
Прискіпливий до найменших деталей, Мурзін вважає згаданого Корнієнка ніким іншим, як директором російської Федеральної служби виконання покарань (рос. ФСИН) генерал-полковником Геннадієм Корнієнком. Свою посаду він обіймає з 2012-го, а у 2001-2002 рр. був заступником голови ФСО Євгена Мурова, тоді як на посаді його першого заступника у ці ж роки працював ніхто інший як Золотов. Саме Корнієнко й виявився, на думку Мурзіна, головним організатором злочину.
Якщо це Корнієнко, то чому тоді його поставили відповідальним? Пояснень може бути кілька: 1) має зв’язки в ФСО, але формально там уже не працює, отже, довести його безпосередню участь буде складно; 2) фігура не така публічна, як Золотов, але зобов’язаний виконати будь-який наказ у статусі чинного генерала ФСБ; 3) зможе забезпечити остаточну реалізацію легенди про кадировців, уможлививши їм комфортні умови ув’язнення або ж подбавши про їхнє фізичне усунення у місцях позбавлення волі.
За спостереженнями Мурзіна, розрахуються з Корнієнком більше, ніж щедро. У жовтні 2014 року, себто, «фактично в той же час, коли кадировці, нібито, вирішили вбити Нємцова» уряд РФ постановив виділити 2,3 трлн. рублів на всеосяжну реформу пенітенціарних установ у межах держпрограми «Юстиція» (2014-2020). Окрім того, в інтересах Корнієнка було усунуто його головного конкурента Цатурова, котрий розраховував, що генерала звільнять через досягнення ним у вересні 2014-го 60-річного віку. «... Цатурова, який своїм підлеглим встиг усі вуха продзижчати, що зняття Корнієнка – то питання вирішене і про це, нібито, йому було особисто заявлено в найвищих кабінетах – врешті-решт, було осоромлено. Рівно за 10 днів після вбивства Нємцова, 9 березня 2015 року, або акурат в день нагородження Кадирова орденом Пошани, з’ясовується, що головний приз з рук Путіна отримав зовсім не Кадиров і не Цатуров, а Корнієнко, бо звільнено було його головного конкурента, – пише дослідник. – Таким чином, повновладним господарем ФСВП (рос. ФСИН – Авт.), тим хто освоюватиме ці чудові 2,3 трлн. рублів, – буде саме він, Корнієнко».
Втім, не виключено, що певною мірою до вбивства Нємцова причетні й перші, і другі, і треті. Усі вони могли мати виключно свої, чітко окреслені, ролі: ті вбивають, ці грають роль «убивць», а ось ці замітають сліди.
Окрім того, версії № 1-а та № 2 тісно переплітаються за рахунок підтвердженого прес-службами факту відвідин Корнієнком міста Грозний (18 березня 2015 року), де генерал міг як посередник узгодити конфліктний момент зі затриманням Дадаєва та його людей, і розпланувати спільно з Кадировим їхнє подальше обопільно прийнятне майбутнє.

Розстріляно

останній шанс

Разом із втратою Нємцова російське суспільство більше не має можливості безкровної зміни владних еліт. Його партії ПАРНАС на осінніх парламентських «виборах» намалювали аж 0,7% голосів, тоді як незалежні спостерігачі кажуть про, щонайменше, вдесятеро більшу цифру. Тим часом, усі теми для мирного протесту й діалогу з президентом та його адміністрацією у опонентів режиму вичерпано, далі йде або небажаний для кожної зі сторін драматичний сценарій, або ж сибірська вічна мерзлота.
Нємцов був єдиним, хто започаткував і особисто очолив широкий позапартійний загальнодемократичний Антивоєнний рух. Він планував озвучувати цифри загиблих, поранених і зниклих безвісти у війні зі суверенною Україною одурманених маніпуляцією з масовою свідомістю чи відверто куплених за гроші російських солдатів та офіцерів. І йому б вірили, до нього б прислухалися... Після нього робити це нікому. Росіяни відтоді не знають та не помічають своїх масових жертв на Донбасі чи у Сирії, їх легко шокувати новиною про мінус один військово-транспортний літак, про мінус одну медсестричку чи про мінус одного полковника. Разом з тим, їхні сини, брати та батьки тисячами, сотнями й далі гинуть в ім’я задоволення хтивих пожадань того, хто потім під час міжнародного трибуналу так само скаже, що відсилати їх на смерть, виявляється, було «зовсім не обов’язково». Це не він, це якісь Золотови, Корнієнки, Кадирови не так його, підбурювача, окремі слова зрозуміли.