Україна відсвяткувала Новий рік, Різдво. Родини збиралися за святковими столами. Мирно, у затишку зустрічали прихід Нового року і Різдво Христове. Сподіваюся, кожен із нас у ці дні згадав і тих, завдяки кому ми можемо жити під мирним небом. Чи навіть просто – жити.

Бо тих, про кого ми згадуватимемо сьогодні, вже нема. Усі вони загинули, так і не дочекавшись Нового року, не покуштувавши кутю, на стражденній донбаській землі. Усі вони – добровольці… Усі – Герої.
Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про воїнів, які загинули, обороняючи українську землю від російського загарбника.

Сергій Кабанов

Поміж новорічними побажаннями та рецептами святкових салатів – крапля крові солдата.
Щоб знали ті, кому це треба. Щоб пам’ятали ті, хто цінує. Щоб защеміло серце тих, у кого воно є, те серце.
Сергій Леонідович Кабанов (позивний «Кабанчик») народився 27 травня 1971 року, в місті Тараща, Київської області.
До початку війни останнім часом жив сам, працював у столярній майстерні. Має дорослого сина, мати живе в Італії, куди свого часу виїхала на заробітки. На початку серпня 2014 року Сергій пішов добровольцем на фронт. Одразу, не вагаючись, вирушив на захист Донецького аеропорту, потім пройшов шлях Дебальцевського котла. Був поранений у шию.
1 лютого 2016 року підписав зі ЗСУ контракт на 5 місяців, а 1 серпня його продовжив.
Сержант, старший сапер-гранатометник інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Один із найкращих фахівців своєї справи не тільки у підрозділі, а й у всій Українській армії, Сергій Леонідович заслужив велику повагу у побратимів. Це була людина з душею неймовірної доброти та щирим українським серцем.
Він жив для України та заради України. Вона була у його серці та діях.
Загинув 28 грудня, приблизно о 14:00, поблизу села Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області, внаслідок підриву на міні МОН-50. Після розмінування у Троїцькому група саперів поверталася назад, і Сергій помітив міну під снігом. Він присів біля неї, встигнув підняти руку, і «Монка» одразу рвонула. Під снігом була жилка.
31 грудня, коли всі готували салат «Олів’є», прикрашали ялинки, коли пляшки зі шампанським виблискували темно-зеленим склом на столах, цього чоловіка поховали у місті Тараща. У нього залишились мати та син.
Відпочивай, солдате. Спи. Ті, хто бачить тонку межу між крихким миром та війною, знають, якою дорогою ціною заплачено за утримуванням цієї межі.
Вільно.

Дмитро Клименко

Стійте! Зупиніться! Немає його більше.
Ще одна вирита могила дочекалася солдата, якого вбила Світлодарська дуга.
Дмитро Васильович Клименко (позивний «Санич») народився 18 липня 1980 року, у селі Кам’янка, Каховського району, Херсонської області.
Починаючи з березня 2015 року, воював у складі ПС у Пісках, потім їх вивели звідти. А зі середини літа Дмитро підписав контракт зі ЗСУ. Служив кулеметником розвідвзводу 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Одразу добровільно погодився служити на одній із найнебезпечніших ділянок – на шахті Бутівка, де перебував до лютого 2016 року.
Людина з неймовірним почуттям гумору, доброю душею та золотими руками. А як він тішився мотоциклом, коли придбав його у когось з місцевих! Але та радість була нічим порівняно з тим, що він відчув, коли побачив акумулятор, який йому на Різдво 2016 року привезли волонтери. Одразу почав ганяти на мотоциклі на снігу, щасливий, як мала дитина.
Пишу, а сльози навертаються…
Восени цього року Дмитро Васильович підписав зі ЗСУ новий контракт.
Солдат, командир бойової машини, командир 3-го відділення 3-го взводу, 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 18 грудня, на Світлодарській дузі, під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.
Поховали Героя 22 грудня у рідному селі. У нього залишились мати та сестра.
Розкажіть про нього тим, хто не знає. Розкажіть дітям, друзям, знайомим, передайте звістку за кордон. Розкажіть про всіх тих, хто загинув за останні дні.
Вони на це заслужили, хіба ні?

Олександр Мороз

Останній день. Останній місяць року 2016-го.
Прочитайте про цього солдата, адже у війни немає свят, і вона ніколи не робить перерв.
Олександр Миколайович Мороз (позивний «Лютий») народився 21 жовтня 1953 року, в селі Грушівка, Криничанського району, Дніпропетровської області.
Після закінчення школи у Кам’янському (тоді – Дніпродзержинськ) вступив до професійного училища № 22. Потім – строкова служба в армії, у танкових військах.
Після повернення додому спочатку пішов працювати до «органів», але через загострене почуття справедливості не міг спокійно спостерігати за протиправними діями, які відбувались у правоохоронній системі. Боровся в міру своїх сил, через що були створені такі умови, що довелось звільнитись.
Потім працював на металургійному комбінаті Кам’янського, в будівельній бригаді прокатного цеха, звідки й вийшов на пенсію за віком.
Вашою глибокою помилкою буде думати, що це була звичайна людина.
Ні. Це була велика людина. Це був справжній патріот України, веселий та життєрадісний чоловік. Олександр Миколайович вирізнявся серед більшості тим, що він вірив у те, що робив, жив вірою в Україну та вірою у світле майбутнє.
Величезний внутрішній світ сяяв у його очах. Друг «Лютий» був дуже добрим та чуйним, безкомпромісним та рішучим. Він ніколи не був байдужим до чужого горя і завжди був першим, на кого можна було розраховувати у тяжкі часи, віддавав останнє, якщо було потрібно. Вивчав історію України, пишався тим, що є українцем. Знав та збирав інформацію про родове коріння. Мріяв придбати ділянку землі у селі Грушівка, де колись був родовий маєток прадіда. Мав поетичну натуру, писав вірші, навіть невеличкі поеми на патріотичну тематику.
Боротьбу за зміни в Україні Олександр розпочав з Майдану. Наприкінці 2013 – початку 2014 років приїздив кілька разів з Києва на місцевий Майдан у Кам’янському. Завжди усміхнений та бадьорий, вселяв людям віру в перемогу.
Про те, що він пішов на війну добровольцем, казати, мабуть, уже не треба. «Золоті Леви», «Чорна Сотня», ДУК і до останнього – у роті «Чорний Туман» 8-го окремого батальйону «Аратта» Української добровольчої армії.
Загинув 26 грудня вранці, в районі міста Широкине, Донецької області, внаслідок підриву на розтяжці під час рятування поранених.
Похований 28 грудня у Кам’янському, на Алеї Слави військового цвинтаря. У нього залишились брат, двоє синів та донька.
Поставте на різдвяні столи одну порожню тарілку для когось з тих, хто на небі. Не полініться, й дістаньте одну зайву чарку для когось з тих, хто не з нами.
І третю – мовчки та стоячи. За всіх, чиє життя обірвалося на війні. За всіх, чию кров поглинула земля. За всіх, хто теж хотів жити.
Вічна пам’ять, хлопці. Дякуємо вам.

Сергій Рубанчиков

Руки, що тримали зброю. Очі, що бачили смерть. Серце, що любило життя. Він обрав свій шлях задовго до початку війни і не зійшов з нього. Він був одним з тих, про кого кажуть – природжений та умілий воїн. Він беріг наш спокій, але своє життя зберегти не зумів.
Сергій Петрович Рубанчиков (позивний «Відьмак») народився 7 березня 1980 року в Києві.
Мама Сергія померла, коли він був маленьким хлопчиком, і його найріднішою людиною став молодший брат Володимир.
Захоплення його були суто чоловічими: він займався боксом та боротьбою, цікавився зброєю. Протягом останніх кількох років шукав різні способи, аби підготувати своє тіло, розум та дух до війни з московською державою, розуміючи неминучість війни з нею. Колеги пригадують, що у той час, коли вони повинні були дотримуватися ділового дрес-коду, навіть до офісу він приходив у одязі кольору хакі та берцях.
Ще до початку бойових дій на Сході Сергій навчився жертвувати своїм часом і цивільним життям. Із 2010 року мав усталений графік: з понеділка до п’ятниці працював, щосуботи займався фізичними вправами і рукопашним боєм, а щонеділі проходив тренування в УНСО, аби одного дня гідно зустріти ворога.
Вже у травні 2014 року Сергій брав активну участь у бойових діях. У складі добровольчого батальйону «Золоті Ворота» він виконував завдання у секторі А (Луганська область).
З квітня 2015 року служив у 131 ОРБ УНСО командиром відділення 1-го взводу 1-ї роти. Брав участь у боях у районах Широкиного, Павлополя, Лебединського. Згодом перейшов до 54 бригади: спочатку був кулеметником, а потім став командиром розвідувального відділення.
Сержант розвідвзводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Сергій завжди не просто мріяв про панування справедливості в Україні, а й активно сприяв цьому. Сміливий, безкомпромісний, цілеспрямований. У будь-якому колективі він мав беззаперечний авторитет, завжди боровся за верховенство правди. Для побратимів був не тільки справжнім командиром, а й другом.
Молодший Володимир, котрий теж на війні зі самого її початку, каже, що брат ніколи не жив задля себе, ніколи ні на що не скаржився і завжди умів зберігати спокій. Сергій пройшов крізь багато важких боїв і завжди виходив з них живим, навіть коли кулі, здавалося, його не оминуть. Але не того дня.
Загинув 24 грудня, на Світлодарській дузі, внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу.
Поховали Героя 27 грудня на Алеї слави Лук’янівського цвинтаря у Києві. Залишився брат та його сім`я, яку він вважав своєю.
За кілька днів до загибелі Сергій отримав контузію у тяжких боях світлодарського місива й потрапив до шпиталю, але швидко звідти втік. Втік не додому, не до передсвяткового Києва, а на війну, аби віддати своє життя у бою як справжній Воїн.
Віддати за кожного з нас.
Подумайте про це й віддайте належну шану та пам’ять рукам, що тримали зброю. Очам, що бачили смерть. Серцю, що любило життя.

Андрій Лелякін

Міна прилетіла, та його не стало.
Прилетіла міна, та нічого для нас не змінилося, лише десь на передовій побратими стискали зуби, щоб не заплакати. Лише десь запрацював двигун мікроавтобуса з табличкою «200». Лише десь з материнських рук після одного дзвінка впав на підлогу телефон.
Він добровільно пішов на Схід, сказавши рідним: «Я хочу захищати вас. Хочу, щоб ви спали спокійно і ніколи не побачили, як у вікно нашої хати стукає війна».
Андрій Володимирович Лелякін народився 08 липня 1982 року, в селі Друга Іванівка, Барвінківського району, Харківської області.
Закінчивши 9 класів школи, хлопець вступив до Барвінківського вищого професійного училища № 58. Працював на будівництві у Харкові.
Родина Андрія була для нього усім. Він завжди намагався допомагати рідним, адже жили вони не надто заможно. Тому хлопець крутився, як міг, не боявся важкої праці, аби підтримати близьких йому людей.
Батько-чорнобилець нещодавно помер, одружитися Андрій Володимирович не встиг.
14 квітня 2016 року він підписав зі ЗСУ контракт.
Старший солдат, старший навідник міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.
Одного зимового дня він зателефонував додому та сказав матері, що їде на завдання. Сказав, щоб мати не хвилювалася, що пізніше він зателефонує, бо там, куди він їде, немає зв’язку.
Саме тоді рідні востаннє чули його голос.
Загинув 10 грудня, у проміжку між 17:00 та 18:00, у бою біля міста Красногорівка, Мар’їнського району, Донецької області, внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де перебував наш мінометний розрахунок.
Поховали Андрія Володимировича 14 грудня у селі Друга Іванівка. У нього залишились мати та брат.
Прилетіла міна та вбила вона не тільки цього хлопця. Її уламки пробили наскрізь материнське серце. Адже нема нічого страшнішого для батьків, ніж дивитись на власних дітей, які лежать у труні.