Минеться все, та не загине
Ніколи слава Космача

Дмитро Павличко

Космач – це мальовниче українське село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить до себе видатних іноземних дослідників: Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Ґобермана та славетних українських діячів історії і культури – Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького.

Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: «Бути в Україні і не бачити Космача – то був би неповний образ Батьківщини». А письменник Степан Пушик підкреслив:

І добре, що на світі є Космач,
Крім Києва, крім Харкова, крім Львова…

Отож, Космач – велике село в Карпатах. В ньому в усі часи розквітали такі народні ремесла, як вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, бондарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів – одним словом – усі види народної творчості. Космач добре пам’ятає свою історію – великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили каральну дивізію генерала Миколи Дергачова. Вільний дух космачанина, його непокора – ось що стало основною причиною депортації космачан у концтабори Росії. Мали про що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки… Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі.
Пригадував мешканець Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження. «В 1950 році забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому невинних людей. Уявіть собі, скільки це було людей, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож, забрали нас у великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом із дружиною Василиною та маленькою дитиною. Відтак, з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська, в Росію. Опісля – пароплавом вгору річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс. Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі.
У липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали в чому жити. Коли настала зима, надворі мороз був понад сорок градусів. Наближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус та львівський – отець Цегельський. І настав Святий вечір. Нам було дуже гірко, бо перебували на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий вечір у вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Тільки-но пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в «башмак», і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися зі священиків: «А сейчас посмотрім, как попи рубят деревья!»
На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоч минули вже десятиріччя від того часу, але він усе пам’ятав до крихітки, все оте поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю.
 «Та ми ґав не ловили, – продовжував Іван Карп’юк. – Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі, і наші священики – литовський та український – правили службу Божу просто в лісі, на пні, хоч було вже далеко за північ. Ми свої традиції не забували, ми добре знали, якого ми роду…»
«Я був політичним в’язнем російських концтаборів, – згадував мешканець Космача Дмитро Палійчук. – На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо я присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожні дві години. Та це ще не все. Закінчувалась ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів зі святами, пригощаються. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю з політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь в Космачі, під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

Чи ви, хлопці, спали, чи ви в карти грали,
Що ви Україну кацапам продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав мене побити до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак, вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв, і мене знову привели на допит, і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: «Вот наконєц-то бендеровєц поумнєл…» Я присів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години…»
Ось такі несолодкі спомини в космачан. Із плином часу дехто з них повернувся в рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її багатьма дітьми. І ще сотень моїх односельчан. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже зігнили…
 «А ми спробували в Мордовії організувати вертеп, – пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. – Спочатку слова в нашому «Вертепі» зовсім не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак, залишили і пішли «глушити» горілку. Алкоголю в наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити, то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте, коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш вертеп набув політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре організованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію вертепу ще з тих часів…»
 «Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий вечір ми намагалися колядувати. Але першого року наш Святвечір був кривавий, бо цього дня в нашому біваку розстрілювали українських священиків. Такого страхіття ніхто не міг собі навіть уявити».
Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той листок подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народ. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.
 «Наша донька Марія, – згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження, – разом із двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей – Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, якщо не доживемо до часу, аби вернутись у рідний край, то щоб вони повернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах. Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували «Бог предвічний народився», «По всьому світу», «Сумний Святий вечір»… Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів».
Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася приховати сліди своїх злочинів. Однак, ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків… А це по вісім-дванадцять осіб кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Валентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше, ніж половина населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-есе «Хроніка опору».
Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії, над Амуром, наголошувала: «Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово стосовно росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і мешканцями міст. Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів «німецький фашизм», то треба вживати й вислів «російський фашизм», бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш. На Святий вечір три кацапи намагалися мене зґвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні з Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми ґвалтівниками…»
Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема, над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сірійцями. Мої земляки-космачани вернулись з концтаборів Росії в Україну. Повернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті майбутніх поколінь.