Війна – це не тільки мужні вчинки. Це – і біль від втрат. Це – осиротілі діти і дочасний біль тисяч батьків, яким доводиться ховати своїх кровинок. Позаду – Ілловайськ, Дебальцеве. А тепер – і Світлодарська дуга. Усі вони забрали безліч життів. Історикам і відповідальним органам ще доведеться досліджувати, що ж насправді відбулося у цих «казанах смерті». Утім, відомо одне: усі загиблі – герої. Бо чесно виконували свій обов’язок. Згадаємо їх поіменно.

Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих на україно-російській війні.

Йому було лише 21…

Йому був лише 21 рік. А коли його не стало у бою, то лежав він на холодному снігу Світлодарської дуги того страшного ранку грудня цього року, 18 числа.
Подивіться йому в очі та запам’ятайте. І покажіть усім, які молоді хлопці помирають на війні, зберігаючи наш сон.
Микита Олександрович Яровий (позивний «Шайтан») народився 2 лютого 1995 року, у селищі міського типу Меліоративне, Новомосковського району, Дніпропетровської області.
Закінчив Новомосковський колегіум № 11, потім вступив до Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові.
Стати військовим Микита вирішив, коли навчався у 9 класі, хоча його вчитель із захисту Вітчизни, підполковник, щиро вірив, що хлопець до війська не піде, а якщо і вступить до академії, то не закінчить навчання. Микита довів зворотне, у майбутньому ставши одним з найкращих молодих офіцерів.
Ним дуже пишалася його мати, своїм сином, який мав дещо екзотичний вигляд через те, що вона була кореянкою, а батько – українцем. Дівчата дуже любили цього юнака, який ще, до всього того, мав творчі таланти – співав, грав на гітарі, брав участь у шкільних танцях (мати в нього – хореограф).
Микита Олександрович завжди був позитивним і з почуттям гумору, дуже цілеспрямованим і активним. Після закінчення академії за прискореним курсом підписав зі ЗСУ контракт та у квітні 2016 року був відряджений на війну.
Лейтенант, командир 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Він був адекватним, серйозним та справжнім командиром, а якщо зважати на вік, то це була надія та перспектива нашої армії. Командував ВОПом, який розташовувався безпосередньо перед «кікіморою» (ворожим «опірником»).
Загинув 18 грудня, на Світлодарській, дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.
Він був наймолодшим командиром роти в 1 батальйоні. Саме «Шайтан» вів в бій людей. Загинув першим.
Його тіло не могли забрати з поля бою через шквальний вогонь, потім його забрала ворожа сторона.
Тільки через тиждень тіло цього бідного хлопця було передане нашим.
20 січня 2017 року він мав одружуватися. У нього залишились мати та молодший брат.
Запам’ятайте цього молодого хлопця, цього офіцера, який був відданим солдатом своє країни.
Йому був лише 21, і він до смерті захищав Україну на дузі того страшного ранку, 18 грудня.

Справжній захисник

Почитайте про одного солдата. Хоча він уже загинув, це зовсім не означає, що про нього можна забути. Це не робить його «відпрацьованим матеріалом» у наших серцях, адже якщо не приділяти уваги своїм Героям, незабаром можуть змусити приділити її чужим.
Олександр Анатолійович Вінярський народився 20 травня 1994 року, у місті Хмільник, Хмільницького району, Вінницької області.
Після закінчення школи вступив до професійного ліцею сфери послуг, який закінчив у 2013 році за фахом «муляр, штукатур, лицювальник-плиточник».
Гарний друг, людина з романтичною душею, він мріяв про власний будинок, щасливу і міцну сім’ю, а також про мирне небо над головою. Олександра природа щедро наділила добротою, іноді навіть він був занадто добрим. Також ще всіх дивувала його щирість та гостре відчуття справедливості. Завжди допомагав своїй матері, знаходив роботу, щоб заробити «копійку» та якийсь подарунок для сестри.
На початку літа 2015 року почав строкову службу у підрозділі ГМЗ (група матеріального забезпечення) 24-ї окремої механізованої бригади. Це був тиловий підрозділ, у якому Олександр підписав контракт, а через кілька тижнів перевівся у передовий підрозділ та вирушив на війну.
Солдат, командир-навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
Яким має бути захисник України? Відданим, дуже надійним, добрим хлопцем, якому можна було б довіритися в будь-якій ситуації, не лінивим, готовим до труднощів, сильним духом і дуже веселим, який міг би розсмішити, підбадьорити, пожартувати. Саме такою людиною і був Сашко, саме таким він запам’ятався тим, хто його знав.
Загинув 20 грудня, приблизно о 20:00, в районі міста Попасна, Луганської області, внаслідок кульового поранення у голову під час обстрілу наших позицій.
Попередньо поховають Героя 24 грудня у Хмільнику. У нього залишились мати та дві сестри.
Таким і був цей хлопець, один з багатьох, кого було вбито, хто був скалічений, хто був похований, хто у полоні, хто зник безвісти. Один із захисників своєї Батьківщини. Один із тих, кого привезли з війни додому назавжди. Один із тих, кому ми зобов’язані всім.

Мужнє серце

Ніхто не хоче помирати, і він теж не хотів, але у потрібний час він був у потрібному місці та стояв до кінця. Той ранок був страшним, і цей чоловік заплатив життям за те, щоб наші ранки були тихими та спокійними.
Сергій Євгенійович Степаненко (позивний «Паштет») народився 7 квітня 1967 року, у місті Копейськ, Челябінської області (Росія).
У ранньому віці доля кидала хлопчика теренами тодішнього Союзу. У перший клас пішов в Україні, у селі Озерна, Білоцерківського району, Київської області, згодом його родина переїхала до Казахстану, 2 та 3 класи він закінчив у селищі Амангельди, Кустанайської області. Потім – назад до України, до Борисполя, де хлопець закінчив 8 класів і пішов працювати.
Незабаром його призвали на строкову, яку він проходив у флоті, служив на Далекому Сході, був мічманом.
У 1999 році, після смерті батька, чоловік разом із дружиною та донькою переїхав до села Корніївка, Баришівського району, Київської області, де мешкав до самого початку війни.
Працював таксистом, дуже полюбляв природу, домашніх тварин, любив саджати та вирощувати дерева, читати та, як і майже всі хлопці, у дитинстві мріяв стати космонавтом. Любив також спорт, легко давав фору в підтягуванні іншим.
09 лютого 2015 року Сергій Євгенійович підписав зі ЗСУ контракт та опинився у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київська Русь». У ніч із 20 на 21 червня, в районі Попасної, отримав важке поранення внаслідок підриву на міні. Почалися шпиталі, операції, довготривала реабілітація. Але і це не зламало мужній дух, не зруйнувало міцний стрижень, який був у цьому чоловікові. Він все одно рвався назад, на захист України від путінських найманців, і тому 4 грудня 2016 року уклав новий контракт.
Солдат, командир відділення, гранатометник 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Загинув 18 грудня, о 7:00, на Світлодарській дузі, під час найпотужнішої за останній час атаки на наші позиції.
Після тривалої артпідготовки ворог пішов у наступ на наші позиції. Під час спроби прориву нашої лінії оборони Сергій врятував багатьох побратимів, коли стріляв з АГС, відволікаючи увагу ворога на себе. Коли у нього лишалось усього два ВОГи, пролунала черга, і кулі увійшли йому в груди. Врятувати воїна шансів не було.
Похований 22 грудня, у Борисполі, на Алеї почесних поховань, поруч з іншими синами України, які загинули у цій війні. У нього залишилась старенька мати, дві сестри, дружина, донька та син.
Це – все. Просто схиліть голови. Просто подякуйте йому.
Всі хочуть жити, але зовсім не всі хочуть згадувати тих, завдяки кому вони живуть.

Від Майдану – до Світлодарської дуги

Які люди йдуть від нас, а кінця не видно. Яким людям закривають очі, а дехто скуповує феєрверки на свята. Яких людей зустрічатимуть на колінах… а для багатьох й досі немає війни.
Так, немає. Завдяки таким, як він.
Володимир Степанович Андрешків (позивний «Жара») народився 16 жовтня 1969 року, у місті Бортники, Жидачівського району, Львівської області.
Активний учасник Майдану, брав участь у всіх протистояннях, тримав останню лінію оборони під час Ночі Апокаліпсису з 18 на 19 лютого. Володимир йшов до кінця, знаючи, що може не вижити, але не відступив ані на крок.
Під час формування 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» вступив до його лав 4 червня 2014 року. Після навчання у Десні 20 серпня 2014-го був відряджений до міста, назва якого й досі вгризається в наші серця. У Дебальцевому виходив на бойові чергування, на 150 метрів уперед від наших позицій, був, так би мовити, нашими очима та вухами, а вночі – лише вухами, тому що тоді жодних тепловізорів ще не було.
26 грудня 2014 року їх вивели, і Володимир знову опинився у Десні, але ненадовго. У січні 2015-го повернувся до Дебальцевого, щоб пройти пекло, яке розгорнулося там тієї зимою.
Демобілізувавшись у перший день літа 2015 року, став активним учасником ГО «Спілка учасників АТО Жидачівщини», нагороджений медалями «За жертовність та любов до України» та «За оборону рідної держави».
5 листопада 2016 року Володимир Степанович підписав зі ЗСУ контракт та знову опинився серед своїх хлопців.
Командир відділення, командир машини піхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Загинув 19 грудня на Світлодарській дузі, в районі селища Луганське, під час артилерійського та мінометного обстрілів наших позицій.
Із Володимиром Степановичем попрощалися на Майдані, звідти він вирушив в останню дорогу на рідну землю. 24 грудня його поховали у Бортниках. У нього залишились мати та троє дітей.
Кияни, прийдіть. Некияни, згадайте. Згадайте того, чиє життя вилилось за вас на сніг Світлодарської дуги, фарбуючи його червоним.

Дякуємо тобі, воїне!

18.12.16.
Шість цифр, які приголомшили нас усіх. Нас, а не їх, бо вони навіть не оголосили у країні траур. Але не про них зараз мова, а про того, хто не пережив той день.
Роман Юрійович Радивілов (позивний «Гюрза») народився 14 лютого 1984 року, у місті Дергачі, Харківської області.
У жовтні 2014 року прибув до селища Піски у складі 4-го взводу 2-ї штурмової роти ДУК ПС, де брав участь у бойових діях до лютого 2015 року.
Потім «Правий сектор» вивели з Пісок, і Роман перебував на навчально-патріотичній базі «Сокіл».
Повернувся у зону війни у липні 2015 року; в складі 1-го розвідділу ДУК ПС перебував у Новогнатівці. Брав участь у бою 10 серпня під Старогнатівкою, у тому самому бою, в якому загинув Віталій «Кекс» Тіліженко.
Після повернення додому Роман Юрійович брав активну участь у громадських акціях, був активістом ГО «Деркачівська альтернатива» та руху «Вільні люди».
Восени цього року «Гюрза» знову повернувся на війну.
Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Він був хоробрим, з міцним духом вояком, справжнім побратимом. Коли «Гюрза» ще перебував у Пісках, на одній позиції воїни зберігали наш прапор. Роман подарував його волонтерам, які постійно їздили до них, незважаючи на небезпеку. Він залишився, той прапор, якого торкалися руки чоловіка, що кров’ю заплатив за спокій своєї країни.
Загинув 18 грудня вранці, на Світлодарській дузі, під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.
Прощання з Героєм відбулося 22 грудня, у рідному місті Дергачі. У нього залишились мати та дівчина.
Нічого не коштує сказати: «Дякую». Зовсім не складно подякувати їм усім. Хлопцям, серця яких зупинилися заради того, щоб билися й надалі наші.