rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Перемога. Петро Толочко вже не очолює Інститут археології НАН України
Під тиском громадськості зі своєї посади пішов, як багатьом здавалося, «пожиттєвий» керівник українських археологів, комуніст, атеїст, відомий чиновник від науки та політцензор Петро Петрович Толочко. Таку інформацію розповсюдили ЗМІ.

Водночас, він ще лишається головним редактором профільного часопису «Археологія», членом редколегії «Українського історичного журналу» (УІЖ) й лишає за собою кілька посад у системі так званої історичної мафії.
Матиме тепер доста часу на політику. А політикою він займатися любить: окрім КПРС, побував у лазаренківській «Громаді» (№ 2 у партійному виборчому списку), тимошенківській «Батьківщині» (№ 9), створював «Партію політиків Путіна», підкеровував громадянським рухом «Новая Украина» Семиноженка-Азарова. На правах члена президії активно керує міжнародною організацією «Всемирный русский народный собор».

Русь-Україна та Московія: одна держава, одна мова, один етнос?

У кожному закритому суспільстві, тим більше, у такому потворному, нелюдському, як тоталітарне, історична наука виконувала виключно роль сировини для пропаганди. Для виправдання депортацій упокорених корінних народів, освоєння окупованих територій і, разом з тим, для творення якихось нових смислів. Наприклад, таких, як «нордична раса» у Третьому Рейху, «диктатура пролетаріату» в СРСР, «духовные скрепы» у РФ тощо.
Свої завдання були й у археології, яку, до слова, так любили у Радянському Союзі. Любили, всіляко підтримували, напрочуд щедро фінансували... По-перше, в силу марксистсько-ленінського вчення про первинність матерії та превалювання у впливі на розвиток людини побутових умов над ідейним оточенням. По-друге, через повну закритість архівів. Вважалося, що археолог «нічого такого» не викопає, а якщо й «викопає», то це буде значно легше, як зазначають у таких випадках в академічних колах, не пустити в «науковий обіг», ніж хтось знайде крамольне письмове свідчення хибності (а то й навіть невідповідності) єдиної державної ідеології. Про вплив Заходу – тих самих вікінгів (норманів), готів, неправославного християнства на нашу історію, на формування тут розвиненої цивілізації – історикам слід було писати якомога менше. Викопувати таке теж було не бажано. Впливи були, куди ж без них, але «незначні». Натомість, радянських школярів та студентів змушували посилено вивчати різноманітні орди зі Сходу і, разом з тим, переконувати себе, що Київська Русь, буцімто, мала декілька керівних центрів, була вона геть не Київська, а просто Русь, давня Русь (magnum opus професора Толочка так і називається: «Древняя Русь», 1986), така сама Київська, як і не Київська, як Новгородська, Володимиро-Суздальська. Усе це становило, нібито, суцільний однорідний масив типових пам’яток матеріальної культури, носії яких мали єдину віру, спілкувалися єдиною «давньоруською» мовою, визнавали єдині закони, належали до єдиного етносу. До якого? Переважна більшість праць Толочка написано російською мовою, тож наших пращурів (на його думку, спільних з росіянами та білорусами) він називає не інакше як «русскими»: «русские князья», «русские дружины», «древнерусские племена». «Русские», тільки давні («древние»). У той час як самоназва населення держави Русь-Україна була точно також ж, як і понині у частини українців Закарпаття, – русини. Саме про це красномовно свідчать писемні джерела, географічні назви, згадки іноземних сучасників.
Занепокоєний відновленням після перемоги Помаранчевої революції курсу на всебічне українське національне відродження пан Толочко навіть книгу спеціальну в Російській Федерації видав під назвою «Древнерусская народность: воображаемая или реальная». «Народність» ця у нього там більш ніж «реальна».
Про Євромайдан великий учений, знову ж таки не без підтримки росіян, видав об’ємний пасквіль «Украина в огне евроинтеграции». Цільовій аудиторії він продається за ціною 299 рублів/штучка. Є у нього й цілий том розмірковувань щодо згубних перспектив євроатлантичної інтеграції «Заявка на самоубийство: зачем Украине НАТО?», написаний у співавторстві з Табачником і Симоненком. За неї правлять дешевше, можна придбати за 245-250 RUR.
Але повернімося до тих, то населяв Київську Русь. Русинами вони були, а не «русскими» чи «русичами». Але «Повість минулих літ» під загальною редакцією Леоніда Махновця радянська цензура, за свідченнями самого ж укладача, від отих «русинів» добряче вичистила. Академіки ж на зарплаті, з парквитками у кишенях та Сталіним-Леніним у голові отримали указівку: жодних «русинів», жодного «українського буржуазного націоналізму». Тільки «русские», «древнеруссие»! Була б воля їхніх керманичів, то й писали б «советские», але до такого абсурду не доходило. Досить було «колиски трьох братніх народів» з невизначеною, начебто, постійно плаваючою столицею. І ніби як і не було постійної боротьби за «київський стіл», і київської духовної митрополії теж не було. Були певні адміністративні центри, але такі мінливі... Й чомусь постійно тяжіли до Москви. Головне, все правильно пояснити.
«Правильно» пояснювалася й наявність документів церковнослов’янською (давньоболгарською насправді) мовою. Як переконував і продовжує переконувати Толочко, саме такою мовою тоді розмовляли, а не суто писали й правили церковну службу. І розмовляли одночасно на гігантському обширі від Чорного до Білого моря, від Карпатських гір до Уральських. Повірите в це, на хвилиночку, рівнозначно тому, аби визнати той «факт», що ціла Західна й Центральна Європа не одну тисячу років повсякденно спілкувалася латиною. Витворити такий міф, напевно, могли тільки ті, хто мав претензії на загальноконтинентальне політичне панування – в ім’я історичної «правди», відродження «традицій» чи, як писали в радянських пропагандистських виданнях і як знову люблять повторювати у Росії, заради визволення «одурманених націоналізмом».
«Давньої Русі давно немає, але ця формула «єдиного діда внуки», на моє глибоке переконання, актуальна і сьогодні для всіх нас, розділених кордонами Російської Федерації, України і Білорусі... Будь-яка спроба штучно роздмухати і протиставити якісь місцеві особливості давньоруської спільності ображають наших пращурів і тому завдають удару по моральному здоров’ю нас теперішніх», – дослівно заявив Толочко у Москві під час презентації своєї чергової книги, виданої урядовим коштом держави-агресора під егідою федеральної цільової програми «Культура Росії». Заявив 2015-го, на другий рік російсько-української війни.

З неукраїнського в антиукраїнського

Антиколоніальна за юридичною й антипутінська за політичною природою Революція гідності прискорила процеси кристалізації Толочка як відвертого фальсифікатора історії та маніпулятора масовою свідомістю. Зразковий радянський функціонер став тепер не просто провідником ідей іншого, себто, російського, народу, а вірним прислужником домінуючого там фашизуючого режиму на чолі з неосталінським кримінально-чекістським режимом Путіна-Сечіна-Патрушева-Іванова, витвореного спільними зусиллями найбільшого та наймогутнішого за «совітів» Ленінградського обласного управління КДБ, Тамбовським організованим злочинним угрупуванням (ОЗУ) й номенклатурно-мафіозним кооперативом «Озеро». Режимом, який активно відроджує та в усьому повторює сталінську систему управління, включно зі загарбницькими війнами, оголошенням цілих народів «терористами», «екстремістами» (українці, кримські татари, чеченці, дагестанці, на черзі – поволзькі татари та інші), повною зачисткою інтелектуального й правового поля, повторним максимальним одержавленням, підкоренням собі РПЦ, а також поверненням до практики інспірації переворотів та заворушень на території «ймовірного противника». Усе, як до 5 березня 1953 року, тільки вже на новітній технологічній платформі, – з активним залученням ТБ, новинних платформ, соцмереж, хакерів, банківських і торговельних мереж.
Однак, разом з усім тим, саме неосталінським, а не якимось іншим, бо ж Джугашвілі і його група, на відміну від австрійського єфрейтора Гітлера чи італійського журналіста Муссоліні, не кажучи вже про іспанського генерала Франко, були спершу звичайними карними злочинцями, нехай навіть особливо жорстокими й небезпечними, а вже потім навіженими політиканами. Так-так, «сталінські соколи» народилися не за рахунок, як нас потім переконували, «смычки села с городом», а виплодилися в творчому поєднанні «малини» з «конторою». Середня ланка царської охранки та неуки «з великої дороги» й заходилися будувати Країну Рад, перетворювати українців, росіян, казахів, грузинів у єдиний «радянський народ». А за сто років аналогічну рецептуру, або як нині кажуть політтехнологію, взяли на озброєння їхні онуки. Тому то за спиною у донецького «тітушки» Захарченка завжди буде ФСБшний полковник Гіркін чи генерал Антюфеєв, а в Плотницького – такий собі ГРУшник Уткін (він же «Вагнер»).
Ось у цих сучасних «малин» та «контор» із кремлівською пропискою не посоромився брати гроші Петро Петрович. Гроші на книжки, на різноманітні гуманітарні (читай – пропагандистські) проекти... З протилежного ж боку, повірте, шукають таких добровільних агентів впливу, як справжніх самородків. Бо ж одна справа, коли під час війни ідеї «руского міра» озвучуватиме мало симпатична фізіономія Наталії В. чи повністю забороненого для появи у медіа чи на публічних заходах Петра С., не кажучи вже про фігур відверто примітивного рівня, й зовсім інша справа, коли «темники» з Адміністрації президента РФ озвучує миловидний поважний чоловічок. Не вульгарний, начитаний, гарно вихований сивочолий академік у новій шовковій краватці. Такому й краватку «за рахунок замовника» можна забезпечити, і костюмчик. І до костюмчика.
Йому і монологи можна доручати, і діалоги. Й не гріх по Європах показувати як точку зору, альтернативну «хунті». Кому-кому, а людині, котра добрі півсторіччя займалася науковоподібною софістикою, а то й відвертою словесною еквілібристикою на тему «останніх рішень партії та уряду», не забракне добре підібраних «аргументів» у будь-якій дискусії, насамперед, у тій, де треба справити враження й виглядати на одну-дві голову вище за умисного підібраного слабшого супротивника.
Дається це йому легко, бо він вважає, що завше діє в інтересах своєї «Родіни».
Коли в листопаді 2013 року Гундяєв вручав йому Макар’ївську премію за опус «Ярослав Мудрий», під час урочистої церемонії Толочко прямо сказав, що у нього «є Батьківщина (в оригіналі «Родіна» – Авт.), яка є більшою, ніж Україна – Давня Русь». «Там я можу розмовляти з князями, гортати літописи. Сьогоднішнє безумство коли-небудь закінчиться. Заради предків і нащадків ми зобов’язані зберегти пам’ять про нашу давню історію, про спільні культурні та духовні витоки», – запевнив Толочко московитів у своїй особистій відданості.
І не помилився. «Безумство закінчилося», Інститут археології він більше не очолює.

Новий рік по-українському: кому ялинка, а кому і йолка

Про те, що не продається

«Мінськ-2»: 4 роки#2019-07 (02/14/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com