rss
02/21/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Герої російсько-української війни
Цій війні не видно кінця. Щодня молоді, сповнені жаги до життя, хлопці йдуть, відходять у нерівній сутичці з ворогом. Коли нашим воїнам часто наказують «Спостерігати», артилерія з іншого боку не мовчить…

Ми продовжуємо публікувати нариси волонтера Яна Осоки про загиблих бійців неоголошеної російсько-української війни.

І четверо дітей осиротіли…

  
Title  
  
Цьому чоловікові, як і всім солдатам України, над якими встановлено хрести, приділяється у рази менше уваги, незважаючи на те, що вони робили головну справу у цій країні – надавали іншим можливість спокійно писати про «безвіз» або Савченко з теплих квартир, а не холодних підвалів.
Віктор Миколайович Клименко народився 15 лютого 1978 року, в селі Варварівка, Вовчанського району, Харківської області. Останнім часом мешкав у Харкові.
Після закінчення сільської школи вступив до вищого профучилища у Старому Салтові, де отримав фах водія. Після цього хлопця призвали на строкову службу, з якої він повернувся наприкінці 1997 року.
Працював спочатку у прикордонній службі, потім водієм у рідному селі, де мав власне господарство, яке тримав у повному порядку, не цураючись важкої роботи. Зустрів дівчину, з якою почав жити у цивільному шлюбі. Разом з нею та дітьми згодом виїхав до Харкова, де теж працював водієм.
Кажуть, скромність прикрашає людину. Можна прожити все життя та не зустріти таку скромну, спокійну та виважену людину, як він.
11 травня 2015 року чоловіка призвали за мобілізацією. Після навчального полігону отримав відрядження на бойову службу в складі прикордонних військ до Станиці Луганської.
Демобілізувавшись у червні цього року, Віктор Миколайович довго не думав та у липні підписав зі ЗСУ контракт на півроку.
Старший солдат, старший водій-гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.
Усе його життя було пов’язане з автівками. Це була його стихія, яку він любив та якою захоплювався. Це було не просто хобі, а вогонь пристрасної жаги до пізнання чогось нового у цій сфері.
Загинув 10 грудня, у проміжку між 17:00 та 18:00, у бою біля міста Красногорівка, Мар’їнського району, Донецької області, внаслідок прямого влучання 120-міліметрової міни в яму, де перебував наш мінометний розрахунок.
Поховали воїна 14 грудня на цвинтарі села Варварівка. У нього залишились батько, два брати, цивільна дружина та четверо дітей віком від 2 до 14 років.
Я знайшов у собі сили та час схилити перед ним голову. Я хочу та буду це робити перед кожним полеглим воїном.
Якщо не віддавати останню шану своїм Героям, то можна прикласти руку до грудей зліва та почути там тишу.

Усі уламки від міни взяв на себе

  Title
  
Якось у звичайній українській сільській родині вперше побачив світ один хлопчик. Він не хапав зірки з неба, у нього не було дорогих автівок чи солідних сум у банку. У нього лише було надзвичайно добре серце, маленька дитина та останній геройський вчинок у житті.
Володимир Васильович Шоломинський (позивний «Бетмен») народився 09 квітня 1983 року, в селі Єфремівка, Первомайського району, Харківської області. Мешкав у селі Семенівка, а останній рік – у Харкові.
Хлопець ріс у багатодітній родині, в якій було 6 дітей. Це не завадило йому закінчити з відзнакою 9 класів Єфремівської середньої школи. Вступив до вищого профучилища № 29 міста Первомайськ.
Працював у млині в ТОВ «АГРО UA», потім різноробочим та вантажником.
Володимир Васильович був дуже цікавою людиною, вмів спілкуватись на будь-які теми. Ще одна його риса – він ніколи не відмовляв у допомозі. Це «сиділо» у його серці, у його доброму та мужньому серці справжнього чоловіка.
Риболовля, читання та малювання були його улюбленими справами під час відпочинку.
Наприкінці січня 2015 року його призвали за мобілізацією. Повернувся Володимир додому у квітні цього року. А вже у травні дружина народила йому донечку, з якою він встиг побавитись зовсім небагато.
У липні 2016 року чоловік підписав зі ЗСУ піврічний контракт.
Солдат, командир міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 10 грудня, у проміжку між 17:00 та 18:00, біля міста Красногорівка, Мар’їнського району, Донецької області.
Мінометний розрахунок, у якому служив Володимир, був на кордоні з Харківською областю. Коли почався потужний обстріл наших позицій на передовій, мінометники отримали наказ їхати на допомогу.
Коли прибули на місце, командир налаштував міномет і вирушив на КСП (спостережний пункт), звідки передав координати. Бійці встановили точки наведення, пішла команда «Міна в ствол». Після цього треба було підкоригувати наведення.
Володимир тільки отримав наказ, як одразу в яму, де був міномет, влучила ворожа 120-міліметрова міна, від розриву якої здетонувала й наша міна у каналі дула міномета.
«Бетмен» взяв усі уламки на себе, прикривши своїм тілом молодшого сержанта, якого відкинуло вибуховою хвилею, та який один вижив з чотирьох наших бійців.
Поховали Володимира Васильовича 13 грудня, у селі Єфремівка, на цвинтарі, де поховані його брат та сестра. У Героя залишились батьки, дві сестри, брат, дружина та піврічна донечка.
А ще у Героя залишився той молодший сержант, якому Володимир подарував життя ціною свого, і який до останнього подиху на землі буде пам’ятати цього сільського хлопця.
А ще у Героя залишилась його світлина, на якій ми можемо дивитися йому в очі, у той час, коли він уже ніколи не подивиться у наші.

Два роки війни у донбаських степах

  
Title 
  
Цієї людини вже немає. Не стало її на війні. І загинула вона у бою, і майже не писали про неї ЗМІ, і не висловив співчуття президент.
Все, як завжди. Нема чому дивуватись.
Олександр Анатолійович Лукаш (позивний «Лука») народився 08 травня 1965 року, в селі Біленченківка, Гадяцького району, Полтавської області.
Після 8 класів школи вступив до Гадяцького профучилища, де отримав фах «тракторист-меліоратор». У 1983-1985 роках відслужив строкову службу на полігоні «Десна» у 300-му навчальному танковому полку сержантом-інструктором. Готував водіїв танків, яких потім одразу відправляли до Афганістану. Дуже добре готував, багато хто з його випускників виживав в Афгані лише завдяки знанням, що отримали від Олександра.
Після армії почав працювати у локомотивному депо «Полтава», отримав фах «помічник машиніста», їздив на пасажирських, а згодом і товарних потягах. Там і трапився випадок, який прогримів на всю країну.
Наприкінці 80-х років Олександр Анатолійович працював на потягу «Полтава – Київ». Одного разу в районі міста Лубни бригада машиністів запобігла великій залізничній аварії, коли вчасно помітила, що на колії розібрані стики рейок та миттєво зреагувала, вдаривши на гальма. З колії зійшов лише тепловоз та декілька вагонів, обійшлося без жертв, а «Луку» нагородили державною грошовою винагородою.
Він ніколи не ховався. Коли 09 серпня 2014 року йому зателефонували з військкомату, то вже через годину Олександр Анатолійович їхав на навчальний полігон «Десна». У листопаді був зарахований до 16-го окремого мотопіхотного батальйону, який був прикомандирований до 92-ї окремої механізованої бригади. З вересня до листопада перебував на кордоні з Придністров’ям на підсиленні блокпостів.
02 грудня 2014 року його батальйон був доправлений до Щастя, в якому він перебував до 08 березня 2015 року. Тоді відділення, в якому служив Олександр, було переміщене на охорону складів у місті Сватове.
У травні 2015-го Олександра було перекинуто до Донецької області. Служив у селах Курдюмовка та Зайцеве вже у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
03 вересня 2015 року відбулася демобілізація, а вже у лютому 2016-го він підписав зі ЗСУ контракт. Знову навчання у Десні, у червні «Лука» отримав відрядження до Луганської області, а через місяць вийшов на ротацію, на полігон у Башкіровці, біля Чугуєва, а згодом – на полігон у селі Гончарівське. Восени знову переведений до зони війни.
Сержант, командир зенітно-ракетної самохідної установки 4-го відділення зенітно-артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 1 грудня, біля села Красногорівка, Мар’їнського району, Донецької області, внаслідок мінно-вибухової травми, отриманої під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 4 грудня на Алеї Слави у Полтаві. У нього залишились батько, сестра, дружина та син.
Цей нарис – для нашої пам’яті. Якщо байдуже ставитись до своїх полеглих солдатів, то можна починати сміливо прямувати до печер, звідки колись виповзли наші далекі пращури.

Загинув від кулі ворожого снайпера

  Title
  
Сніг падає, сніг. Біла ковдра вкриває все: землю, будівлі, дерева, автівки, думки та надії. Замерзає, застигає повітря за вікном та біля серця. Холод сковує крижаною плівкою горло та хмари, тонкий полій виступає на вікнах та губах. Люди такі смішні, продираються крізь свіжі замети, прокладаючи собі стежки серед мільйонів сніжинок, незграбно розмахуючи руками. Іноді падають та знову встають, продовжуючи свій шлях серед пухнастого океану розсипаної небом зими.
Красиво на вулиці, тепло у квартирі, але нікуди ті холод та полій з душі не щезають, тому що не всюди сніг засліплює очі своєю білизною. Є місця, де він іноді горить, вкривається чорним або червоним. І люди падають на той сніг, залишаючись лежати, і лише сніжинки плавно опускаються на їхні розкриті очі.
Віталій Володимирович Горбатюк народився 26 листопада 1977 року, в селі Гунча, Гайсинського району, Вінницької області, де проживав до 6 років.
Потім його родина побудувала хату у селі Велика Стадниця, Вінницького району, та переїхала туди. Саме там Віталій закінчив 9 класів школи, після якої вступив до Вінницького вищого профучилища № 4, де отримав фах зв’язківця.
Відслужив строкову в армії, працював у Вінницькому ВАТ «Свемон Центр». У 2001 році хлопець одружився, а 2004-го з дружиною та сином переїхав до села Підполоззя, Воловецького району, Закарпатської області.
Він любив риболовлю та збирати гриби. Останнє заняття було його справжнім хобі. Віталій був чудовим кулінаром. Його страви завжди викликали захоплення у тих, хто пробував їх уперше.
Чудовий батько, він з величезною турботою піклувався про своїх дітей. Люблячий син, коли йшлося про його батьків, яких Віталій дуже любив та поважав.
13 липня 2016 року Віталій Володимирович підписав зі ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-навідник 2-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Під час бойового чергування на шахті Бутівка 16 вересня цього року отримав уламкове поранення та був відправлений на лікування до госпіталю. За три тижні Віталій став на ноги та повернувся до побратимів. Служив на Зеніті – одній із найнебезпечніших ділянок біля Донецького аеропорту.
Загинув 24 листопада, приблизно о 16:00, біля селища Опитне, Ясинуватського району, Донецької області, внаслідок ураження кулею снайпера, яка влучила Віталієві в голову, не залишивши бійцю жодного шансу на життя.
Похований 28 листопада у селі Підполоззя. Залишились дружина, син та дві доньки, наймолодшій з котрих ще немає двох років.
Залишилась вдова, жінка з трьома дітьми, в якої настала своя, віковічна зима з воронами, які ходять по її серцю та безперервно клюють, клюють, клюють, потроху вириваючи шматочки.


Тетяна Ковальчук: «У мого коханого Сергія були золоті руки, золотий характер та душа великого романтика»

Святослав Караванський, 1920-2016 рр.

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com