Є такий анекдот. Митник заходить до начальника і доповідає: «Затримана фура, повна нелегального товару. Що робити?»
Начальник відповідає: «Ти в темі. Опечатуй».
Увечері митник знову заходить до начальника і бачить, як той пакує валізу з баблом.
«А моя частка? – запитує митник. – Ви ж казали…»
Начальник повчальним тоном відповідає: «Ти в темі, але не в частці».

Анекдот цей набув актуальності якраз у день святого Миколая. Українці спостерігають події останнього часу і намагаються зрозуміти – хто в темі, а хто з пайовою часткою?
Хто працює, а хто бабло пакує?
Найгостріше актуалізувалося це питання у зв’язку з націоналізацією «ПриватБанку». Попри всі заспокійливі меседжі від керівництва держави, уряду та Нацбанку, народ чує зовсім інші пояснення від деяких експертів, сам аналізує, тому і нервує.
Так, наприклад, користувач Сергій Аверченко обурюється і констатує: «Виходить, Ігор Валерійович (Коломойський – В. Р.) виїв банк, як узбек диню. Країні він спихнув лише назву з боргами в 148 мільярдів.
І це все правляче кодло не тільки в темі, а і в частці».
Вчені дослідили, що мозок здатен сам домальовувати те, що з пробілами бачить зір. Не все вам ясно з того, що бачите? Нічого страшного, мозок домалює побачене і спробує створити загальну картину подій.
Отак і ми з вами, шановні читачі, щось бачимо, щось домальовуємо і намагаємось з цього всього зрозуміти – що відбувається, чого чекати далі?

Міжнародний контекст

Українці переймаються не тільки внутрішніми проблемами. Вони слідкують і за міжнародним контекстом, причому, не тільки тим, який стосується безпосередньо України.
І реагують – кожен по своєму.
Народний депутат України з Рівненщини Василь Яніцький, з яким мені неодноразово доводилося спілкуватися, справедливо ставить питання: «Попри наближення новорічних та різдвяних свят, світ стає дедалі більш небезпечним. Розстріл російського посла в Анкарі, терористичний акт за допомогою вантажівки у Берліні, трагедія Алеппо, що триває.
Яким тут має бути місце України?»
Якщо наїзд фури на натовп мирних мешканців у Берліні більшість українців сприйняла співчутливо і вдовольнилася інформацією, що серед загиблих та поранених наших співгромадян нема, то у випадку з вбивством російського посла в Туреччині картина трохи інша.
Читачі, напевне, знають, що російського посла в Анкарі Андрія Карлова пострілами в спину убив місцевий молодий поліціант Мевлют Мерт Алтинташ. Стріляв він у стані крайнього емоційного збудження – у тілі посла нарахували 9 куль – і вигукнув: «Це помста за Алеппо. Ми вмираємо там, ти помреш тут! Аллах акбар!»
На це відгукнувся, зокрема, і відомий сотник Майдану нардеп Володимир Парасюк, заявивши, що вбивця – ГЕРОЙ! Так і написав це слово – великими буквами: «Коли людина ціною власного життя готова йти на крайні міри заради ідеї, заради правди, тоді можна з впевненістю сказати – ГЕРОЙ!»
На думку не тільки Парасюка, але й деяких інших, якщо 22-річний хлопець віддає своє життя заради того, щоб звернути увагу міжнародної спільноти на бомбардування росіянами Алеппо – це і є підставою його так назвати.
Зокрема, користувач Сергій Петренко запитав: «А що, він повинен був у нього фіалками кидатися? Чи мовчки постояти з плакатом? Час слів минув. Може бути, що це Гаврило Принцип нашого часу».
Нагадаю, що сербський хлопець Гаврило Принцип у 1914 році вбив спадкоємця трону Австро-Угорської імперії ерцгерцога Фердинанда та його вагітну дружину, вистреливши їй в живіт, що слугувало приводом для початку Першої світової війни.
Теж герой?
Але ж проблема є значно складнішою, механізми її вирішення не зводяться до пострілів. І міжнародна спільнота, до якої, нібито, апелював поліціант (хоча він ні словом не згадав про неї, а тільки говорив про помсту), відреагувала зовсім по-іншому.
Усі, без винятку, демократичні країни світу й усі міжнародні організації включно з ООН засудили це вбивство, заявивши, що вбивати дипломатів, повноважних представників своєї країни в іншій країні – це однозначний злочин за всіма міжнародними стандартами.
Його вчинок засудила влада власної країни, а колишні колеги без роздумів застрелили Мевлюта Алтинташа, що виглядало, звичайно, як малопрофесійна дія.
Подібно і натовп у 1914 році настільки жорстоко побив Гаврилу Принципа після його пострілів, що тому довелося у в’язниці ампутувати руку.
У зв’язку з вбивством у Анкарі у вітчизняних соцмережах згадували і постріл 18-річного оунівця Миколи Лемика в радянського дипломата у Львові у 1933 році на знак протесту проти Голодомору.
Історії ці різні, люди також, але мотивація схожа – через резонансне вбивство звернути увагу міжнародної спільноти на те, що відбувається і що болить тому, хто стріляв.
Користувач Іван Іванов так намагається обґрунтувати правомірність пострілів для привернення уваги громадськості (авторський стиль без змін):
«Чесна війна, правила лицарів, коли тебе бомббардують ракетами, з літаків, бочкові бомби, фосфорні бомби, зброя масового ураження град, смерч; вбивають дітей, бомбардують лікарні, школи, а ти можеш відповісти тільки своєю хоробрістю і з автоматом в руках, тоді злість за несправедливість призводить до терору і це аксіома.
Хочеш за законом – сам дотримуйся закону!»
Однак, як би хто не пояснював подібні постріли, але міжнародна спільнота традиційно використовує для них поняття «терор».
Звичайно, подібний індивідуальний терор нічим не страшніший за терор державний, коли збройні сили держави здійснюють масові вбивства, про що і пише Іван Іванов.
Крім того, постріли в спину цивільного короткозорого обважнілого чоловіка поважного віку, який відкриває виставку, аж ніяк не тягнуть на героїчну дію.

Микола Лемик

Помста є складним мистецтвом і вимагає вона, передусім, точності цілі, що і дає потрібний резонанс. Бо так «помститися» можна будь-кому, до кого може підібратися терорист.
Як результат – жодна з можливих цілей Мевлюта Алтинташа і тих, хто за ним, можливо, стоїть, не досягнута.
Туреччина та Росія порозумілися в тому, щоб назвати це вбивство провокацією й обмінялися запевненнями в незмінності відносин.
Світове співтовариство засудило постріли Мевлюта як неприпустимий теракт. Жодного додаткового засудження дій Росії в Сирії практично ні від кого не прозвучало.
Лише міністр МЗС України П. Клімкін у своєму мікроблогу звернув увагу на це: «Росія несе відповідальність за жахливі порушення прав людини і вбивства тисяч невинних людей у Сирії й Україні. Разом з тим, це не є виправданням убивства посла однієї суверенної держави на території іншої. Міжнародний закон і права людини повинні дотримуватися».
Можна сказати, що самим фактом вбивства посла Мевлют заблокував на певний час публічну підтримку Алеппо з боку світової спільноти, яка не захоче, щоб її слова ледь не буквально перекликалися зі словами вбивці.
Резолюція
15 листопада Генеральною Асамблеєю ООН була ухвалена резолюція по Криму «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)».
Текст Резолюції представлений Україною, причому, співавторами названо 41 державу, серед яких – Німеччина, Франція, Великобританія, Канада, США. Саме тому в ньому Росія називається державою-окупантом, а Крим – тимчасово окупованою територією.
Як не дивно, але Генасамблея ці визначення в документі залишила, і таким чином вони відтепер відображають офіційну точку зору ООН.
Документ йшов непросто. За нього проголосувало 73 країни. 23 країни, серед яких Росія, Білорусь, Вірменія, Китай, Узбекистан, Таджикистан, Куба, КНДР, були проти. 76 країн утрималися, і це той потенціал невідомості, коли не знаєш, у чий бік вони хитнуться при наступному обговорені питань, що будуть ініціюватися Україною.
До речі, Білорусь спробувала заблокувати розгляд цього документа, що, за словами представника України в ООН В. Єльченка, є антиукраїнським актом.
Той, хто в темі, добре розуміє, що Білорусь, попри миролюбні меседжі на адресу України, насамперед перебуває в пайовій частці з Росією, будучи від неї залежною не тільки енергетично та економічно, але і геостратегічно.
Однак, 101 країна проголосувала проти цього, а підтримали тільки 32 країни.
Росія назвала резолюцію одностороннім документом. А Україна наголошує, що основним завданням цього документа є заклик до Росії дотримуватися своїх зобов’язань як держави, що окупувала, анексувала територію іншої країни.
Заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця з трибуни ООН проголосив: «Ті, хто страждає від рук окупаційного режиму в Криму, налякані і безпорадні. Вони живуть без будь-яких шансів захистити свої права, протестувати або бути почутими.
Україна докладе всіх зусиль, щоб змусити Російську Федерацію забезпечити дотримання її обов’язків як окупаційної влади відповідно до міжнародного права, а також для забезпечення безпечного і безперешкодного доступу міжнародних правозахисних механізмів на тимчасово окупований півострів для здійснення моніторингу та звітності про ситуацію відповідно до їхнього мандату».
Резолюція підтверджує територіальну цілісність України і фіксує невизнання російської анексії Криму.
Україна цим документом потрапила в пайову частку з більшістю розвинених країн світу, які нині на її боці.
Але ті, хто в темі, розуміють, що подальша доля такої міжнародної солідарності значною мірою залежить від того, як Україна та її влада будуть насправді боротися з корупцією, здійснювати реформи та обмежувати всевладність олігархів.

Ще раз про ситуацію навколо «ПриватБанку»

Хоча я вже писав про націоналізацію «ПриватБанку», тема ця настільки важлива та багатогранна, що не гріх до неї повернутися ще раз.
На підтримку націоналізації «ПриватБанку» висловилися такі потужні міжнародні авторитети, як віце-президент США Дж. Байден, директор-розпорядник МВФ Крістін Лагард, керівник Європейського банку реконструкції і розвитку, з якими по черзі розмовляв телефоном президент П. Порошенко, а також посли семи провідних західних держав тощо.

Крістін Лагард і Джо Байден у темі. Тому схвалюють націоналізацію

Після такого хору підтримки, після купи компліментів на адресу керівництва країни, уряду та банківської системи якось незручно казати про сумніви, які вперто обговорюються багатьма експертами та користувачами соцмереж.
І все ж сумнівів щодо цієї оборудки чимало.
Почнемо з того, що найбільший та найуспішніший банк України – а «ПриватБанк» таким завжди вважався – з усіма своїми тисячами філій, банкоматів, терміналів було націоналізовано за 1 (одну!) гривню.
Тобто, віддано державі даром.
Всі, хто в темі і навіть не в темі, розуміють, а мозок домальовує, що такої угоди насправді бути не може. Що Коломойський не такий бізнесмен, щоб віддати за гривню свою банківську імперію.
Поки що ніхто не ставить питання про відповідальність за виведення грошей.
Виявляється, що і в законі нема вимоги виясняти імена тих, з чиєї провини таке могло статися.
І громадськості оголосили, що все в порядку. Уже державний з 19 грудня «ПриватБанк» докапіталізують. З державного бюджету.
І заспокоїли громадян – кошти, мовляв, на це вже закладені в проекті Держбюджету на 2017 рік, так що не хвилюйтеся, шановні.
Хто в темі, розуміє, а хто ні, той нині домальовує собі картину: якщо в проекті Держбюджету закладені кошти на докапіталізацію, тобто, просто кажучи, на поповнення грошової маси в скарбниці «ПриватБанку», це означає, що справжній стан справ у банку був давно відомим, бо проект складався не вчора.
Коломойського, який до 18 грудня перебував в Україні, ніхто не мав наміру затримувати і примушувати його з партнерами самому докапіталізовувати свій банк.
 «ПриватБанк» було націоналізовано якраз на Миколая – у понеділок, 19 грудня. Рішення про це Кабмін ухвалив пізнього вечора в неділю (?!), 18 грудня. А 20 грудня до «ПриватБанку» з Нацбанку полилися уже перші мільярди гривень – аякже, треба ж чимось заправити банкомати, треба ж людям видавати гроші.

І. Коломойський (зліва) та В. Гонтарева в темі	Мозок домальовує того, хто на Миколая отримав дуже гарний подарунок

Тут ті, що в темі, посміхаються і малюють колажі. А хто не в темі – тим мозок домальовує картину.
Але що тільки той мозок не домальовує! І фантазії різні, і припущення, які поки що нічим не підтверджені.
Правда, міністр фінансів Данилюк уже встиг сказати, що ось «Приват» зміцнять і продадуть. Кому? Не каже міністр. Може, не в темі?
А може, об’єднають «ПриватБанк» з іншим державним банком – «Ощадбанком». І буде державний монстр.
Правда, поки що ніхто не знає, на якому рівні той монстр буде працювати – так, як Ощадбанк (більшість скаржиться), чи як «Приват» (більшість хвалить).

Виключення

20 грудня завершилася епопея перебування Надії Савченко у фракції ВО «Батьківщина». На ранковому засіданні фракція її виключила зі своїх лав.
Хто в темі – знає, що рейтинг Юлії Тимошенко значно виріс, бо вона вміло осідлала тему народного невдоволення тарифами і владою в цілому.
А рейтинг Надії катастрофічно впав. Вона не в пайовій частці «Батьківщини».

	Надія Савченко щось собі домальовує

Тож, мозок домальовує картинку – як досвідчена бігунка на довгу дистанцію Юлія Тимошенко ривком виходить з-за спини першого номера й очолює забіг уже безповоротно. Знаючи, що фініш уже недалеко і потрібно туди прийти першою.
18 грудня відбулася наступна серія місцевих виборів у 143 об’єднаних територіальних громадах. Остаточних підсумків ще нема. Але інформація про значний успіх кандидатів від ВО «Батьківщина», або тих, кого партія Тимошенко підтримувала, уже просотується.
Отож, хто в темі, розуміє: не може бути двох популярних харизматичних політиків на чолі однієї партії чи фракції. Тим більше, жінок.
Що при цьому домальовує мозок читачів – їм краще знати.
На початку статті я цитував народного депутата з Рівненщини Василя Яніцького. Завершу його ж словами: «Моя відповідь проста – ми повинні покладатися, насамперед, на себе, рухатися вперед та забезпечувати перетворення. Виборці очікують від нас, своїх депутатів, відповідальності та ефективності, і я впевнений, що ми зможемо цього пленарного тижня її продемонструвати».
А цей пленарний тиждень, шановні читачі, – бюджетний.
Слідкуємо за процесом і за депутатами – щоб бути максимально в темі.