Цій черзі не видно кінця. Поважного віку і зовсім юні – вони йдуть від нас, не встигнувши попрощатись, часто навіть не усвідомивши, що відходять назавжди. Цей жалобний список множиться з кожним днем. Кожен день війни – це часто ще одне обірване життя. Ми мусимо знати їх поіменно. Щоб потім, коли прийде час, винні були покарані. Щоб справедливість перемогла. Щоб кожен загиблий знав – він загинув недаремно. Тож продовжуємо публікувати розповіді волонтера Яна Осоки…

Сотник із Закарпаття

Візьміть у рівних пропорціях сміливість та героїзм, додайте мужність та доброту, розбавте цілеспрямованістю та енергією, перемішайте зі щирістю та патріотизмом, покладіть зверху розсудливість та витриманість. Прикрасьте сильним характером з крапелькою мрійливості.
Все. Хочете бачити результат? Він дивиться на вас зі світлини.
Михайло Юрійович Покидченко (позивні «Малий», «Сотник» та «Ртуть») народився 14 листопада1989 року, в місті Мукачеве, Закарпатської області.
У 2008 році закінчив 9 класів школи-інтернату, потім вступив до ліцею на юридичний факультет, де навчався до 2012 року. Працював спочатку оператором на телеканалі «М-студіо», а згодом переїхав до Рахова, де отримав роботу на складі супермаркету.
Він завжди був веселим та життєрадісним, знав, як підтримати людину, як підбадьорити, підняти настрій, ніколи не сумував, а зі всього поганого міг зробити гарне та добре. «Малий» захоплювався книжками, татуюванням, вовками та мріяв стати Воїном.
А потім на Майдані загриміли барабани, по залізу застукала арматура. Потім Майдан розквітнув вогнем та відблисками на сталевих щитах «беркутів». І «Малий» рвонув туди, де писалася історія.
У січні 2014 року Михайло прийшов до «Правого сектора». Був у підрозділі «Засіка», ходив на нічні патрулювання, завжди був ініціативним та нічого не боявся. Під час штурму 18 лютого його разом із групою притиснули спочатку до Українського дому, потім до Будинку профспілок. Там біля нього розірвалася світло-шумова граната, і він втратив свідомість.
Брав участь у підпаленні БТРа, у страшних боях на Грушевського. Він йшов на передову першим, а повертався останнім. Невтомний воїн знесиленої закривавленої країни.
Михайло захоплювався своєю донечкою та війною. Про них він міг розповідати годинами. Заради донечки готовий був на все, аби тільки забезпечити своїй «валькірії» (як він її називав) щасливе та безтурботне життя.
Одразу після початку війни «Малий» вирушив на захист рідної землі. Служив у 2-й штурмовій роті 5-го батальйону ДУК ПС. Невисокого зросту хлопчина, якого побратими поміж собою називали «закарпутець». Воював у Пісках та Водяному, був у службі безпеки, на його рахунку багато успішних та небезпечних завдань.
Після повернення додому Михайло побачив, що корупція ніде не поділася, що народ живе у злиднях, що роботи немає, грошей немає, перспектив немає.
І «Малий» повернувся назад, у травні 2016 року підписавши зі ЗСУ конт­ракт.
Солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Загинув 5 грудня, об 11:00, в районі села Опитне, Ясинуватського району, Донецької області від кулі снайпера, який працював під прикриттям ДШК.
Із Михайлом попрощались на Майдані. Поховали 9 грудня у рідному Мукачевому.
Не стало хлопця, не стало Героя, який дуже полюбляв розповідати про свою донечку та війну. Який заради першої пішов на другу, і якого друга у першої забрала назавжди.

Яке страшне слово «був»…

Молодші за віком бійці називали його «Батько», адже таких, як він, на фронті – одиниці.
Таких людей і в звичайному житті – одиниці.
Треба допомога – кликали «Батька». Треба порада – звертались до «Батька». І це не через його вік. Це – через його характер та душевну доброту, яка виливалася в опіку та турботу над іншими.
Нещодавно його сину виповнилося 13 років. «Батько» зателефонував та привітав свою дитину, а через 2 години його не стало.
Олександр Борисович Бойко народився 18 січня 1973 року в Києві.
Закінчивши 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, де здобув фах зварювальника.
Працював водієм таксі, експедитором. Останнє місце роботи – сортувальник у будівельному гіпермаркеті. Олександр Борисович полюбляв чоловічі заняття – риболовлю та полювання, причому, в останньому здобув неабияких успіхів.
Дуже вимогливий до себе та інших, відповідальний та сильний духом, він мріяв про прості, але важливі речі – про краще життя для своєї країни та велику щасливу долю для своїх дітей.
Спочатку Олександр пішов у військкомат добровільно, під час третьої хвилі. Відслужив зенітником у прикордонних військах. Але він не хотів на цьому зупинятися, і тому 18 травня 2016 року був призваний Деснянським РВК міста Київ на військову службу за контрактом.
Старший матрос, оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Він дуже любив читати. У порівняно тихі вечори Олександр Борисович дуже часто усамітнювався разом із книжкою на ліжку, над яким висів автомат.
Загинув 9 листопада, о 8:20, поблизу села Павлопіль, Волноваського району, Донецької області під час бою з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Куля потрапила Олександру в серце, а його побратим був поранений.
Похований 12 листопада у Києві. Залишились батьки, дружина та двоє дітей.
Він був справжнім воїном та опорою для побратимів. Був звичайною веселою людиною, яка пішла на захист України за покликом свого серця.
Яке страшне слово – був. Був. Був.

А їм ще б жити і жити…

Листопад, 23 число, десь після 12:00.
Чим ми займалися? Обідали, працювали, спали, читали, гуляли, хворіли, сварилися, мирилися, цілувалися, робили купівлі, стояли в чергах, сиділи у ФБ, писали пости, дивилися новини, їхали на війну, каталися на лижах, насолоджуючись холодним повітрям цієї ранньої зими?
Згадати важко, але цілком реально.
Тільки не для цього хлопця, адже свою смерть згадати неможливо.
Олексій Олександрович Носик народився 27 травня 1995 року в селищі міського типу Старий Салтів, Вовчанського району, Харківської області.
Закінчив 8 класів місцевої гімназії, а у 2013-му Старосалтівський професійний аграрний ліцей за фахом «муляр-штукатур».
Хлопець скоро відчув, що таке відповідальність за себе та рідних, тому з 12 років пішов працювати, щоб допомагати фінансово своїм батькам. Попри юний вік, Олексій вважав пріоритетами родину та дітей і був патріотом своєї Батьківщини.
За характером був дуже веселим, товариським, життєрадісним, завжди був готовим відгукнутися на прохання про допомогу. Однією з його чеснот була прямолінійність: він називав речі своїми іменами й казав те, що думав.
Захоплювався книгами та спортом, а також невластивим для більшості чоловіків зайняттям – дуже любив готувати.
Після закінчення навчання, у 2013 році, Олексій підписав зі ЗСУ контракт.
Старший солдат 4-ї роти 92-ї окремої механізованої бригади.
Побратими характеризують його як добру та приємну людину, на службі був дуже відповідальним.
Рік тому його родину спіткало велике горе – помер батько. Олексій Олександрович дуже переживав цю трагедію. Казав, що неодмінно буде таким чоловіком, яким батько міг би пишатися.
Не дозволила війна.
Загинув 23 листопада, після 12:00, на Донецькому напрямку внаслідок кульового поранення, отриманого під час обстрілу наших позицій.
Олексія Олександровича поховали 26 листопада у рідному Старому Салтові. У нього залишились мати, брат, сестра, цивільна дружина.
Вам погано? У вас депресія? Втратили роботу? Ви розлучилися? Накричав начальник? Не дістали квитки на концерт?
Це – не трагедія.
Цінуйте кожну мить свого спокійного життя, поки її охороняють хлопці, для яких будь-яка мить може стати останньою.

З перших днів – на війні

Максим Олегович Сломчинський (позивний «Рудий») народився 31 липня 1994 року в місті Біла Церква, Київської області.
2009 року закінчив 9 класів першої Білоцерківської гімназії. Одразу після цього вступив до 13-го вищого професійного училища, яке закінчив за фахом «муляр-штукатур».
Хлопець мав унікальний дар розвеселити інших у найбільш скрутну годину. Він навіть не вишукував спеціально якісь теми. Слова підтримки та жарти легко виходили з нього, підіймаючи друзям та знайомим настрій.
Його лагідно називали «Рудиком», цю невтомну та оптимістичну людину. Його любили всі, хто мав щастя з ним бути знайомим. Хлопець полюбляв риболовлю та захоплювався автівками.
26 березня 2013 року, одразу після закінчення навчання в училищі, Максим Олегович підписав зі ЗСУ контракт та, не вагаючись, у першу хвилю пішов захищати Україну від чуми, що охопила Схід.
Молодший сержант, старший розвідник-оператор розвідувальної роти 72-ї окремої механізованої бригади.
Із 15 років Максима його мати виховувала сама. І їй вдалося виховати зі сина справжню людину – добру, порядну та безвідмовну. На фронті «Рудий» швидко зрозумів, де він, і як треба себе поводити, тому слів на вітер не кидав та чітко виконував накази командирів.
Загинув 29 листопада, приблизно о 16:15, у районі села Крута Балка, Ясинуватського району, Донецької області, внаслідок уламкового поранення, отриманого під час обстрілу наших позицій з важкого озброєння та стрілецької зброї.
У перший день зими Максима Олеговича поховали у Білій Церкві. У нього залишилась мати.
Ходять згорблені сиві жінки вулицями міст, містечок та сіл. Щодня приходять в одне місце. Щодня тремтячими руками поправляють квіти на могилі. Розпитують своїх синочків, як їм там.
А потім повертаються до спорожнілих домівок, назустріч обіймам ще однієї нескінченної ночі та полум’ю свічки, що освітлює маленький клаптик їхнього нового безрадісного світу, в котрому стоїть склянка зі скибкою чорного хліба зверху та фотографії рідної дитини, яку на їхніх очах закидали землею.