Схоже, що республіка Україна та Королівство Швеція знову мають спільну історію. Таку ж спільну, як під час Великого переселення народів, тільки не зі сходу на захід, а з несамовитої півночі на теплий, багатий чорноземами і щедрий на врожаї, південь, коли на початку нашої ери готи рухалися на Середнє Подніпров’я («Омріяний край», Ойюм).

Спільно з праслов’янськими племенами ці прагерманці подарували історії багатющу своєю матеріальною й духовною складовою Черняхівську культуру, котра успішно протистояла як легіонерам Римської імперії, так і кочівникам Євразійського степу. Або коли вже через тисячу років торували тут шлях «Із варягів у греки» й спільно творили з нашими, не такими вже й далекими, пращурами Київську Русь. Десь звідти, з берегів Балтійського моря, стверджують історики, ми й отримали «соколину» династію Рюриковичів та наш «соколиний» Тризуб, під яким боронили Європу від ординських зайд. Мине ще сімсот років, й тій самій орді зі Сходу, хіба що вбраній у модні перуки петрівської доби та з легким фльором казенного православ’я у закріпачених душонках, українська козацька держава Гетьманщина разом з королівським двором Стокгольму знову даватиме вирішальний бій на Дніпрі. І так до наступного разу.
А наступний раз, вважають шведи, може трапитися вже з дня на день. Про що відкрито говорять чільні представники вищого військово-політичного керівництва країни, а не те що політологи на телебаченні. Говорять вдома на кухнях колись аж надто войовничі, а нині демонстративно нейтральні шведи та демонстративно красиві шведки, теж демонстративно аполітичні, а тому добряче налякані. Демонстративно задоволені своїм економічним дивом і, як вони люблять повторювати, справжнім соціалізмом. Говорять, сперечаються, не погоджуються... й одночасно з цим посилено вивчають стрілецьку справу, відвідують курси з виживання в екстремальних умовах, запасаються консервами, ліками, предметами першої необхідності і знову з непідробним інтересом цікавляться бойовими діями в Україні.
Як би дивно це тепер не виглядало, але ця питома шведська неучасть у міжнародних блоках та облаштована за принципом «усе для всіх» економіка, схоже, і створили неймовірно сприятливі умови для ймовірного російського збройного вторгнення. Але – все за чергою, аби наші міркування не видавалися хворобливою маячнею чи зухвалою, нічим не підкріпленою конспірологією.

Рівень загрози

Про те, що РФ після України може вдертися до Швеції, а не, скажімо, до сусідньої Фінляндії чи крихітних Литви, Латвії, Естонії, зараз не говорить тільки дуже ледачий. Британська ВВС навіть зняла фільм-застереження, де центральним сюжетним моментом є ядерний удар росіян по Скандинавському півострову. А відповісти Його Величності буде нічим. Як і в Україні, ядерної зброї там бояться, і до НАТО теж не вступають, бо ж такий крок може «суттєво обмежити наш суверенітет», «це – не наш шлях»... Здається, ми це десь чули, точніше, чуємо постійно від, здавалося б, наших чи не найбільших патріотів, чи не найдемократичніших, чи не найпрозахідніших, чи не найрішучіших (особливо в присутності телекамер!). Пускати до себе, у свою малесеньку 10-мільйонну родину, мільйони мігрантів з геть відмінною, а то й відверто агресивною, ворожою культурою та релігією, там не бояться. Не бачать нічого загрозливого у тому, аби єдиними у світі на урядовому рівні офіційно визнати Палестину. Але не можуть спокійно спати лишень від однієї думки про власний ядерний боєзаряд, так само, як і про притомний іноземний військовий контингент у своїх необжитих лісах та горах.
Геополітична фобія стати якоюсь мірою «залежними» від британської монархії перебиває Карлу XVI Густаву й Сільвії Ренаті всі інші фобії. Занепокоєння на ґрунті того, аби «Бернадоти ніколи не схилялися перед Віндзорами» навіть не лякають Карла XVI долею Карла XII. Й цього разу не під Полтавою, а у себе вдома, в рідних стінах Королівського палацу на острові Стадгольмен.
Це перша і головна причина, чому Швеція ніколи не стане членом НАТО.
«НАТО... як це принизливо!» – запевняла нас пані Ірина Фаріон на Покрову-2012, тобто, трохи більше, ніж за рік до перших смертей Небесної Сотні й за півтора року до анексії Криму.
Друга причина: там, як і у нас, є ті, хто доволі успішно переконує всіх навколо у неможливості повноцінного членства у НАТО через гостру реакцію з боку Москви.
«...Чому я так вважаю? Є Росія, країни-НАТО. Ми – між ними. Я переконаний на 200 відсотків (і події в Криму та на Донбасі це показують), що Росія ніколи не дасть нам вступити в Альянс... Я думаю, наше майбутнє у нейтралітеті. Так визначив Господь. Коли нам розповідають, що ми будемо в Європі, хлопці, протріть очі – у нас її центр в Закарпатській області. Україна і є Європою. Ми географічно там», – розтлумачує своє бачення нашої долі головний «радикал» Олег Ляшко, але вже на третій рік війни з новітньою ордою.
Петро Порошенко, як фаховий дипломат і не менш фаховий гендляр, більш обережний у свої висловах. За його словами, йти чи не йти нам до НАТО слід вирішувати на всеукраїнському референдумі, котрий, своєю чергою, варто проводити тільки після проведення «успішних реформ»... Тобто, нескоро, а то й, взагалі, ніколи. Натомість, Арсеній Яценюк (можливо, по молодості, хто зна), коли ще був прем’єром, постійно заперечував йому з цього приводу й наголошував на необхідності мати «політичну волю». Коли президент усе це слухати втомився, згідно з «вольовим» рішенням господаря Банкової, очільник «Народного фронту» змушений був піти у відставку.
Паралелі між Україною та Швецією, погодьтеся, тут відчутні. Особливо відчутні вони у Москві, де сотні пар очей щомиті стежать за усім, що відбувається з їхньою, як вони вважають, наступною легкою здобиччю. Стежать й раптом що – одразу готують попередження. Мовляв, «нейтральні», агов! Куди це зібралися? А ну не смикайтеся...
Не схильний в таких випадках до зайвого етикету очільник російського МЗС Сергій Лавров в інтерв’ю шведській газеті Dagens Nyheter виступив з відвертими погрозами: у випадку вступу Швеції до НАТО Росія буде змушена вжити необхідних «заходів». «Оскільки шведська військова інфраструктура у тій ситуації вже підкорятиметься головному командуванню НАТО, то, звичайно, ми на наших північних кордонах будемо змушені вжити необхідних військово-технічних заходів», – сказав Лавров.
Які саме «заходи» вживатимуться, за словами Лаврова, вирішуватимуть військові. Шведи про них можуть лишень здогадуватися, а краще, хай запитають у нас чи поїдуть на передову, подивляться на понівечену «братніми» арт-обстрілами Мар’янку чи Авдіївку.

«Кайтсейліт» навпаки

Перемога над Швецією дозволить росіянам:
а) зайти з тилу до молодих країн Балтії,
б) заблокувати прохід кораблів НАТО до Балтики,
в) цілковито паралізувати Альянс на Півночі й у Центрі (під загрозу наступного удару одразу опиниться ФРН) Європи,
г) за рахунок виходу на розташоване у південно-західній Швеції узбережжя затоки Каттегат вийти на пряму лінію зіткнення з Великою Британією, своїм головним опонентом у межах європейського континенту. Після цього можна «малою кров’ю» роззброювати Естонію та Литву, а також провести дві-три попереджувальні акції щодо поляків, зокрема, не без розміщеного у Калінінградському анклаві Балтійського флоту та мінських партнерів по Союзній державі Росії та Бєларусі.
З Латвією проблем у Кремля взагалі майже не буде. Там, як і в Україні, п’ята частина населення вважає себе «русскімі», а демократія та шанобливе ставлення до прав людини є настільки сильними, що цілим набраним з-поміж місцевих російськомовних диверсійно-розвідувальним підрозділам можна вільно їздити воювати з українцями на Донбас і безперешкодно повертатися назад без щонайменшого ризику бути притягнутими до кримінальної відповідальності
У Швеції, на нашу думку, також усе почнеться (а може, й закінчиться) як гібридна війна, або, як кажуть на Заході, проксі-війна. Російські військові там, як у Криму чи на Донбасі, не матимуть жодних розпізнавальних знаків, і взагалі, спершу їм не обов’язково бути там саме «російськими». Головне – й у цьому полягатиме гібридність нового російсько-шведського конфлікту – що їх проситимуть «прийти на допомогу» доведені до розпачу громадяни Швеції. Нехай навіть їх буде з одна-дві тисячі, це вже деталі, прокремлівські телеканали потім «підтягнуть» необхідні моменти, а доки увесь цивілізований світ з’ясовуватиме, що ж там насправді коїться, пропагандистські відеозамальовки підуть від них далі.
«Розпинатимуть немовлят» і «їстимуть снігурів» там, певна річ, «терористи», але вже не українського «Правого сектора» чи добровольчих батальйонів, а з «ІДІЛу». Хто, що, для чого... це вже потім. Головне – показати щось на кшталт сумнозвісних подій у Дубровці з обов’язковим стягом «Ісламської держави» на задньому плані, озвучити їхні вимоги. І... боронь Боже, вдатися до кровопролиття. А враховуючи, що йдеться про чужу для більшості російського генералітету територію, провокатори можуть доволі вільно «вжитися в образ».
З геополітичної точки зору для Кремля найкраще, аби масові заворушення за участю мігрантів з Близького Сходу та тамтешнього люду справді мали щонайменшу «об’єктивну» – це слово ми навмисно беремо в лапки – основу. Підстав для виникнення там подібної «об’єктивності» там чимало. За рахунок бездумної згоди на нав’язані Брюсселем квоти для мігрантів під час бійні у Сирії країна отримала безпрецедентну в Європі кількість молодиків з «гарячих точок», нерідко з неабияким бойовим досвідом. Це вже не вихідці з країн колишньої Югославії чи Сомалі, яких завжди приваблювала Швеція, це достатньо важка в адаптивному сенсі публіка, з якою там ще досі не знають, що робити, і якої у багатьох населених пунктів вже стільки ж, скільки й місцевих мешканців. А з урахуванням їхньої народжуваності і, відповідно, властивої для Північної Європи депопуляції, спрогнозувати подальші варіанти є не такою вже й складною справою.
Швеція вже має досвід масових заворушень за участю мігрантів, і, з точки зору загрози проксі-війни, досвід доволі неуспішний. У травні 2013 року понад два тижні поспіль у стокгольмському передмісті Гусбю вирували пожежі й напади на перехожих. Поліція тоді самоусунулася від негайних заходів й з розумними словами про «соціальну несправедливість», а також «злиденність» молодих мігрантів як причину погромів, чекала, доки усе перегорить. Перегорить як у прямому, так і в переносному сенсі. Коли перегоріло й сотні злочинців втекли, затримали 29 осіб. Затримали і невдовзі відпустили, бо виявилося, що їх «немає де утримувати», і, взагалі, краще «не розпалювати міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу».
Таким «розпалюванням», відповідно, можуть і зайнятися фахівці з російських спецслужб. Як засвідчують події у Сирії, громадяни РФ можуть успішно воювати з обох боків фронту, не кажучи вже про вуличні сутички.
У випадку, як здаватиметься, серйозної загрози корінному населенню традиційно охочі до грантів від уряду РФ шведські націоналісти вимагатимуть зброї й невдовзі швидко переходитимуть від слів до справ: почнуть здійснювати напади на зброярні, розтягувати військову техніку, братимуть під свій контроль гарнізони. Аналогічні дії вчинятимуть «терористи»... Не виключено, що на боці шведських «патріотів» опиниться певна частина військового істеблішменту, на допомогу якому прийдуть «російськомовні добровольці з різних країн Європи». То вже потім виявиться, що вони не з Німеччини, не з Латвії чи Білорусі, а всі, як один, зі Санкт-Петербурга. Місяць-другий «добровольці» протримаються, але потім настане черга «миротворців»... і т. д. за перевіреними впродовж багатьох років схемами.
Російські інтервенти вже були й «осетинами», «абхазцями», й «придністровцями», й «донецькими шахтарями». Мало хто знає, але навіть «чеченською опозицією» були. Щоправда, з власними ударними гвинтокрилами Мі-24 та штурмовиками Су-24. Саме на таку «опозицію» на чолі з маріонеткою Умаром Автурхановим спершу робив ставку Єльцин у війні з Джохаром Дудаєвим, а коли номер не пройшов, наважився на танкові удари по Грозному. Тому, скажуть бути «Армією визволення Швеції», то на якийсь час стануть і «шведами». Чом би й ні? Потім оформлять як «боротьбу з тероризмом» виключно по лінії «Сил спеціальних операцій», що вже дозоляє нове російське законодавство. А де, спитаєте, ССО братимуть артилерію, підводні човни, бомбардувальники? Певна річ, у «Господарських товарах», посміхатиметься Путін у новому документальному фільмі.
Іскрою до потужного громадянського конфлікту може стати щось на зразок скандалу з вбивством 15-річним мігрантом 22-річної білявої красуні Олександри Мезхер у притулку для біженців-підлітків (до Швеції охоче приймають і таких; без батьків, без документів), яке сталося в січні цього року у Гетеборзі. Молодий чоловік домагався Олександри під час її нічного чергування як волонтера, а коли та відповіла відмовою, взяв та й... її зарізав. Уряд потім не знайшов нічого кращого, аніж пояснити: Олександра чергувала одна, а було б їх двоє, такої трагедії, певно, не сталося б.
Як протидіяти розгортанню подібного сценарію, цього у Швеції не знають.
Там навіть не роздають зброю набраній з цивільних резервній армії. Та й аналогів естонського «Кайтсейліту» чи Спілки литовських стрільців там немає, не можуть там відкликати із запасу 900 тисяч військовослужбовців, як у Фінляндії. Хто ж озброюватиме майбутніх «джихадистів» та довірятиме склади некерованим фундаменталістам?
Та й не буде жодної війни, жодного вторгнення. «Кому ми потрібні?», «Швеція – наймиролюбніша країна Європи». Варто замінити Швецію на Україну і, здається, ми вже це колись чули.