Ця знакова подія, яка приходить із традиції Церкви перших сторіч християнства, стала для нас великим святом. Вона спонукає до глибоких роздумів про наше ставлення до християнських храмів: як ми вводимо до них наших дітей, як часто самі їх відвідуємо, і яка їхня роль у нашому житті, а особливо для нашого спасіння.

Так, звичайно, майже всі батьки, віряни традиційних Церков, хрестять своїх дітей. А після, час від часу, особливо в теплу пору року, у великі свята спочатку приносять, а пізніше, в міру їхнього зростання, приводять своїх дітей до храму на відправи. Дуже гарним і великим родинним святом у нас стала перша свята сповідь дітей і урочисте святе Причастя. Та за важливістю і урочистістю події, за радістю і щемними хвилюваннями дітей, батьків і рідних, за надзвичайно гарними і вишуканими сукнями і костюмами дітей, за глибокозмістовними сценаріями до відправи і після прийняття Святих Тайн ховається велика небезпека, коли зовнішнє бере верх над внутрішнім, матеріальне – над духовним. До речі, результат цього свята добре видно, коли до Причастя приступають тільки двоє-троє з кількох десятків тих дітей. А в перші сторіччя християнства причащалися всі вірні, які були на Літургії. Це і є сумний показник, наскільки далеко ми відійшли від основ духовного життя.
Не трудно здогадатися, які почуття і думки переповнюють серця рідних, котрі любуються своїми дітьми. До того ж, доводилося неодноразово уже чути, сказане якби впівголоса, а насправді, щоб і інші почули: «Я казала, що в тебе буде найкраща сукня, бо вона дуже дорога. Бачиш, ні в кого такої немає…» «Подивись, які костюми у хлопчиків: дешеві, прості. А в тебе? Та ми тобі можемо купити і кілька різних, якщо захочеш…»
І це в той час, коли мені деякі добрі, мудрі і високоосвічені батьки з душевним болем казали, що не мають достатньо грошей, щоб купити гарний одяг для своїх дітей, бо ціни дуже високі, а зарплати у них низькі.
Отак і сіються батьками ще в чисті, невинні душі своїх дітей зерна егоїзму, виокремлення, зверхності, тобто, першого і найважчого смертного гріха – гордині. І виростають такі діти черствими і байдужими до чужої біди та горя.
Але ж це цілковитий абсурд і нонсенс! Бо ж сповідь і прийняття до свого серця Ісуса якраз закликають, спонукають і навіть зобов’язують сповнювати всі Божі Заповіді й, насамперед, Заповіді Любові. Невже всі (священики, катехити, батьки), котрі готували до цієї великої події, не вчили їх бути чемними, скромними, простими, лагідними, смиренними, щирими, співчутливими, не закликали ніколи нікого не ображати, не принижувати, не насміхатися і не робити жодного зла, і навіть не допускати собі таку думку? А натомість, до всіх бути добрими і всім робити добро?
Очевидно, що, все таки, є якесь недопрацювання або упущення. А, по правді кажучи, чи не всі ми, священнослужителі і батьки, змістили акценти і надмірно наголошуємо на другорядних речах? Так, ми вчимо любити Ісуса і ближніх, але Того Ісуса, що на небесах, і Того, що в Святому Причасті. А про Ісуса в кожному ближньому, очевидно, розповідаємо занадто мало.
А ще вчимо дітей (та й дорослих) вшановувати всі християнські святині: храми, каплички, статуї, розп’яття і т. д. Але все це – не самоціль і не остання мета, а тільки святі засоби. Бо й навіть сам Господь у Святій Євхаристії служить нам! А для чого? Для нашого спасіння. Отже, людина важливіша і за суботу, і за всі святі засоби, які дає нам Господь.
Спасіння людини починається вже тут, на землі, з очищення свого серця, яке, за наукою Спасителя, є вмістилищем Царства Небесного.
А за св. ап. Павлом, людина і є храмом Божим, але звісно, якщо в неї чисте серце. Ось за цей храм і необхідно якнайбільше переживати, вболівати і для його чистоти працювати.
Чи не всі на світі батьки готові зробити (і роблять) все і пожертвувати всім, навіть своїм здоров’ям і життям, щоб тільки їхнім дітям добре жилося на цій землі. А Христос закликав: «Шукайте найперше Царства Небесного», і далі запевнив, що «все інше (необхідне для земного життя – о. М. М.) додасться вам». Оце і є правдивий шлях для істинного, земного і небесного щастя.
Власне, на цю дорогу скерували свою доньку Марію її праведні батьки Яким та Анна, які привели її в Єрусалимський храм і залишили там на служіння Богові. А покора, смирення і святе життя Марії, яке Вона осягнула в цій святині, удостоїли Її саму стати живим храмом Спасителя.
І ми можемо стати храмом Божим, і в нас замешкає Господь, якщо розіпнемо всі свої гріхи, як і св. ап. Павло про себе засвідчив: «Я – розп’ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені».