rss
04/25/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Твої сліди. Зеновія Гринах-Чабан
Зеновія Гринах-Чабан народилася в 1940 році, на Львівщині. На хуторі, поблизу міста Броди, проминули дитинство і юність.
Деякий час працювала вчителькою математики. Друкувала вірші в газетах.
Закінчила Донецький університет – механіко-математичний факультет. Працювала інженером на Новокраматорському машинобудівному заводі. Публікувалась у місцевій і обласній пресі, зокрема, в журналі «Донбас».
У період становлення української державності викладала народознавство і українську мову та літературу в Першій українській гімназії м. Краматорськ.
Керувала українським міським літературним об’єд­нанням «Донецькі полини». Після виходу на пенсію повернулася на рідний хутір.


Вірші зі збірки «Твої сліди»

Це значить

А матір’ю стати – це значить навчитись:
Жарини руками з усмішкою брать.
То чари, шептання, молитви і хитрість,
Щоб розумом ствердить, а щирістю взять.
А матір’ю стати – не тільки навчитись
Життя дарувати в нескінчений світ,
Де чистою скатертю стіл не накрито.
Очиці маленькі вбирають зеніт.
А матір’ю стати – це значить вернутись,
Це в мріях, як в юність – хотіти, бажать.
Згадать, що солодке, що зветься отрута,
А де перешкода – затоплена гать.
Так, матір’ю стати – не тільки вернутись.
Свій шлях повторити щоб дітям пройти
Вступатись з дороги, йти спереду в скруті,
І скільки прийдеться – як зірка світить.

Хутір

Коли приходжу я в батьківський дім,
Вітри полів завжди ночують в нім.
І знаю я, які дощі упали,
І де учора сонце ночувало.
Кого проводив ясний місяць полем,
Кому зоря наворожила долю.
І дух природи там, де хутори,
Тут роси чисті падають згори,
Зірками тут розпалюється нічка,
Колоссям й хлібом пахне кожна пічка.
Йду під дощі купатись, мити ноги,
Негоже взутому стояти перед Богом.
Шукаю щастя там, де блискавиці,
Громи небесні, не спаліть пшениці.
Вона для нас найкраща, золота,
Вона така, як і земля, свята.
І колосиста, як і мій народ,
Що звик трудом виходити з негод.
Коли приходжу я в батьківський сад –
Цілющим соком поїть виноград.
Нектар бджоли приємно з квітки пить,
Та треба вулик меду наносить.
І я не сплю не лиш в купальські ночі,
Я цвіт зірвати папороті хочу.
1988

Мені тут добре,

мені тут мило

Мені тут добре, мені тут мило
Мене тут мати моя родила.
Тихий садочок, поле і гори,
Місяць ясненький в шибці знадвору.
Мені тут мило й неодиноко.
Спогад з криниці лунав глибоко.
Вода лікарська, напій з повітря,
Розвісив згадки спомин на вітрі.
Ми тут ходили, ми там кохались.
Довіку жити вдвох присягались.
Вийшла обманом диво-розлука,
Серце, як камінь, з’їдає мука.
Але ж тут добре мені і мило,
Я тут кохалась, я тут любила.
* * *
Вогнище погасло, вичахла вечеря,
А у тій хатині на запорі двері.
На запорі двері, на заслонах вікна,
Обсипалась пічка та, що звалась пікна.
А у тій світлиці майбуття немає,
Зледащіла доля в закутку дрімає.
У закутку доля, наче кіт ледачий,
А сова в стодолі довгі ночі плаче.
Що було вже вчора, завтра не повернеш.
А було тут щастя – та якесь химерне.
Залишились сови, розлетілись діти,
І нема ту хату кому обігріти.
Може, не стрічали когось хлібом-сіллю,
Чи не посадили приворотень-зілля.
Те, що мало бути, те, що мало – сталось,
Що із хати вийшло – більш не поверталось.
Вогнище погасло, вичахла вечеря,
А у тій хатині на запорі двері.

Покинуті хати

Із-під стріх сльози капають, капають,
Як з очей, так буває в мами.
І чіпляються довгими лапами
Під дахами, дахами, дахами.
Хати кинуті, з темними вікнами,
У задумі стоять роками.
Призабута вже власними дітками
Наша хата, покинута мама.
У тих вікнах немає світла,
Тільки грози мигтять шибками.
І ростуть замість квітів мітли,
Обнімаються з будяками.
А на горищах сплять колиски,
Вітер грається вервечками.
Ніби десь горобчихою пискне
Хата, покинути ластівками.
Із-під стріх ніби сльози капають
Дощем – свідком німої драми.
І чіпляються довгими лапами
Їх, бурульками – павуками.

Україні

Україно, моя Україно,
Зоре ясна, кохана моя.
Я для тебе живу лиш хвилину,
Я – піщинка у долі твоя.
І цвіту, наче квітка, для тебе,
Бо зів’яну колись восени.
Інші квіти розквітнуть під небом
Сонцем ясним нової весни.
Наче квітка пахтить ароматом,
Заквітчає собою луги,
Жить для тебе, цвісти й працювати,
Знати ріки твої й береги.
Україно, моя Україно,
Ми пройшли по Чумацькім шляху,
Ми кохали тебе всі – єдину
В ясний день і у північ глуху.
Нас багато пройшло, так багато
По твоїх незабутніх шляхах.
Просто квіти цвіли біля хати,
Просто квіти в степах і лісах.
Все у землю ввійшо, помістилось,
Як зірка на Чумацькім шляху.
Снилось потім не раз, потім снились
Ті зірки в ніч непевну, глуху.
Скільки то їх було від початку
Нас, грядущих, синів і дочок.
Закопав час у землю загадку,
Мерехтіння погаслих свічок.
Україно, моя Україно,
Зоре ясна, кохана моя.
Я для тебе живу лиш хвилину.
Вічна ти, я – піщинка твоя.

Моя Україна,

яка вона є

Мені вечірня зірка ворожила:
Тобі судилось вірність і кохання.
Пізнаєш горе і полинні схили,
Важку роботу, сумніви, терзання.
Збираю зілля слів  у тих людських лугах,
Міцний відвар готую натщесерце,
Бринить від нього пісня на устах,
Дзюрчить, як в казці, чарівне джерельце.
О, я б повірила у вміння чарівниць,
Якби за ніч зачарували слово.
А зірка водить до ясних криниць
З шептанням трав у тишині ранковій.
Говорять люди, що моя земля
Із споконвіку славилась піснями.
І килим трав весною застеля
Її усю – з річками і гаями.
Ще повідають: щебети пташок.
Та я глуха вже стала, безголоса,
Щезають звірі, важчає їх крок,
Весняний птах помилування просить.
Таке воно вчувається мені:
Геть чарівниці з ніжними речами,
Я тільки вірю зірці в тишині,
З одною нею радимось ночами.
Я б рада вірить в папороті цвіт,
Йдучи у пущі лісові шукати.
А поки що вишукую той цвіт
В словах й піснях, що дарувала мати.
Мені вечірня зірка ворожила,
Мені вкраїнська мати говорила:
Як ми зійдемо марно у могилу –
Побачать діти хоч Вкраїну милу.
Мені вечірня зірка ворожила,
Мені вкраїнська мати говорила.
1988

Моя мова

Я від розпачу німа:
Бо що було моє «слово»!
Відмирала наша мова,
І вмирала я сама.
Бо що була моя пісня,
Українська, люба, мила –
З нею мати народила.
А чужинцю з нею тісно,
Наче в мене нема роду,
Добрих звичаїв і слави.
Насміялися лукаво
Над життям мого народу.
Приготовила гостину,
Запросила я гостей,
Обійшла, як сиротину.
Де ж вогонь мій, Прометей?
І питали: «Українка»?
– Але ким я можу бути?
Чи батьків своїх забути?
Чи попереду лиш «стінка»?
Кажуть: націоналісти.
Це про тих, хто любить рідне.
Не жебрачка я, не бідна
Із чужої «миски» їсти.
В мене є своя криниця,
Є калина і барвінок,
До чужих тулитись стінок
Жебраками не годиться.
Та чи я не господиня,
Чи не вмію працювати,
Чи пуста у мене хата,
Вишиванка є у скрині!
А була, була німа.
І щезала моя слава.
А тепер не та вже справа.
Українка – не сама.
Молода моя держава,
Хоч всього вона не має.
Бог дасть – вернеться вам слава:
«Ще не вмерла…» – гімн лунає.
* * *
А чи захочуть внуки прочитати
Мої ті скромні книжечки-книжки,
Що на семи вітрах були розп’яті
Ще у сповитку в ті лихі роки.
А нас тримати хочуть вічно в страсі
Дружить покірно маєм з усіма
«Голосувати» на всесвітній трасі
Так, наче дому рідного нема.
І чи захочуть внуки зрозуміти
Ті наші муки, спогади, думки,
Бо ми такі розкидані по світу,
З нас час на жорнах наробив муки.
Та головне – ким стануть наші внуки,
Чи будуть знати корінь свій і рід.
І то є біль, і батьківська розпука,
Чи на землі для них залишили ми слід.

Ми – українці

А нас багато, ми – українці.
Життя кидало в усякі кінці.
А нас багато, і різна доля.
Кров проливали на ріднім полі.
А нас багато, і всі – герої.
Ми маршируєм в строю по двоє,
А нас багато по всіх усюдах,
І там живемо, де є лиш люди.
А нас багато, і Бог над нами.
Ми – австралійці, ми – з Соловками.
А нас багато – всі заграниці,
Та воду пили колись з криниці.
А нас багато, і ми такі є,
Бо ми такі є, такі, які – є.
А нас багато, ми – українці.
Ми пили чашу горя по вінці.
А нас багато, і сієм жито,
Лиш тільки Бог нас може судити.
Ми – українці.

Дописувач О. Панченко – лауреат Всеукраїнської премії імені Дмитра Яворницького

Видавець Анетта Антоненко: «Роби, що любиш. Люби, що робиш»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers