Вони йдуть і йдуть… Нерівною колоною відходять у небеса. І, поки керівництво країни не знаходить у собі сміливості визнати, що триває війна, вони віддають Україні найдорожче – своє життя. Продовжуємо публікувати серію статей волонтера Яна Осоки про останній шлях воїнів, які не повернулися з війни.

Сміливе серце

Колись взимку я йшов по снігу та послизнувся. Я впав, і впав дуже сильно. Мої ноги підлетіли вище від голови, і я гепнувся спиною та потилицею об асфальт, який був вкритий тим притоптаним снігом. Гепнувся так, що деякий час не міг зорієнтуватися. Потемніло в очах, і я просто лежав, дивлячись, як повз мене проходять чоловічі черевики та жіночі чобітки. Проходять на відстані півметра від моїх очей і не зупиняються. Ще хтось засміявся. Ще хтось обійшов мене дугою. Жодна рука не простягнулася назустріч моїй. Ніхто не допоміг підвестися. Ніхто не запитав, чи треба «швидку». Врешті-решт, я підвівся сам та пішов далі у своїх справах.
Це був світ, де кожен сам за себе, і саме тоді я відчув це сповна.
І цей світ «на нулях» охороняють люди, в яких – інший світ. Світ братерства та дружби. Гармонійний світ єднання. Світ, у якому твою спину завжди прикриють. А якщо ти впав, то негайно допоможуть підвестись або швидко понесуть у напрямку медиків, які будуть до останнього рятувати твоє життя.
Ця людина впала саме там, але врятувати її вже не змогли.
Сергій Леонідович Ходоровський (позивний «Брама») народився 11 травня 1980 року, у місті Чита (Росія).
Коли хлопчина був ще малим, його родина переїхала до України. Школу він закінчив у місті Первомайськ, Миколаївської області. Після строкової служби здобув кваліфікацію спеціаліста за фахом «Управління персоналом та економіка праці» на заочній формі навчання факультету економіки та менеджменту Житомирського державного технологічного університету.
Це була людина, яка мала своє Я. Він підсвідомо викликав в інших повагу, був розумним, комунікабельним. Завжди миттєво орієнтувався у ситуаціях і знав, що треба робити, а що – ні.
Кадровий військовий, Сергій Леонідович 18 років віддав армії. Мав за плечима службу в миротворчому контингенті в Іраку, а з початком війни вирушив на Схід у складі сил ЗСУ.
Брав участь у боях за Іловайськ.
Сержант, командир 2-го відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го «мехбату» 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 16 листопада, приблизно о 22:00, у промзоні Авдіївки, під час бою з ворогом, який підійшов майже впритул до наших позицій. Сергій Леонідович вів вогонь, відігнавши своїх молодих бійців від небезпечної ділянки. Потім трохи підвівся, щоб кинути гранату. І в цей самий момент, у місце, де він перебував, прилетів ПУГ (постріл уламковий гранатометний).
Воїн впав та більше не підвівся.
Поховали Героя 19 листопада у Житомирі. У нього залишились мати, дружина та маленький син.
В одному світі щоденно сплітається нитка зі сварок, інтриг, збагачень, брехні, постійних набридливих обіцянок.
В іншому – люди роблять одну справу, яка варта більше, ніж тисячі слів – захищають Батьківщину. Вдень та вночі. Не за себе. За нас. А якщо ніч минає у порівняному спокої і їм вдається поспати, то, прокидаючись вранці, вони не знають, чи побачать ще раз зірки.

Йому було лише 19

– Розряд!
А перед очима – сонечко, мати, квіти, хмари, небо, річка, кохана, поцілунки, плани, сестрички, братик, світанки, сміх, пісні, книжки, пшениця, ліс, м’яч, пляж, павутиння, сніжки, обличчя, тумани, зірки, зірки, зірки…
– Розряд!
А перед очима – позиції, побратими, окопи, метал, земля, автомат, бліндаж, крики, трасcери, «зеленка», прапор, сніданки, тривоги, приціл, гільзи, бронежилети, полум’я, розриви, «ріжки», дим, біль, біль, біль…
– Розряд!
А перед очима – темрява.
Віталій Вікторович Шостак народився 6 листопада 1997 року, у селі Масківці, Баришівського району, Київської області. Мешкав у Києві.
Закінчив 9 класів школи села Поділля, потім продовжив навчання у Борисполі на електрогазозварювальника.
Віталій був доброю, мужньою, веселою людиною. Завжди захищав своїх рідних та близьких, дуже любив свою родину. Задля рідних був готовий на все. Мріяв створити власну міцну сім’ю.
Встиг попрацювати у місцевого орендатора, а у травні 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.
Солдат, механік-водій БМП-2 8-ї роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
У ніч з 30 на 31 жовтня приблизно о 2 год. Віталій потрапив під ворожий обстріл на шахті Бутівка та зазнав важкого поранення.
Спочатку перебував у вкрай важкому стані в Авдіївській лікарні. Потім гелікоптером його транспортували до Дніпра. Віталія негайно привезли в реанімаційне відділення лікарні імені Мечникова.
Хлопець переніс декілька надскладних операцій. Йому видалили нирку та селезінку, але його стан залишався дуже важким. Незважаючи на це, Віталій іноді приходив до тями, навіть впізнавав рідних.
У реанімаційному відділенні йому виповнилося 19 років, після чого прожив ще два тижні.
19 листопада, приблизно о 13:00, остання ниточка, що тримала його на цьому боці, обірвалася. Серце Віталія Вікторовича зупинилось.
Поховали Героя 21 листопада у рідному селі Масківці. У нього залишились батьки, дві сестри, брат і кохана дівчина.
Я залишаю його. Залишаю у своєму серці, поруч з іншими, про кого я писав. Але йому було лише 19 років.
Лише 19.
І в душі – тиша, мертва тиша. І жодний розряд не допомагає.

Загинув, щоб врятувати інших

Немає мене, мамо. Я був солдатом цієї країни. Я був добровольцем. Я впав на холодну землю, неживими очима дивлячись у небо. Загинув, мамо. Помер за тебе, рідна моя.
Мене ніхто не примушував йти далі воювати. Це було моє особисте рішення. Я не міг залишити побратимів, які були поруч зі мною. Я був їм потрібен, а вони були потрібні мені. Разом ми складали потужний бойовий кулак – наша рота, наша добровольча команда. Я усвідомлював, що можу не повернутися. І ось це трапилось.
Я відсутній в офіційних списках полеглих бійців. Моє ім’я не лунатиме з вуст речників. Але не для того я ковтав обвуглений пил війни. Не для цього брав до рук зброю. Тільки тому, що не міг терпіти та спокійно дивитись, як «нульовий кілометр» вкривається червоним.
Дмитро Олександрович Саєнко (друг «Череп») народився 20 листопада 1981 року, у Дніпрі.
Після закінчення 9 класів школи № 119 вступив до вищого профучилища.
З 18 років Дмитро займався євроремонтами, полюбляв риболовлю, мріяв стати військовим, як його дідусь. Мав дуже добре серце та невичерпний запас гарного настрою. При цьому нікому не дозволяв образити ані себе, ані свою родину.
22 квітня 2015 року був призваний до лав ЗСУ. Але після закінчення служби зробив те, чого багато хто зробити не може або не хоче – Дмитро Олександрович повернувся на війну вже добровільно.
Військовослужбовець резервної роти «Чорний Туман» 5-го окремого батальйону Української Добровольчої Армії.
Загинув 23 жовтня у промзоні Авдіївки через розрив гранати, прикривши її своїм тілом. Урятувавши життя побратимам, віддав своє.
25 жовтня друг «Череп» був похований у рідному місті.
Зупиніться. На хвилинку відкиньте свої справи. Це – маленька розповідь про велику людину.
Чому велику? Не може бути жодних «чому», коли воїн після служби знову повертається назад не тому, що хтось йому наказав, а тому, що так звеліло його серце.

Майданівець. Доброволець. Патріот

Кілька місяців тому він одружився з бойовою подругою. Кілька тижнів тому їх повінчали у рідному батальйоні. Але сімейне щастя було зовсім недовгим, бо війна не питає, коли в тебе закінчується медовий місяць.
Ця людина – Патріот України з великої літери. Чоловік, який до нестями любив свою Батьківщину, воїн та захисник. За його плечима – криваві бої на Майдані аж до останнього дня, до останнього кроку вперед, до повної перемоги над минулим режимом.
Микола Олександрович Саюк (позивний «Француз») народився 22 грудня 1987 року, у місті Дубно, Рівненської області, в якому прожив перші чотири роки свого життя. Після смерті батька переїхав жити до села Адамівка, Березнівського району.
Після закінчення 9 класів школи вступив до вищого профучилища № 7, де здобув одразу дві спеціальності: муляра та кухаря.
Мати виховала Миколу як чесну, справедливу та добру людину, яка все розуміла з першого слова та завжди готова була допомогти у будь-якій складній ситуації. Хлопця люди любили. Любили та поважали.
Микола дуже полюбляв полювання та риболовлю.
Коли хлопець підріс, то почав працювати на будівництві у різних містах. Із 2012 року був директором ТОВ «ТВК «Меркурій» у Києві (гуртова торгівля).
А потім повстала Україна. Микола Олександрович не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. Зі січня 2014 – активний учасник Майдану, брав участь у боях, зокрема, на Грушевського та Інститутській у кривавий четвер. Неодноразово на Майдані був поранений (в обидві ноги гумовими кулями від «Беркута» та у шию ножем «тітушки»).
На війні від самого початку, пішов добровольцем. Багатим був його бойовий шлях, а у грудні 2014 року підписав контракт «до закінчення особливого періоду».
Сержант, командир відділення зв’язку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Загинув 1 листопада, між 23:30 та 0:00, в околицях Мар’їнки, Донецької області, внаслідок детонації боєприпасів у каналі дула міномета.
У нього залишилися мати, сестра та дружина, шлюб з якою був таким недовгим.
Це – яскраве життя однієї небайдужої, неінертної, сильної духом, рішучої та сміливої людини. Це – життєва стежка, якою йдуть тільки ті, хто справді має право називатися Героєм.
І дуже погано, що коли вони сходять з неї у вічність. Для багатьох ця подія стає непомітною і не вартою уваги, адже це їх не стосується. Це – не їхнє життя обривається, і не їхня кров розтікається на українській землі.