Художня гімнастика
Бронзова призерка Олімпіади-2016 розповіла, чому довго не могла пробитися до збірної України з художньої гімнастики. Ганна також пояснила, чому гімнасткам-художницям не можна… відпочивати. І зізналася, що рятує її від нелюдського хвилювання перед виходом на поміст.

– Після Ігор практично в усіх олімпійців була відпустка. А ви якось швидко занурилися у нові змагання…

– На початку осені у нашому календарі клубний чемпіонат світу Aeon Cup, який проходить у Токіо і який ми дуже любимо. «Школа Дерюгіних» там завжди у трійці лідерів. Місцева публіка палко за нас уболіває, тому до Токіо завжди летимо з величезним задоволенням. Цього разу турнір відбувся через тиждень після Олімпіади. Це був завершальний офіційний старт сезону, і тренери пообіцяли за хороший виступ відпустити мене на сім днів у відпустку.
Нам, гімнасткам, відпочинок конче необхідний. І, разом з тим, довго відпочивати не можна! У нас молодий вид спорту: гімнастки рано починають свій шлях і так само рано завершують кар’єру. У 25 років гімнастку вважають ветеранкою. Зрештою, у нас мало хто «доживає» до такого віку. Проблеми з вагою, великі навантаження і багаторічна робота без відпусток – витримувати це з року в рік можуть лише дівчата, фанатично віддані гімнастиці. Зі спортом художниці прощаються, зазвичай, у 18-20 років. Спілкуюся з друзями з інших видів спорту – в усіх є певні розвантажувальні періоди. Ми ж навіть не знаємо, що це таке. Новорічні свята у нас тривають, максимум, чотири дні. А далі – сезон у розпалі, і треба весь час бути у формі. Чемпіонати світу в художній гімнастиці проходять щороку у вересні. Тобто, влітку, коли всі відпочивають, ми зі залу не виходимо. Завершується сезон лише у грудні. І так щороку. Це – складно. Але по-іншому неможливо. Після тижневої післяолімпійської відпустки я відчула, що дещо втратила форму.

– Що за сім днів вам вдалося зробити таке, про що мріяли попередні чотири роки?

– Після Ігор у мене з’явилося більше часу спілкуватися з друзями і ходити в кіно. Було незвично в обідню пору бути не в залі, а просто блукати вулицями. Це – розкіш, якщо зважити на те, що весь час ми тренувалися з дев’ятої ранку і до сьомої вечора, і нічого, крім залу, не бачили. Це було так несподівано – просто лежати на пляжі, засмагати й ні про що не думати. Я відпочивала в Дубаї. Мене «смикало» до руху: організм настільки вже звик щось робити. Тож, їздила на екскурсії, відвідувала мечеті, милувалася фонтанами й акваріумами. Сподобалося там неймовірно.

– До Олімпіади ви розповідали, що у вас є лише одна мрія: підняти у Ріо прапор України. Чи є у вас сьогодні настільки ж гостре бажання?

– Мої друзі-спортсмени розповідали (а також багато про це читала у книжках), що після втілення найбільшої мрії настає спустошення. Тепер відчула це кожною клітиною. Весь час жила тією медаллю, усіма тими подіями, що сталися у Ріо. І коли омріяне здійснилося, з порожнечі постало запитання «А що далі?» Пережити це важко… З часом з’являться нові ідеї. Поки що не маю наміру завершувати кар’єру. У найближчий рік іще побачите мене на помості, оскільки до Києва нарешті повернеться Кубок Дерюгіної: у березні Альбіні Миколаївні (Дерюгіній. – О. С.) виповниться 85 років. На ці змагання ми чекали чотири роки. Тож залишуся у гімнастиці хоча б заради цього. А ще наступний чемпіонат світу відбудеться в Італії. Я дуже люблю цю країну, яка стала моєю другою домівкою. За цей рік остаточно визначусь, чим займатимусь у майбутньому.

– У ваші плани входить Олімпіада-2020 у Токіо?

– Мене часто запитують про Токіо. І сама я неодноразово ставила собі це запитання. Аби дати відповідь, треба спершу відійти від подій у Ріо. Коли згадую фінальні змагання, ніби клубок у горлі відчуваю і в животі все перевертається. Це було так відповідально і… страшно. Мої тренери і вся Україна чекали від мене цієї медалі. Якби я не виборола ту нагороду… Як після цього повертатися додому? Як далі жити? Дякую Богові, що все склалося саме так, як сталося. Але поки що повторити весь цей шлях я не готова. Знову до останньої краплини віддатися гімнастиці і замкнутися у залі на наступні чотири роки? Запитайте про це мене пізніше (усміхається).

– На олімпійському п’єдесталі ви плакали. Це були сльози щастя – нарешті здобули медаль? Чи смутку – медаль виявилася лише бронзовою?

– Це було щастя. Я зробила свій максимум. Це був мій найкращий виступ у кар’єрі. Тренери просто ідеально підвели мене до Олімпіади. А щодо якості медалі… На п’єдестал піднімаються одиниці, і це справді особливі люди. Я була щаслива, що теж стою на подіумі, і тоді мені було байдуже, яка у мене медаль – бронзова, срібна чи навіть золота. Може, мій виступ заслуговував на більш цінну нагороду, на «срібло» вже точно! Росіянка Яна Кудрявцева припустилася грубої помилки, втратила дві булави. Гіршої похибки у нас бути не може… Яна – хороша гімнастка, та саме на тих змаганнях вона не мала бути серед призерів. Але такі вже особливості нашого виду спорту. Від суб’єктивності і корупції страждають всі найкрасивіші види… Та не відмовлятися ж нам через це від найбільшого захоплення у житті?
З іншого боку, я вдячна суддям, що вони віддали «бронзу» саме мені. Я могла взагалі залишитися без медалі. На бронзову медаль у Ріо претендували, щонайменше, семеро гімнасток. Боротьба була жорсткою. Якби я втратила булави, як Кудрявцева, мені б не дозволили піднятися вище десятого місця.

– Найважче на Олімпіаді – підготовка до неї. Подоланням якої перешкоди протягом чотирирічного циклу можете пишатися понад усе?

– Після своєї першої Олімпіади у Лондоні я хотіла завершувати кар’єру: десяте місце було поганим стимулом для подальшого вдосконалення. Та вирішила спробувати ще раз. За цей час було стільки злетів і падінь… Падінь навіть більше. На ліцензійному чемпіонаті світу в Штутгарті я припустилася грубої помилки: дві булави вилетіли за межі килима. У всіх був шок, бо, зазвичай, виступаю доволі чисто. А тут – проміжне сімнадцяте місце і ймовірність залишитися без олімпійської ліцензії. Зібратися на наступні види і не дати в подальшому суддям привід знизити бал було дуже складно…
Наступний виклик – це кроси у п’ятнадцятиградусні морози. Усі готуються до Нового року, у повітрі – передсвятковий настрій, а я схоплююсь з ліжка, виходжу на стадіон і до безтями бігаю… Ненавиджу біг. Мені більше до вподоби творча робота над програмами. Та виявилося, що п’ять кілометрів у мороз не можуть мене вбити. Увімкнути силу волі і перемогти власну слабкість було непросто. Але саме це мені й допомогло вистояти на Олімпіаді.

– А які спогади залишилися найприємнішими?

– Колись у мене буде сім’я і народиться дитина. І я вважатиму це найщасливішим моментом у житті. Та поки що Ігри – найприємніше, що трапилося впродовж моїх 23 років. Олімпіада змінила моє життя, відчинила переді мною не одні двері… Ніхто в дитинстві не пророкував мені олімпійську медаль. Навіть у збірну мене не одразу взяли. Чому? Ірина Іванівна Дерюгіна завжди любила високих, довгоногих, фактурних дівчаток. Я не вписувалася у ці параметри, тож мене поставили у групові вправи. Та мені це не подобалося. Я мріяла про індивідуальні програми, де можна було проявити себе, розкрити свій характер та смаки. Довго мене не підпускали до особистих змагань. Та потім дали «зелене світло». Ірина Іванівна каже, що я заслужила це своєю працею.
Я щаслива, що моя Олімпіада відбувалася саме в Ріо-де-Жанейро. Бразильці понад усе люблять музику і чудово відчувають ритм. У мене вправи зі стрічкою поставлені під самбу. Тож трибуни вже з перших акордів вибухали оваціями. Коли ти на максимальному порозі стресу, така підтримка допомагає. Для мене Ріо назавжди залишиться святом з вибуховою енергетикою.

– На своїй сторінці у Фейсбук ви мотивуєте людей – не зупинятися на шляху, не зраджувати мрії. А хто для вас є найбільшим мотиватором?

– Я – глибоко релігійна людина, тож мене мотивує віра. Перед виходом на поміст мене рятує усвідомлення, що у найважчих ситуаціях я не одна, що зі мною Всевишній, який веде мене правильним шляхом. Окрім цього, мене надихають біографічні книги та фільми про спортсменів. Я, мабуть, уже все можливе перечитала-передивилась.

– Ви озвучували лист Олега Сенцова, якого за проукраїнську позицію посадили за ґрати в Росії…

– Мені одразу сподобалася ідея Громадського телебачення. Про це потрібно казати вголос, таких людей повинні підтримувати не лише політики, а й митці та спортсмени. У тому листі глибоким є кожен рядок. Я ще довго залишалася під враженням.