58-річний атовець з Чернігова Микола Таран майже рік у львівському шпиталі. Пішов на фронт добровольцем. Служив у Горлівці. Згодом його відправили на ротацію на полігон, що на Дніпропетровщині. Через обмороження кінцівок чоловікові ампутували обидві ноги.

Ліжко, тумбочка, телевізор. Ось його “квадратні метри”.
Коли я прийшла, якраз дивився телевізор. Годі відірвати його погляд від телеекрана… Пересідає в інвалідне крісло. Розпитую його, що у нього на серці? “Переживаю, як додому добратися, – каже. – Весь час про це думаю”.
Місяці, проведені у палаті, вганяють бійців у депресію. Проте психологів у лікарні немає. “А ви Львів мали змогу побачити?” – допитуюся в атовця. Він раз у раз дивиться у вікно. “Якось їздив у гості до волонтерки бабці Теклі. Вона запросила на обід. Раніше ніколи у Львові не був”, – каже.
На одній кінцівці у чоловіка відкрилася рана. Мастить ногу зеленкою. Каже, потихеньку заживає. “Хочете додому?”. “Звичайно. Я у лікарні з 29 січня”, – відповідає і знову ховає від мене очі. “А дружина чому не приїжджає до вас?” – делікатно питаю. “Дружина два рази приїжджала, – каже. – Оце зараз вона на роботі”. “Переживала за вас, коли побачила?”. “Казала, що не думала, що такого мене побачить. Не вірила”. “А чому швидко так поїхала?”. “Мало часу було. Я проходив медкомісію, вона мала документи всі підписати. Все попідписувала і поїхала”.
Зі слів пана Миколи, більшість людей з його рідного міста їздить на роботу до Росії або Білорусі. Він працював у Чернігові сторожем у гаражному кооперативі. Потім – водієм (возив до Росії товар). От тепер і його дружина Євдокія поїхала на заробітки до Москви (працює нянею). А далі – війна. Вона змінила його життя…
Пан Микола познайомився зі своєю майбутньою дружиною Дусею у сільському клубі. Йому ще 18-ти не було. Вона на два роки молодша. Разом уже 40 років. Мають двох дітей – доньку і сина. “У вас серце не щемить, коли до ваших побратимів дружини, діти приходять, а вас ніхто з рідних не відвідує?” – питаю. “Бувало… Та зараз уже звик до цього. Донька раніше дзвонила. Тепер не дзвонить, – каже зі сумом. – Якось кажу дружині телефоном: “От тут жіночка прийшла до мого сусіда по палаті”, а вона питає: “Хочеш, я приїду?”. Та я її відмовив. Дорога далека, та й роботи має багато. Зі сином щодня телефоном розмовляю. Я йому казав, що діло йде до виписки. Можливо, приїде”.
 “А домашнім вас волонтери пригощають?”. Раптом жіночка, яка прийшла до свого чоловіка, питає: “Вареники будете?”. Пан Микола соромиться. Звик ні в кого нічого не просити. Єдина його розрада – книжки. Читає постійно. Буває, так і засинає з книжкою. Прокидається, дочитує. “От взяв у бібліотеці Дена Брауна “Судний день”, – крутить у руках новеньке видання.
…“Повернуся додому – ферму заведу, – розмірковує про майбутнє. – Кабанчика обов’язково”. Бачу, як на очах повертається до життя. Стає веселішим. Коли згадує про гриби, усміхається: “Коли гриби почалися, я своїй дзвонив, казав: “Отам піди, отам. Біля нашої хати ліс”. Вона: “Ще рано”. “Я кажу: “Мають вже бути…”.
Я зателефонувала до сина пана Миколи – Сашка. Ось що він відповів: “Ви, мабуть, будете питати, чому ми не приїжджаємо до нього у лікарню? Розумієте, такий час, роботи багато. Спілкуємося телефоном, – пояснює. – Він розповідає, що його хочуть відправити до Києва – там йому будуть робити протези. І потім він матиме змогу приїхати додому. Ніхто від нього не відмовляється – це маячня”.