Власне, ім'я художника Івана Сошенка передусім пов'язане з Тарасом Шевченком. Уже хрестоматійною стала розповідь поета про зустріч із своїм земляком у Літньому саду нічного Петербурга. Про це Шевченко писав у повісті "Художник" та в автобіографічному листі до редактора "Народного чтения". Насправді ж такої зустрічі не було: просто деякі епізоди та обставини власного життя Тараса Григоровича зазнали певної мистецької трансформації. Цей епізод справді стався, але з найближчим другом Шевченка Василем Штернбергом і живописцем М. Лебедєвим.

Про перше своє знайомство з поетом Іван Сошенко розповідає так: "Коли я вчився в "гіпсових" класах (1835-1836 роки), разом зі мною малював брат дружини Ширяєва. Від нього я дізнався, що в його зятя у хлопчиках служить мій земляк Шевченко, про якого я чув щось у Вільшаній. Я настійливо просив родича Ширяєва прислати його до мене. Дізнавшись про моє бажання познайомитися зі земляком, Тарас наступного дня, в неділю відправився на мою квартиру на 4 лінії Васильєвського острова і з'явився в такому вигляді: на ньому був засалений тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна, забруднені фарбою, босий, розхристаний і без шапки... Він був похмурий і сором'язливий... Мене до глибини душі зворушила нужденна доля молодої людини, але помогти я не міг. Та й чим міг пособити його горю я, бідний трудівник-маляр, без зв'язків, без протекцій, без грошей? А врятувати обдарованого хлопця треба було понад усе".

Земляцькі почуття, безумовний талант і жалюгідне оточення, де жив Тарас, зворушили Сошенка і він познайомив Шевченка з поетом Є. Гребінкою, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським. Згодом, поховавши свого товариша художника-українця Безлюдного, що помер від сухот, згадував Сошенко: "Я страшенно нудьгував. Робота не йшла. Наближалася дощова і волога осінь. Я запропонував Тарасові перейти до мене на квартиру і жити разом. Він погодився". Відтоді, як пише біограф Шевченка М. Чалий, Сошенко став щирим приятелем поета, їх пов'язували братерські стосунки.

Іван Сошенко. Пейзаж

А походив Іван Максимович із мальовничого містечка Богуслав Київської губернії. Народився Сошенко 2 червня 1807 року, отож саме тепер сповнився 200-літній ювілей цієї дати. Богуслав відділяло 40 верств від Шевченкової Кирилівки. Дід художника - міщанин, кожум'яка Іван Соха, залишив синові Максиму невелике господарство. Через постійні нестатки родина змушена була переїхати до Звенигородки. В 13 років Івана відвезли до Вільшаної, де жив далекий родич бабусі Сошенка іконописець Степан Превлоцький. Зглянувшись на її прохання, він узяв на безкоштовне утримання хлопця. У Вільшаній юний художник, за дорученням Превлоцького, написав "Полювання з псами" на воротах і паркані псарні Енгельгардта, кріпаком якого був Шевченко. Ймовірно, що Тарас міг бачити Івана-підлітка.

У 1823 році Сошенко починає самостійно працювати: першим його замовленням став твір "Чорне місце" для Мліївської церкви. Очевидно, робота справила схвальне враження, бо йому замовили ікони для Лебединського монастиря. Це додало хлопцеві впевненості і бажання вчитися далі. Але родина Сошенків підлягала рекрутському наборові, хоча Іван мав слабке здоров'я. Замість нього "поголили" молодшого брата Йову, якого по закінченні солдатчини утримував Іван, не раз потерпаючи від витівок деморалізованого військовою службою родича.

Заробивши грошей на паспорт, Сошенко за рекомендацією зятя С. Превлоцького І. Житницького їде до Петербурга, де на той час згуртувалася потужна українська громада. Іван знайомиться зі секретарем Академії художеств В. Григоровичем, який допомагав своїм землякам-малярам. Отож, позаду реміснича іконописна школа, тепер він учень двох Олексіїв - професорів Венеціанова та Єгорова. Дослідниця творчості Івана Сошенка мистецтвознавець Т. Андрущенко зазначає, що під час навчання художник створює низку жанрових та історичних полотен, портретів, пейзажів, займається монументальним стінописом, копіюванням класичного малярства. Одна з небагатьох картин, що збереглися з тих літ, - олійний "Пейзаж" (експонується в Національному музеї Т. Шевченка), створений під значним впливом О. Венеціанова.

Працелюбність, лагідна вдача Івана Сошенка приваблювали до нього його колег, серед яких був і А. Мокрицький, випускник Ніжинської гімназії вищих наук. Саме він познайомив художника з видавцем альманаху "Ластівка" Євненом Гребінкою, який був добре обізнаний з новинами літературно-мистецького життя Петербурга. В автобіографії Шевченко згадував, як за порадою Сошенка почав писати аквареллю портрети з натури (хоча робив це набагато раніше). Поселившись на квартирі Івана Максимовича в будинку 47 на 4-ій лінії Васильєвського острова, Тарас розповідав приятелю про своє дитинство, знущання мачухи, дяківську науку.

Як згадував Сошенко, "годинами Тарас сидів удома, але все-таки справою не займався: то співав, то пише собі щось, то все до мене пристає: "А послухай, Соха, чи воно так добре буде?" Та й почне читати свою "Катерину". "Та одчепись ти, - кажу, - зі своїми віршами! Чом ти діла не робиш?"

Іван Сошенко. Портрет Гудим-Левкової

Сошенко не раз дорікав Тарасові, що він роз'їжджає вечорами, гарно вдягається, навіть із претензією на елегантність. Нападаючи на свого друга за те, що той пише вірші, Іван Максимович зі своєї точки зору мав рацію: він вважав, що мистецтво вимагає від людини цілковитої віддачі. Але, як казав сам згодом: "А хто ж його знав, що з його буде такий великий поет?"

Тарас жив у свого приятеля тільки чотири місяці з осені 1838 по січень 1839 року. Несхожість між ними у способі життя і звичках спричинилася до незгоди. Та найсуттєвіша причина крилася в тому, про що кажуть французи: "Шерше ля фам". У господині жила племінниця, донька виборзького бургомістра Марія Європеус, "прегарненька німочка". Згодом Сошенко розповідав М. Чалому: "Нашому братові художнику закохатися неважко, і я покохав її від усієї душі і навіть, грішна людина, намірявся з нею одружитися. Але Тарас розладнав мої плани. Він швидко повів атаку проти Маші, відбив її в мене. Довго я стримував своє незадоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але цим не поміг своєму горю. Маша почала ходити до нього на квартиру".

Вважають, що на акварелі Т. Шевченка "Жінка в ліжку" зображена М. Європеус, оскільки праворуч на аркуші є підпис "Чевченко": так вона вимовляла прізвище Тараса. Марію також називають прототипом образу Паші в повісті "Художник".

У липні 1839 року, перепрацювавшись, Сошенко перехворів, мучив його і холодний, вологий клімат Петербурга. Він вирішив покинути це місто, щоб його не спіткала доля Безлюдного, і переїхати до Ніжина. Там він працює вчителем повітового училища на 4 рублі сріблом місячної платні. "Дізнавшись про мій від'їзд, - писав Іван Максимович, - Тарас прийшов до мене попрощатися. Він відчував свою провину переді мною, по-братерському співчував моєму тяжкому становищу - і ми попрощалися з ним як добрі приятелі і земляки, начебто між нами нічого не було".

Вони зустрінуться ще двічі: в Ніжині у 1846 року та в Києві 1859-го, тоді поет познайомився з дружининою "Сохи" пані Марцеліною. З нею 1861 року Іван Максимович проводжатиме труну поета до Канева.

Але повернемося до провінційного Ніжина... Після столичного Петербурга він такий безрадісний. Паралельно з викладанням Сошенко давав приватні уроки, малював з натури різні типажі. Після семирічного перебування в Ніжині 1846 року він переїжджає до Немирова, де клімат сухіший: тут новий учитель гімназії невдовзі здобуває любов і повагу своїх учнів. Серед його вихованців - майбутні відомі митці: скульптор Гуйський, портретист Страшинський, пейзажист Орловський, що став професором Академії художеств.

Навіть за складних житейських обставин Сошенко ніколи не знижував планки мистецьких критеріїв: одержавши замовлення, писав багато етюдів, на останні гроші, часто в борг, купував гравюри, блукав вулицями, шукаючи натурників. М. Чалий згадував, що "у нього вічно було застанеш "сидячим на натурі" якогось жебрака або розхристану баришню із папіроскою; інших не заманиш ні за що в світі через неуцький погляд нашого простолюду на живопис".

Для заробітку Сошенко копіював роботи з картинної галереї графів Потоцьких. За 8 років після відставки у Немирові Сошенко, виконуючи замовлення церков, мав лише єдину значну роботу - запрестольний образ для жіночого монастиря "Успіння Божої Матері". В листах до М. Чалого він звірявся: "Опошлився страшно, тепер би ви мене не впізнали: замість мистецтва повинен думати про необхідності й потреби - страшно подумати, на що я перевівся! А що іще буде далі, без засобів до життя? Думка - що буде попереду? - жахає мене, руки опускаються".

Портрет Івана Сошенка та Якима Заблоцького

Згубний вплив житейських обставин певним чином позначився на іконописному малярстві І. Сошенка. Дослідник його творчості К. Широцький у статті "Артист-маляр І. Сошенко" звертав увагу на подеколи "крикливість фарб", певну "серійність" образів. Але ці вади нетипові для його творчості. Розглядаючи ікону в храмі Покрови Святої Богородиці в селі Нестерварці, виконані 1856 року, Широцький милується гармонійним, майстерним їхнім входженням в інтер'єр церкви, вільним "народним" трактуванням сюжетів. Широцький згадує ікони І. Сошенка в храмі Різдва Христового в Тульчині на Поділлі, він бачив також писані ним образи у мешканки села Гутник Гайсинського повіту. Водночас його непокоїть, що "твори українського художника помалу руйнуються, а хто знає, чи довго Сатурн зачекає, щоб пожерти разом із пам'яттю самого їх творця. А між тим вони цікаві й як матеріал до історії українського мистецтва і як спадок особи, що має великі заслуги перед українством взагалі".

У липні 1856 року І. Сошенко переїхав до Києва і почав викладати в другій гімназії, де прослужив там 20 років. Він цікавиться історією мистецтва, звітами про річні виставки в Петербурзькій академії художеств, листується зі своїми учнями, відвідує пересувні художні виставки в Києві. Серед творів Івана Максимовича М. Чалий пригадує великий етюд історичної картини "Козацький табір"після перемоги Богдана Хмельницького 1648 року під Пилявцями, акварель "Бандурист" - картину з народного побуту для наочного навчання в школах Київського учбового округу (нею захоплювався ректор університету Святого Володимира М. Максимович). На жаль, цю роботу викрав брат Йова, і вона зникла. Сошенко намалював також кілька українських краєвидів, створив портрети Б. Хмельницького, І. Мазепи, Гонти і Гонтихи, любив писати старих людей.

У Національному художньому музеї України зберігаються "Портрет бабусі М. Чалого", "Жіночий портрет", де маляр, продовжуючи традиції Карла Брюллова, заглиблюється у внутрішній світ людини, тонко передає м'якими ніжними фарбами колір обличчя, одухотворені, сповнені живого блиску, очі. Водночас в його портретах багато рис від народних образів ХVІІІ століття з їх статичністю, фронтальною композицією, майже монохромним колоритом. Як зазначає мистецтвознавець Т. Андрущенко, "ці роботи позбавлені класицистичної риторики, в них стільки простору, незважаючи на невеликий розмір полотен, стільки життя! І задивлені в тиху гладінь води рибалки, і заклопотані селяни біля сіна, і задніпровські простори, що мерехтять в осяйному серпанку, - все вражає соковитістю, повнозвучністю фарб. Шкода, що невблаганний час залишив мало з мистецького доробку цього славного українського митця".