Біля пам’ятного камінного хреста, що височіє поблизу середньої школи в селі Середній Березів, що на Косівщині, 26 листопада 2016 року відбулось невелике віче, на якому присутніми були, здебільшого, працівники сільради, вчителі школи, представники братства ОУН УПА та кілька перехожих.

На хресті висічено такий напис: «Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. та на честь скасування колгоспу в селі 1993 р.». Хоча березуни не зазнали від колгоспу такого страхіття штучного голодомору, як зазнали українці східних областей в пекельні 30-і роки, а все ж глибоко в пам’ять і в душі врізалась рабська праця навіть у Великодні свята, відібрані присадибні ділянки – годувальниці сімей, спалена в 1960-му році комуністичними антихристами та їхніми посіпаками величава сільська церква, переслідування й утиски в правах громадян, що співчували героїчним борцям за незалежну Українську державу – упівцям, полеглим у боях, закатованим окупантами в тюрмах, ув’язненим у ГУЛАГах, сім’ям депортованих в Сибір. Біль Голодомору – це біль усього Українського народу – переконані березуни.
«Вчора, сьогодні і завтра – в цих трьох вимірах живе кожна людина, наголосив у своєму виступі після освячення пам’ятного хреста отець-декан місцевої парафії УГКЦ Роман Шкабрій. – Учора – це наша історія. Ми не знали її. А вона бездонна, невичерпна криниця Духу, мудрості, перемог і страждань. Але наше громадське завдання – скликати живих з хуторів і зі сіл до тих криниць і спільних ям, куди скидали сотнями закатованих голодом і тортурами тіла наших дідусів і бабусь, батьків, матерів і сестер, і понаскидали їх понад сім мільйонів.
Наслідки Голодомору – це великі духовні і людські втрати. Скільки селян-землеробів, яким пощастило вижити, відсахнулись від своєї селянської долі, зреклися мови, звичаїв і пісень. У могили Голодомору зійшли найкращі, здорові духом і тілом, які мислили і протестували. Всіх винищували з корінням.
Але рано чи пізно кожна людина і весь народ осмислять своє минуле. Мільйони невинних жертв Голодомору – це наша пам’ять і, водночас, застереження майбутнім поколінням і всьому людству. Ми мусимо пам’ятати кожного, кого тогочасний режим примусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя. Аби цей гіркий досвід минулого не повторювався – маємо повсякчас вшановувати пам’ять жертв штучного Голодомору. Вічна їм пам’ять»!
Порушуючи у своєму виступі на вічі тему історії Голодомору, голова Березівської станиці братства УПА Іван Климюк наголосив: « Замість вимордуваних штучним голодомором на Східній Україні українців комуно-сталінський людожерний режим понавозив з Росії, з Білорусії, зі сибірських нетрів і хащ людей без віри і без моралі, в яких не було нічого святого, отих чечетових, єфремових і їм подібних, і поселили їх на багатющих і плодоносних землях Луганщини і Донеччини, і понині ми маємо сліди їхньої «діяльності». Бо вони ненавидять Україну й українців».
Оскільки на вічі зовсім не було дітей, а лише декілька вчителів і директор школи Ігор Геник, мені згадались мої шкільні роки у далекі 50-60-і роки минулого сторіччя, коли про штучний голодомор на Східній Україні не те, що казати – думати заборонялось, бо за це жорстоко карали. Тому нині, у незалежній Україні, ми зобов’язані передавати пам’ять про ті часи, по крихтах збирати і передавати нашим дітям і онукам правдиву історію нашого народу.
З дитинства пам’ятаю, як у нашій хаті квартирувала сім’я вчителів: Савчук Петро Петрович викладав математику, а його дружина, Ніна Антонівна, була родом з Вінниччини, і до неї приїздила її старенька мати, що пережила голодомор, і оповідала моїй мамі, а мама нам, малим дітям, як восени 1932 року озброєні большевицькі бандити відбирали в українських сімей усі харчі, до зернини відбирали. Люди пухли з голоду і помирали цілими селами. Деякі сходили з розуму й їли своїх дітей. А колгоспні комори були переповнені зерном, картоплею, буряками. І все це народне добро гнило і пропадало, але вмираючим з голоду людям забороняли давати харчі.
Комори охороняли озброєні червонозаді звірі в людській подобі. Такі ж звірі вартували і купи картоплі і буряків, які не поміщались в коморі і гнили купами на полі. Коли ж маленькі діти чи їхні матері підповзали до тих куп, щоб взяти рятівну картоплину чи бурячок – червонозаді звірі стріляли в них, і через кілька тижнів біля тих куп утворились купи мертвих дітей і жінок, пристрелених червонозадими звірами.
Ми повинні пам’ятати, що в радянській тогочасній Україні, а насправді колонії большевицько-комуняцької Росії, діяв офіційно закон про «п’ять колосків», згідно з яким до тюрем і концтаборів кидали навіть маленьких дітей, котрі на колгоспному полі знайшли п’ять колосків і не здали їх до колгоспної комори. Що в сибірах були спеціальні концтабори для українських дітей, про що яскраво описав у своїй книзі «Пекло на землі» втікач з того пекла Юрченко. Що українці Західної України зібрали ешелони зерна і продовольства для голодуючих братів на Східній Україні, але сталінські сатрапи забороняли переправити ті харчі і брехали на весь світ, що голоду немає. Що цивілізований світ Європи та Америки вірив тим брехням і мовчав, коли на Східній Україні за один лише 1932-1933 рік від штучного голоду вимерло понад десять мільйонів людей – найкращих у світі хліборобів, на найкращих і найродючіших у світі чорноземах, тобто, чисельно стільки, як майже за шість років Першої світової війни з боку всіх воюючих країн при використанні найсучаснішої на ті часи автоматичної й артилерійської зброї. Що в 1933 році США визнали СРСР як державу через брехливі донесення підкуплених большевиками журналіста Дюранті і письменника Теодора Драйзера, а тих журналістів і письменників, які писали правду про тоталітарно-геноцидний Радянський Союз, сталінська каральна машина знищувала по всьому світі. Що 19-річний львівський студент Микола Лемик за дорученням Проводу ОУН вчинив атентат на високопоставленого комуністично-чекістського посадовця Майлова у радянському консульстві у Львові на знак протесту проти Голодомору на Східній Україні і заявив про це на суді. Що «відбілювання» і витягування з політичного «нафталіну» на російських і кількох українських телеканалах державного злочинця-втікача, злодія і руйнатора державності України, з відома і наказу якого розстріляли на Майдані Небесну Сотню, це – ознака того, що Росія готує проти України, а, значить і проти Європи, широкомасштабну війну і в обозі окупаційних військ має намір привезти в Україну Януковича як маріонеткового управителя колонізованої України. Що книгу Василя Барки «Жовтий князь» важко читати, але її потрібно прочитати всім українцям і ввести в обов’язкову програму українських шкіл і вишів як свідчення очевидця Голодомору і як твір високої художньої і документальної напруги.
На завершення свого виступу я прочитав цитату митрополита Андрея Шептицького з його книги «365 днів з великим митрополитом», яка свідчить, що навіть у час війни (цитоване послання написане в 1942 році) наш великий митрополит закликав не забувати про штучний голодомор на Східній Україні: «Вороги Бога і людства відкинули релігію – основу суспільного ладу, відібрали свободу – найбільше добро людини, зі свобідних горожан-селян зробили невільників і не мають досить розуму, щоби їх нагодувати за тяжку невільничу працю в поті чола. На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах. Перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних та гонителів оскаржуємо перед судом Всевишнього. Усіх просимо долучитися до цього голосу протесту і болю. Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їхні брати знали про їхню страшну долю, над ними боліли і терпіли, за них молилися».
Отже, і ми, услід за митрополитом Андреєм Шептицьким, на весь світ оскаржуємо і звинувачуємо катів штучного голодомору в Україні. Не допустимо злочини минулого в наше вистраждане, цивілізаційне, європейське майбутнє.